скачать книгу бесплатно
– Стрiляти вмiеш?
– Звiдкiля?
* * *
Трое почули, що iх наздоганяють, i не те щоб занепокоiлися (чути ж бо, що один вершник), але ж береженого Бог береже. За знаком отамана Федiр (якому Бог дав сили на двох, а от розум, мабуть, передав комусь iншому, кого обдiлив силою) приготував мушкет, з якого – попри його вагу – вмiв стрiляти однiею рукою, Дем’ян зiйшов на землю теж iз мушкетом у руках, сам отаман витяг дорогого голландського карабiна, який – на вiдмiну вiд мушкета – дозволяв прицiльну стрiльбу, i притис його до щоки.[64 - Ложi бiльшостi рушниць були прямими, тому цiлитися, притиснувши приклад до плеча, було важко. Якщо вага рушницi та вiддача дозволяли, то приклад притискали до щоки так, щоб мульок опинився на однiй лiнii з оком.] Навряд чи цей одинак насмiлиться опиратися – зразу пiд трьома дулами. А якщо хтось просто iде у своiх справах – усе зрозумiе.
– Аго-ов! Православнi!
– Тобi чого?
Драгон пiд’iздив так, що його праву руку не було видно.
– Нiчого! Бачу, що попереду козаки iдуть, то гукнув, аби не…
З цими словами Драгон зiстрибнув на землю, бо битися кiнно вiн не вмiв – в усьому свiтi драгони лише iздили верхи, а воювали на ногах, у Московському царствi iм навiть шабель не видавали… Невдало стрибнув – з голови впала шапка. Утiм, супротивники заспокоiлися.
– Ба-бах!!! – Рахман пальнула з рушницi – ясна рiч, мимо – i вискочила з кущiв, щось дико волаючи i розмахуючи кинджалом покiйного Петра Бiлого.
І хоча цей прийом вiдвертання уваги винайшли, мабуть, ще до потопу, вiн частково себе виправдав: Дем’ян та Федiр пальнули саме в рахмана, i один iз них влучив – вiд удару жiнка не встояла на ногах.
Отаман був досвiдченiшим – його куля вдарила в бiк Драгона i не влучила в серце тiльки тому, що Кирин крутонувся, метнувши ножа i вихопивши пращу песиголовця.
Випробувавши ii по дорозi, козак дiйшов висновку, що секретiв тут два: треба пiдiбрати пласке, гладке камiння i махнути особливим махом. Далекобiйнiсть була мiзерною, навiть меншою, нiж у пiстоля, але точнiсть – кращою.[65 - Навiть пiд час наполеонiвських вiйн (через пiвтора столiття) влучити в людину з найкращого пiстоля можна було не бiльше як за двадцять-двадцять п’ять крокiв (не метрiв, а крокiв), а в голову – з десяти-дванадцяти. Якщо ж пiстоль був дешевий, то ще менше.]
Отож, коли на нього скерував коня Федiр, вихопивши з-за пояса кiстень (отаман падав з ножем у горлянцi), то козак обома руками махнув пращею – i вершник, який просто не зрозумiв, що таке в руках ворога (як колись не зрозумiв цього Голiаф[66 - Праща у виглядi розщепленоi палицi вживалася стародавнiми евреями, зокрема саме такою Давид здолав Голiафа.]), вилетiв iз сiдла.
Рахман спробувала атакувати Дем’яна, але саме спробувала: хоча той i перелякався до смертi (бачив же, що влучив просто в груди, а на такiй вiдстанi мушкет пробивае людину наскрiзь, причому в отвiр поранення два кулаки влiзуть), проте iнстинктивно знайшов правильний шлях: перехопивши мушкет обома руками, ударив так, що, мабуть, уклав би на мiсцi гов’яда.[67 - Бика (заст.).] Козак подумки вилаяв себе за те, що не взяв вогнепальноi зброi. Коли вирiшував, то здавалося, що отак краще приспати пильнiсть: побачать, що рушницi немае, – не стануть зразу стрiляти.
Боян метнув другого (i останнього) ножа, але Дем’ян ухилився. І, випустивши мушкета з рук, пiшов на Драгона з шаблею.
Хоча Дем’ян не був першим рубакою не тiльки в свiтi, але, мабуть, i в своему мiстi, Драгоновi було тяжко. Вiн ледве встигав приймати удари на щит, вiд якого летiли шматочки шкiри та дерев’яноi основи.
Коли ж вiн спробував ударити чеканом, противник швидко ухилився i так махнув шаблею, що Кирин мало не залишився без руки. Доводилося, обороняючись, чекати на помилку ворога – а ii все не було…
Помилки припустився вiн сам: противник намагався зайти з правого боку, Драгон потроху розвертався – поки сонячне свiтло не вдарило просто у вiчi.
Уже не сподiваючись нi на що, козак щосили – i майже наослiп – махнув клевцем.
