скачать книгу бесплатно
Роздiл II
Спляча красуня та iншi жiнки
Квiтень 1651 року
Якби мистецтво бачити не було втрачене 2321880-го JD,[47 - 6 сiчня 1645 p. JD означае «юлiанський день», тобто «день юлiанського перiоду».] або, як ще кажуть, 2321880 числа ери Скалiгера… А треба ж знати, що Жорж Скалiгер[48 - Жив у 1540–1609 рр.] (широко вiдомий у не таких уже й вузьких колах, бо за його пiдручниками навчалися студiози вiд Саламанки до Киева та вiд Падуi до Стокгольма) у 1583 р. запропонував систему, яку назвав «юлiанським перiодом» i за якою днi рахувалися пiдряд вiд створення свiту, яке, на думку Скалiгера, вiдбулося 1 сiчня 4713 p. ante Deum.[49 - Ante Deum – скорочено a. D. – «до Господа», тобто до Рiздва Христового. В астрономii система Скалiгера вживаеться й досi.] Система ця виявилася дуже зручною для астрономii, iсторичноi хронологii та, звiсно, для магii.
Так-от, якби мистецтво бачити не було того фатального дня втрачене… Власне, слово «втрачене» не е точним: чаклуни, як i ранiше, могли бачити – хто у дзеркалi, хто у кристалi, бiльшiсть – просто у водi – подii минулого, сучасного i майбутнього, проте… Проте тiльки не тi, якi замовляли, отож приказка «наче в воду дивився» перестала бути правдивою. Причиною (невiдомою магам) стала раптова змiна швидкостi обертання Землi[50 - За перiод спостережень такi змiни вiдбулися у 1864, 1876, 1898 та 1920 рр. Їхня причина залишаеться невiдомою.] на 0,0032
, внаслiдок чого усi «прицiли» полетiли шкереберть. Виправити становище мiг би лише генiй, який би iнтуiтивно зробив потрiбнi поправки, але такого не знаходилося.
Так-от, якби не ця прикра обставина i якби десь наприкiнцi квiтня 1651 р. хтось забажав побачити голову однiеi з найвiдомiших структур магiв…
Чарiвники, як вiдомо, подiляються – тiльки не вiрте оповiданням про магiв чорних та бiлих – просто подiбно до того, як у кавалерii iснують гусари, кiрасири, улани, райтари, – так i у магiв е рiзнi… типи, школи, сорти – можна сказати по-всякому, а самi маги просто не придумали загального термiна, а казали: «вiн iз боянових», або «цей iз мартелових», «iз хельгових» або ще якось…
Так-от, якби хтось iз колег мiг подивитися на нового голову одного з найславетнiших напрямкiв, на нового Бояна, то вiн не знав би, плакати чи смiятися.
Степами, пробираючись, неначе зацькований вовк, рухався козак, рокiв тридцяти (насправдi, йому було на п’ять рокiв менше, але ковтнув Кирин Драгон чимало лиха).
Хлопець тiльки торкнувся магiчного свiту, як його вчитель загинув, i через кiлька днiв Кирин Драгон, вiн же, вiднедавна, Боян, зрозумiв головне – чому всi сильнi свiту сього, як духовнi, так i свiтськi, полюють на чаклунiв, як на скажених собак: вони бояться! Бояться замаху на свое життя, замаху за допомогою магii.
Через чергове «полювання на вiдьом» обiрвався зв’язок Драгона з единим вiдомим йому ворожбитом – полковником Богуном (власне, у магiчних справах – на вiдмiну вiд тактики та стратегii – Богун тягнув хiба що на пiдмайстра – i не належав до якогось певного напрямку: трохи набрався в боянових та хельгових, але саме трохи).
Ситуацiя ж, через яку Богун звелiв Кириновi десь причаiтися, була така: Тимофiй Хмельницький якось дiзнався, що мачуха ходить до ворожбитiв. Гетьманич i ранiше був певен, що вона батька приворожила (i, якщо мiряти стандартами XVII ст., розмiрковував дуже логiчно, бо нещасна жiнка, коли Богдан нею зацiкавився, була вже немолодою та бiдною, Хмельницький же був одним з найзаможнiших чоловiкiв в усьому повiтi, до того ж – улюбленець короля, отже, чотири з кожних п’яти купцiв вважали б його гiдною партiею для своеi п’ятнадцятирiчноi доньки – i не поскупилися б на посаг. Як це, власне, й було з його першим тестем, багатющим купцем Сомком).
