скачать книгу бесплатно
Обре, сховайся добре!
Костянтин Когтянц
Такого фентезi ви ще не читали! Ви не знайдете тут анi ельфiв з гоблiнами, анi абстрактноi боротьби свiтла з темрявою, анi iдеальних залiзобетонних героiв, Зате всi згаданi iсторичнi факти достовiрнi. Сюжет роману розвиваеться на тлi героiчних i трагiчних подiй Хмельниччини у 1651–1652 рр. Головний герой, який мимоволi вплутався у боротьбу розвiдок балканських князiвств, пiсля тривалих поневiрянь опиняеться на Сiчi й пiд час виконання чергового наказу дiзнаеться, що отаман загону – чаклун…
Костянтин Когтянц
Обре, сховайся добре!
Дипломант Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова-2009»
В руських краях ти багато отруйного зiлля зустрiнеш.
Та й на чаклунок також руська земля не скупа.
Бачив чаклунок я сам, що ночами у небi ширяли,
Бачив летючих вiдьом, що гарцювали вночi.
Бачив, як з чистого неба своiм чародiйським закляттям
Тi чарiвницi дощi й хмари стягали з небес,
Збурюють рiки вiтрами i хмари громами сповняють,
Град насилають важкий вiдьомським словом своiм.
Себастiян Фабiян Кленович «Роксоланiя». 1584 р.[1 - Переклад з латини Михайла Бiлика]
Роздiл І
Козак без шаблi
Лютий 1651 року
Четверо iхали попереду саней, i трое з них думали про четвертого. Точнiше, про першого.
Усi вони були досвiдченими вояками, двое – старими сiчовиками, i вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як i не смiшили людей вiдкриттями на кшталт: «Людинi потрiбно дихати». А хiба хтось сумнiваеться?
Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – нiхто не сказав нiчого. Однак думати – думали.
Кирин[2 - Пам’ять св. Кирина – 6 липня (тут i далi примiтки автора).] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3 - Драгунах.] кинув погляд назад, на сани, i зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сiрка: скаже щось звичайнiсiньке, а всi смiються. Ось i тодi, як Адам з’явився на Сiч: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Сiч реготала) – що з обличчя Адама нiчого прочитати неможливо.
Утiм, вони всi тут такi, тiльки виявляеться це по-рiзному: Адам мовчав, як нiмий, а Бiлий з Барилом теревенi правили увесь час, а проте, якби хтось iх почув, то нiчого, ну просто нiчого б не дiзнався. Драгон ще мiсяць тому не повiрив би, що можна стiльки часу балакати нi про що.
– Стiйте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впiймав себе на думцi, що колись той, мабуть, непогано спiвав.
– Драгоне, в тебе… е якiсь вiдчуття?
Згаданi вже Бiлий з Барилом навiть не приховували свого здивування: що це ще за вiдчуття повинен побратим мати?
– Є, – похмуро вiдрубав Кирин, – е враження, що ми… що щось негаразд!
Страшний був урок, пiсля якого затямив козак: його вiдчуття небезпеки не бреше. І не помиляеться. Майже два роки тому…
– Пане полковнику, з Дубиною щось не те!
– Не те, – полковник Голота був у доброму гуморi, – у карти продувся, вiд молодицi вiдкоша отримав, пробував розпускати руки – то летiв, та ще й спотикався. Макогiн у вмiлих руках – страшна рiч.
– Пане полковнику…
Як, ну як йому пояснити?!
– Хоча вiн i твiй побратим…
– Але мерзотник. Давно знаю. Та поки вiн при менi, то ось вiн у мене де!
Кулак полковника завбiльшки з дитячу голову.
– Та й не тобi мене вчити!
– А якщо зрадить?
– А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще вiзьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4 - Чернiгiвський наказний полковник.] лети. Лети, а не iдь! На нас iде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспiшае.
Не бачив бiльше Драгон полковника. І ще тисячi пiвтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну i хто тепер доведе, що це вiн колись вiдчинив козакам браму замку? Хто з полякiв це стане слухати?..
Отаман вiдiмкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польськi шапки, собi – дорогу, з пером та червоним лалом,[5 - Рубiном.] Драгоновi ж передав кушме.[6 - Висока бараняча молдовська шапка.] Кирин, вiдчувши в шапцi вагу, помацав. Так i е – мiж шкiрою та пiдкладкою двi сталевi дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воiна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нiкому, нiколи не казав, що хоча i русин з походження, але родом з Молдови.
Нiкому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питаннi всi володарi одностайнi: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в iхнiх володiннях. Може, i гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нiчого не знав, що гадав, у тiй склянцi лiки. Навiть якщо повiрять, все одно сунуть палю в те саме мiсце, для науки народу, аби iншi думали головою.
Боярин тим часом змiнив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.
– Своi б iз мушкетiв не привiтали.
– А ти загни по-нашому.
– Ляхи теж по-нашому вмiють.
– Так, як ти, не вмiе нiхто. Тiльки спочатку треба взнати, чи точно це нашi, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Бiлий, хапайте здрайцю».
І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всi:
– Краще скажи, Боярине, чому вiд своiх ховаемося?
…Коли кошовий наказав iм (кожному поодинцi) – iхати до нього на зимiвник, поголити оселедцi та сидiти як мишi, – нiхто, ясна рiч, нiчого не питав.
Наступний наказ – iхати пiд Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай i не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило пiде на ляхiв, i тодi йому знадобляться досвiдченi отамани, вони ж усi водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очi впадати – ось вони, мовляв, запорожцi. Але Брацлав вони об’iхали. А тепер явно нацiлилися в об’iзд Красного, де Нечай збiрний пункт призначив.