Страшний бiль обпiк голову, але тiеi ж самоi митi Драгон вiдчув власний удар – так, неначе дошку пробив.
Кров заливала очi, але, витерши ii рукавом, Кирин побачив, що вороговi ще гiрше![68 - Цей опис не повинен дивувати читача: зарубати людину шаблею не просто важко, а дуже важко: на одному з козацьких черепiв з-пiд Берестечка залишилися слiди сiмох шабельних ударiв. Тiльки шостий виявився смертельним, сьомий – контрольний.] Власне, той уже конав: розтрощенi ребра пробили легенi. Та й зла сила – бiйка…
– Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачi морди.
Вiн не доказав, але Драгон зрозумiв, що той прохав замовити поминальнi служби, бо боявся до пекла потрапити за спiлку з песиголовцями.
– Скажи, хто послав, – будуть служби!
– Не знаю… Вiн, – рука простяглася до мертвого отамана, – усе робив. Ми тiльки сюди провести та…
Помираючий затнувся, але Бояновi i це було зрозумiло: «Сюди провести та з мiсцевими розбiйниками зв’язати».
– Даси гро…шей на служби?
– У мене слово одне! Дам.
– Не знаю, хто… Отаман наш – неначе… холоп, але в Бiлгородi вiн полковниковi наказував… Гадаю – холоп боярина, та, либонь… що когось iз перших бояр. Кинь, до такоi… висоти не дiстанеш.
– Та хоч буду знати, звiдки стерегтися…
– І то правда.
З цими словами помер Дем’ян.
Рахман пiдiйшла, тримаючись обома руками за голову. Утiм, Кириновi було не до чужих болiв – вiн надто багато бачив людей, якi померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69 - Вiд гангрени, зараження кровi або правця.]
Порох вiн захопив саме на такий випадок.
– Сип на обидвi рани. Не жалiй. Знайди два шматки дерева.
Боян зiбрав рештки волi докупи – кiнцi гiлочок у руках рахмана зайнялися вогнем.
– Пiдпалюй порох – на обох ранах зразу. Бо не витримаю…
Вiд страшного болю козак знепритомнiв.
* * *
Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, – мiсяць та зiрки у небi.
Як не дивно, але рани болiли менше, анiж минулого разу, коли його пiдстрелили пiд Лоевом. Значно менше.
Драгон зрозумiв, що вiн лежить, укритий власним кожухом.
І що пiд тим кожухом вiн лежить не сам.
Кирин повернувся на бiк, торкнувся губами ii щоки – i далi все сталося само собою.
– Я, мабуть, краще лiкую, анiж сама досi гадала. Галчинi очi свiтилися у темрявi.
«Цiкаво – сама чи рахман? І питати незручно. А, до бiса! Розберуся завтра!»
– Почекай, тобi треба ось цього випити.
Баклага була срiбна. Так само належала небiжчику Бiлому. Ех, Петро…
Засинаючи, Драгон подумав, що, мабуть, ковтнув якесь сонне зiлля.
Удруге вiн продер очi десь уже опiвднi. І ще до того, як на поклик: «Агов, Галко!» – нiхто не вiдгукнувся, вiн уже все зрозумiв. І гукав-то непевно, знав – нiкого вже немае.
– Коня хоч залишили, такi-сякi доньки? – спитався вiн сам до себе.
Виявилося, що не тiльки коня. Ще й другого мерина, на якому iздив Дем’ян-небiжчик. І грошi. І зброю. І – невiдомо звiдки – паляницю досить свiжого хлiба.
І сплячу дiвчину.
Драгон засiдлав коней, перекинув нещасну через сiдло коня Дем’янового. Щось випало. Козак пiдняв кинджал.
«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».
Кинджал був схожий на шпагу Боярина тiльки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнiвався: iх робив один майстер.
– Де ж шукати твого… i, до речi, хто вiн тобi?
Питання було, як кажуть фiлозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.
Вiн знову потрапив у безвихiдне становище.
Покинути безпорадну на поталу песиголовцям i, можливо, комусь ще страшнiшому вiн просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всi кривавi роки, щось у нього залишилося вiд того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братовi» склянку – бо так попросила якась жiнка. Знав би, щ? в тiй склянцi!
А зараз ця нещасна дiвчина висла в нього на шиi, як каменюка.
І не в тому рiч, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшинi, який трапиться на дорозi.
А рiч у тiм, що единий шлях, який Кирин вважав безпечним – шлях на Низ, за пороги, – вiдтепер закрито. Немае у Драгона свого зимiвника – тiльки мiсце в Уманському куренi.
А в Сiч Запорозьку жодна жiнка ще не ступила.
І «вносити» теж не дозволять.
Роздiл III
Страхопуд
Початок травня 1651 року
Свiтло вiд вогнища можна було побачити хiба що з небес – бо, по-перше, воно ледве жеврiло, а по-друге, жеврiло в ямi.