Отож Тимко кинувся до полковника Капусти, що керував… тодi звичаi були простi, тодi вiдверто казали: шпигунами керуе.
Полковнику до альковних справ гетьмана було байдуже, бо, на вiдмiну вiд деяких майбутнiх iсторикiв та письменникiв, вiн завжди пам’ятав слова народноi думи, вже тодi популярноi:
Ой, нiхто не знае
Що гетьман Хмельницький думае-гадае.
І знав полковник, що правдиво спiвае народ. Спiвае найправдивiшу з правд: «…Нiхто не знае, що гетьман Хмельницький думае-гадае». І не той вiн чоловiк, щоби ним могла керувати жiнка. Отож пiдкладати йому шпигунку в лiжко е сенс, тiльки якщо вона фанатичка – бо вбити гетьмана, як i будь-яку iншу людину, можливо. Неможливо було втекти пiсля вбивства, про це вже Капуста подбав. Але якби Мотронi Хмельницькiй було байдуже, жива вона сама чи мертва, то вже б щось утнула. Нi, вона не шпигунка, це було очевидно.
Але в полковника спрацював стереотип: чаклуни-вiдьми? Так-так. А… кажуть, що для чарiв треба мати якусь рiч, що належала чоловiковi; то хто може знати, якi саме чари вони на ту рiч накладуть? І почалося слiдство, у ходi якого з’ясувалося, що панi гетьманова взяла зi скарбницi чимало золота, яке приховала на випадок поразки козакiв. А з чаклунами водилася, сподiваючись зробити так, аби цiеi недостачi нiхто не помiтив. Проте, як вiдомо, магiя не всесильна.
А поки що Драгон-Боян, усупереч Богуновим порадам, повертався на Сiч.
Бо Богун забув (а може, й не знав) просту рiч: з колишнiм Бояном (вiн же, на козацький лад, Боярин) Кирин був знайомий усього кiлька днiв!
Отже, якщо на Сiч прибудуть хлопцi Капусти, то вони можуть щось знати лише про Боярина, а його вже немае серед живих.
Драгон не знав слова «репетицiя», але вiн подумки саме репетирував можливу розмову.
«Так, iздив разом – за наказом пана кошового. Куди й навiщо – теж спитайте у кошового, бо Боярин весь час мовчав, а я слухав. Що, вiн не просто Боярин, а ще й Боян? Отакоi! А… а що це таке – Боян?»
Уявивши таку картину, Драгон мало не зареготав уголос: може, хоч вони щось пояснять!
Бо Богун, повiдомивши Кирина, що той вiдтепер е Бояном, нiчого пояснювати не став: певен був, що козак сам усе знае!
А якщо серйозно, то Кiш Запорозький дуже не любить видавати своiх, а якщо без доказiв… за таку видачу кошовий може вiдправитися до Морженицi або ж до Чорного.[51 - Гетьмани першоi половини ХVІІ ст., страченi за вироком козацького суду: перший – за корупцiю, другий – за зраду.]
І йому це добре вiдомо.
Отож Драгон вирiшив повернутися на Сiч, де мiг розраховувати на захист.
Хоча вiн зберiг паперть, яку видав iхньому загоновi кошовий, i на козацькi пости ця паперть дiяла, вiн ще приблизно годину тому зiйшов зi шляху, пробирався голим степом, вiд одних чагарникiв до iнших.
Внутрiшне чуття пiдказувало Драгоновi, що якась небезпека чатуе на нього звiдусiль – вона i попереду, i ззаду, i з бокiв.
Мiсце сутички, що вiдбулася десь, мабуть, на свiтанку, Драгон надибав зовсiм уже несподiвано, i коли уважно його оглянув, то вiд подиву навiть зсунув на потилицю свою молдовську кушме.
За всiма прикметами п’ятеро забитих – судячи з вигляду – батько, три сини i ще якийсь чоловiк, може, зять – були звичайнiсiнькими розбiйниками. Розбiйникiв Драгон – купецький син – i дитиною бачив, а потiм, два роки переховуючись у Дикому полi, набачився достобiса.
А розстрiляли iх з лукiв – татари! Яких, у свою чергу, було десь близько тридцяти…
Незрозумiлим залишалося просте запитання: чому татари навiть не пробували взяти цю п’ятiрку живими? Чоловiки мiцнi, за них дадуть дорого.
«Вони, бува, козакiв наших беруть у ясир, а за розбiйникiв гетьман ще б i подякував».