– А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми iдемо, а до левенцiв.[7 - Левенцi – одна з назв опришкiв.]
Хоча сказане Боярином було дуже розумно – загiн розбiйникiв, якщо до нього додати п’ять досвiдчених отаманiв, може накоiти ляхам чимало лиха, – проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!
– Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще пiвлиха, вiн двох iз нас знае в обличчя…
Барило, який був певен, що Данило знае в обличчя тiльки його, аж крекнув.
– А потрапимо до наказного полковника – доведеться в льосi сидiти, поки Нечай повернеться.
– Якщо повернеться, – раптом прохопився Драгон. Сказав – неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й iншi це якщо не зрозумiли, то вiдчули.
– Цур тобi й пек за такi слова, – аж перехрестився Барило.
Отож рушили далi, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турськоi роботи, б'е точно, проте – гнотова. Ото й навчився палити – в Молдовi не встиг, на Московщинi про це годi й казати: там за люльку вiдлучають вiд церкви.
А вiд люльки, як стане потреба, можна гнiт запалити.
* * *
Ляхи виiхали на кригу замерзлоi рiчки на такiй близькiй вiдстанi, що тiкати було запiзно.
– Райтари,[8 - Один з типiв кiнноти. Часто пишуть «рейтари», та це неправильно.] – самими губами прошепотiв отаман. – Це краще.
«Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панiв непрестижною, отож райтарськими офiцерами були здебiльшого iноземнi найманцi.)
Драгон ледь стримувався: останнi пiвгодини усе його ество волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, якi могли означати тiльки одне – «мовчи».
Тим часом iх уже пiдвели до головних сил загону – не такого вже й численного.
– Шандор Добо естем! – вiдрекомендувався Боярин. – Служу його милостi пану вiденському.[9 - Тобто Я. Радзивiллу, воеводi вiленському та литовському польному гетьману.] Посланий був у приватних справах його милостi до Валахii.[10 - Тут – до Молдови. Цi назви часто плутали, навiть в офiцiйних документах.] Повертаючись, у Ямполi вiд купцiв почув, що буде вiйна – i вирiшив iхати навпростець до Бара.
У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лiзло нi в якi ворота!
Так, воевода вiленський мiг послати людину в приватних справах у Молдову – вiн одружений з дочкою домiнуса.[11 - Домiнус (румунською – «господар») – титул молдовського князя.] Але чому через козацькi землi?! Навiть якщо справдi почув у Ямполi про вiйну, простiше назад вернутися – Ямпiль бiля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!
Проте офiцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повiльно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоськiй шапцi – ще й щит татарський».
(Щит з'явився тому, що своему вмiнню битися на шаблях Драгон не довiряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб вiдбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйознi люди. Ну а якщо полiзе якась голота – вiд них вiдбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)
«…І чув я про цього Добо. Точно чув, i навiть бачив колись. Вiн трохи змiнився, але це вiн».
– iдьте, панове.
Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.
Цього просто не могло бути. Не могло!
Жодне вiйсько… Та що там вiйсько – загiн дiтлахiв, що у вiйну граються, нiколи не вiдпустить пiдозрiлих без перевiрки!
– Данке![12 - Дякую (нiм.).]
Боярин рушив коня, усi за ним. Отаман замугикав якусь угорську пiсеньку.
«Вiн же назвався мадярським iм'ям…»
Усе тiло Драгона, усе його ество чекали залпу в спину або аркана на шию.
Десять крокiв, п’ятдесят, сто… Ось уже i поворот… Ось вони вже за поворотом…
– До лiсу, – прохрипiв отаман.
– Слiди побачать.
– Нi. Це не головний загiн, а навпаки зовсiм!
Боярин рукою зiгнув кущ так, щоб усi шлях побачили.
Шлях був жовтим, бо тисячi копит утоптали його, змiшуючи снiг iз кiнським лайном.
– Отже… – Бiлий не договорив, та в цьому й не було потреби.
Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарiв – отже, Нечая погромлено.
– Треба до Брацлава. Попередити.
– Нi! – І, мабуть, зрозумiвши, що тут не вiдбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб нiхто не порятувався з цiлого полку, та ще iз сiл навколишнiх. Брацлав без нас повiдомлять. А от Богуна у Вiнницi…
Справдi, якщо поляки не цiлковитi дурнi, то тепер вони вдарять на Богуна.
Але чомусь нiхто не спитав – i звiдки знае Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вiнницi?
…Через кiлька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинцi, Драгон наважився запитати:
– Як ти це зробив?
Боярин i перепитувати не став: а що, мовляв, на увазi маеш? Помовчав трохи i пояснив:
– Ти теж так можеш, просто не вмiеш. Чув, мабуть, що дiвчина може хлопця приворожити? А ми можемо навiювати iншi почуття: байдужiсть до всього, втому душевну. Навiть враження, що вiн мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – рiч дуже слабка. Дуже. Були б ми одягненi по-козацькому – нiщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б i змiг задурити йому голову, а можливо, що й нi. Найманець, якому Польща не батькiвщина, – це все ж таки iнша рiч.
* * *
– Сiдай, Бо…
– Боярином на Сiчi прозвали. Усi iншi iмена, Іване, забудь.
– Уже забув, – засмiявся полковник, який, до речi, виглядав юнаком. Вiн i справдi був молодший, нiж iншi полковники, але все ж таки не настiльки.
– І ти, козаче, сiдай.
– Дякую, пане полковнику…