Ще мiсяцiв зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього бiльш нiж досить, але тепер вiн упiймав себе на бажаннi не виходити з-пiд дерев: чи, бува, не кружляе в небi хтось на помелi чи… як отой арабський купець казав – на килимi?
Бо вiн бачив ще й не таке.
Отож, вечеряючи смаженою на рожнi рибою (гачок та моток шовку завжди носив iз собою – батькiвська ще наука, скiльки разiв виручала, хоча й коштуе шовк дорого, та життя дорожче – дякую, батьку, не забуду до скону), вiн сушив собi голову: що ж робити? І единий вихiд, що спадав на думку, козаковi не подобався.
У недавнiй сутичцi його було двiчi поранено, i хоча вiдьма чарами загоiла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на мiсцi – слабкий став запорожець, як кошеня. (Вiн звiдкiлясь знав, що чаклунка використала його ж власну життеву силу, та й не першi були цi рани в його життi, не мiг вiн просто на травах так швидко одужати, але й слабкостi такоi пiсля не таких уже й тяжких ран не мало би бути – одно явно з iншим пов’язане).
Сила ж могла знадобитися будь-якоi митi, бо на козака полювали. Полювали песиголовцi, можливо, навiть двi рiзнi зграi песиголовцiв, полювали чаклуни – адже до загибелi Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), i слiд було гадати, що вони вже щось та про нього знають.
Нарештi, Кирин був певен, що його досi розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сiм рокiв тому.
І не те лише важить, що Лупу – вiн i е лупу,[70 - Лупу – вовк (латиною та румунською мовою) – прiзвисько Молдовського князя Василя. Значна частина украiнських iсторикiв вживае неправильну форму «Лупул».]сорок тисяч уже стратив,[71 - Драгон помилявся: вiдомостi про «сорок тисяч страчених» мiстяться в двох незалежних одне вiд одного джерелах, але станом на середину 1640-х рокiв, тобто на той час, коли вiн покинув Молдову. За сiм рокiв його вигнання княжi кати не скаржилися на безробiття.] отож сiм рокiв – не термiн для його помсти.
Головне, що слуга, якому молодий та наiвний хлопець передав склянку (вiрив, дурень, що лiки! Вiрив, що вiд сестри!), встиг iз палацового вiкна сторчголов стрибнути – чим i порятував себе вiд тортур та палi, а майбутньому козаковi дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означае: господар i досi не знае, вiд кого був даруночок, i навряд чи це незнання сприяе його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссi.) Два роки тому, коли гетьман уклав iз королем мир,[72 - Ідеться про Зборiвський договiр.] Кирин навiть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ – туди, де не люблять питань «а хто це i звiдки?» – точнiше, не люблять цiкавих.
Проте… Проте не було в козака зимiвника на Низу – тiльки мiсце в Уманському куренi.
Отже, з жiнкою на руках, з жiнкою, хворою на дивну хворобу – тривалий сон (слова «летаргiя» козак знати не мiг), – йому туди зась. Тим бiльше, що ii теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селi, де ii залишив, обiцяючи повернутися… До речi, невiдомо, хто вiн для неi – батько? Брат? Чоловiк?
Але на неi теж полювали, i мiсце песиголовцям було вiдоме.
Залишався один вихiд – на Дон, а, як там кажуть, – «с Дону выдачи нету».
Проте… Знову «проте»! Один iз двох чаклунiв, що чомусь об’едналися проти козакiв, був впливовою людиною на Москвi, можливо навiть – iз ближнiх бояр царя Олексiя. Щоб така людина – та не мала шпигунiв на Дону?
«А ось про це – потiм», – Драгонова рука лягла на пiстоль, великий палець повiльно, аби не клацнути, почав зводити курок…
– Не лякайся, ми добрi люди.
– А де ж гора? – мимоволi прохопився козак.
– Гора в горах. А нам i пагорба вистачить.
Дух Гори мав точнiсiнько такий вигляд, як у переказах розповiдали, – невеличкий такий дiдок iз бородою аж по колiна. І навiть слова були тi самi, з дитинства знайомi.
– Поздоровкався б зi старою людиною.
– Здоров був, якщо вмiеш хворiти.
Козак подумки лайнув себе – останнi слова вийшли грубуватими.
– Неввiчливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У словi «скарб» пролунав ледь прихований глум.
– А якщо «добрi люди» – то зi спини не пiдходь, я ж мiг i почастувати.
– Гадаеш, вiзьме? А що – рука самого Бояна…
«Тьху, та що ж це робиться? Написано на менi, чи що, чи як?»
– …рука самого Бояна, може, i вiзьме. А може, й нi. А от проклясти я все одно встигну.
– Дзуськи! Я первiсток![73 - За загальними уявленнями, на первiстка не дiяли лихi чари.]
– Наiвна людина!
«Ну вже свого батька я знаю!»
– Не кинули б вони дитину, хай i байстря.