Бiльше того, татари не стали обшукувати трупи (завдяки чому Драгон i знайшов докази розбiйництва цiеi сiм’i, зокрема й закривавленого гаманця, якого вiн не став навiть розв’язувати – з ваги ясно, що там якась мiзерiя).
«І за це вбили людину? Ну, сподiваюся, попи про пекло не брешуть».
Стоп! Татари таки взяли одного живцем, точнiше… Не живцем, а на сiдло!
Ось тут вiн сидiв, схопився, спробував бiгти, ось тут його звалила стрiла, пiд’iхав татарин, зiскочив на землю, добив шаблею (калюжа кровi) – i пiдхопив на сiдло. Мертвого? Навiщо? Щоправда, на шостому лотрi були чоботи з пiдборами, яких в Украiнi не виготовляли (Драгон поставив поряд свою ногу – нi, звичайна в Украiнi залiзна пiдковка полишае зовсiм iнший вiдбиток, нiж каблук), отже, це дуже багата людина – але тим бiльше.
Багато зодягнутого не лише татарва – будь-хто намагався би взяти живцем!
Козак раптом кинув погляд на свою рушницю: ii гнiт жеврiв.
Мистецтво запалювати вогонь – чи не едине, що вiн умiв по-справжньому, причому iнколи це виходило само собою: гнiт запалювався кожного разу, коли вiн вiдчував тривогу, iнколи i таке бувало: Драгон ще не мiг розiбратися у своiх вiдчуттях, а гнiт уже…
Так, як тепер!
Драгон встиг вiдстрибнути вбiк в останню мить, навiть в останню пiвмить – i рись, що стрибнула з дерева, впала на землю. На вiдстанi пiвлiктя вiд дула рушницi – козак вистрелив, не думаючи.
Велика кiшка й не нявкнула. Ще одним стрибком опинившись поряд з конем (недаремно вiн залишив собi не найпрудкiшого, а найвитривалiшого та найспокiйнiшого!), схопив бандолет небiжчика Боярина. Вiн добре пам’ятав: спочатку звiр, потiм песиголовцi. Але цього разу Кирин почув хлопки, неначе хтось плескав у долонi.
Песиголовець вийшов з кущiв, продовжуючи плескати, – таким чином вiн показував, що в руках зброi немае.
Сiв на холодний, мокрий пiсок i вказiвним пальцем написав: «Одна моя, друга твоя».
«Про що вiн? Що за бiс?»
«І кинджал», – продовжував звiр-людина.
Раптом кiнь повернувся, i монстр побачив припасовану до сiдла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гiсть опанував себе i швидко приписав: «Spatа[52 - Spata – латиною та iталiйською мовою – «довгий меч», пiзнiше – шпага. Росiйське слово «шпага» (скалiчене spata) в Украiнi було майже невiдоме.] також моя».
– А дулi з маком? – хмуро поцiкавився Драгон. – Або цiеi штуки? – Вiн розстебнув шкiряний футляр i витяг свiй келеп iз зачарованим жалом.
Кiнокефал аж тявкнув, затер усе написане i знову начертав на пiску: «Уб’еш мене – на тебе полюватимуть».
– Ви на мене вже полюете!
«А ось цього не треба було казати!»
Собаколюдина зовсiм по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато – нас багато. Ви рiзнi – ми рiзнi».
– Ти ба, який вийнявся фiлозоп!
Песиголовець подивився у вiчi людинi i знову написав на пiску: «Твiй святий Христофор – хто?»
Тут уже Драгон крекнув, бо, попри усю слабкiсть своеi богословськоi пiдготовки, знав, що обидвi церкви (i православна, i католицька) твердо стоять на тому, що цей святий таки був песиголовцем.
«Вiддаси жiнку?»
Драгон уже почав про дещо здогадуватися.
Пiдiйшов до людини… все-таки, мабуть, людини… iз собачою головою, приставив дуло бандолета до скронi – очi часто-часто заклiпали – i подивився, що на ногах.
Справдi – чоботи з каблуками. Береженого Бог береже – козак вiдступив кiлька крокiв назад.
– А ти хоробра. Іди, поки я не згадав про ту рись. Жiнка щезла в кущах.
Драгон швидко набив рушницю i пройшовся берегом рiчки. У кущах лежали два човни, на днi кожного було по лантуху. Навiть не розв’язуючи, Драгон знав, що в лантухах – люди.
* * *
– А цей бiдолашний i досi спить, – такi були першi слова молодицi пiсля того, як вона перестала зойкати – Драгон розрiзав мотузки, кровообiг вiдновлювався, а це боляче.
– Ти хочеш сказати – ця бiдолашна? – Боян схилився над другою полонянкою, щоправда, одягненою у штани та жупан.
– Ану! Ото бiс! Чула я, що цей бан якусь ману пускае. Я не вiдьма, не думай. Звуть так, бо я трави знаю. Але коли хтось чари робить – я це знаю. Сама не вмiю, а про iнших знаю таке.
Раптом вона зойкнула та аж сунула кулак у рот – чим i пiдтвердила своi слова, бо бачити, як гнiт Драконовоi рушницi горить, вона не могла: козак тримав зброю так, що замок iз гнотом був з iншого боку.
– Тiкати треба.
– Т-треба.
– Сiдай з нею до човна, а я берегом, бо коня я не кину.
* * *
– Тебе як звуть? Мене Галя, не Галина, а Галя.[53 - Галина i Галя – двi рiзнi святi.] Галка Стапка.
– Кирин Драгон. Служив у драгонах,[54 - У XVII ст. в усiх мовах, крiм росiйськоi, казали «драгони» (тобто «дракони»), а не драгуни.] – пояснив вiн, шкiрою вiдчувши подив. – Розповiдай.
Галка продовжила:
– Приiхали вони позавчора. Чужинцi якiсь, та не нiмцi. Нiмцiв я знаю.
Галка трохи помовчала.
– Знаеш, як на мене, вони рiзнi були. З рiзних народiв. Один якоюсь мовою говорив, на нашу та ляську схожа, зрозумiти можна.
«А вона не з простих селянок».
– Старший – ну, був би наш, я б сказала – полковник. А вони його хто баном звали, хто – лердом.[55 - Шотландська вимова слова «лорд».]
– Бан?
Коли Галка вперше вимовила це слово, козак вирiшив, що йому почулося. «Бан» угорською мовою – воевода. Драгон навiть не знав, чи е тепер люди (крiм князiв-воевод Молдови, Волощини та Семиграддя), якi б по праву такий титул носили. І вже в закордонну подорож справжнього бана супроводжувало би не менше трьохсот людей!
– Вони до мене: кажуть, хлопець заснув, уже п’ять днiв спить, чи не зможу я його розбудити.
Знову помовчала Галка, подивилася на хлопця, що виявився дiвчинкою рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти.
– Знаеш, а вони брехали. Не п’ять днiв вона спить, а давно. Чула я щось таке.
Драгон теж чув у дитинствi вiд батька про людину, яка спала кiлька рокiв, i рiднi ii показували за грошi.
– Ну, я вiдверто зiзналася – не знаю я, що робити. Вони, здаеться, i не сподiвалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан – той i каже – через хлопця…
«Тарозумiю я, що не через дiвчину!» – мало не вилаявся Кирин. Повiльна розповiдь його дратувала.
– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться – за плату, звiсно. Ну, домовилися, що половину вперед…
– А далi?! – Драгон уже не приховував нетерпiння.
– Учора ввечерi… В шинку вже тiльки один Василь залишався, та ще цей содомiт…
Очi Драгона полiзли на лоба.
– Вiн, коли думав, що нiхто не бачить, то спiдницю начепив, картату таку.[56 - Із зрозумiлих причин Галка нiколи не бачила шотландських горцiв.] Увечерi, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дiйшла до справи. Раптом хтось по вiкну – бах! Ми, ясна рiч, усi туди подивилися – i не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двое. Люди з собачими головами. Ну, той – хоча й содомiт, але не з лайна зроблений – пiстоль з-за пояса. А Василь – нiколи б i не подумала, що Василь! – йому ножа в спину. Та вiн усе ж таки вистрелив i одного нечистого вклав на мiсцi – мабуть, куля срiбна. Падав уже, а щось Василю сказав – прокляв, чи що? А тут ще цiла сiмейка Ярошенкiвцiв – ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робiтника мого. А мене – у лантух, як i цю бiдолашну.
«Чому? Чому Галку взяли живою?»
– Далi нiчого не бачила, тiльки чула.
«Далi ясно. Випадково наскочили на татар, якi, побачивши песиголовця, почали стрiляти. А тiло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на мiсцi?»
Село – досить велике – з’явилося з-за повороту рiчки.
– Обличчя запни, як татарки, – порадив Драгон своiй супутницi. – А то ще хтось вирiшить, що ти привид… Бабахне… Срiбною кулею.
