скачать книгу бесплатно
– Забудь «пана», пани у Варшавi.
Драгон напружився. Неначе i добрий Богун, неначе i простий хлопець, але… Ходив вiн пiд булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бiгти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаеш дороги.
Кирин згадав, як iх затримали ще досить далеко вiд Вiнницi i везли до мiста – обеззброених, зв'язаних, iз лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикi.
– Вчасно приiхав, Боярине.
Той лише похитав головою.
– Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!
– Ну й що б ти там мiг зробити? Загинув би, як усi.
– Hi. – Така сила була у голосi Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на вiдповiдь.
– Не перебiльшуй. Зачарувати все польське вiйсько…
Боярин тiльки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.
– Ти менi краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козакiв, з кращим полковником, з арматою[13 - Артилерiйським парком.] – i за два днi впала?
– Це вiйна…
Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагаеться ухилитися вiд чогось неприемного. І, мабуть, не вiн один так думав.
– Не крути, Іване! А то пiдведусь i поiду!
Слова «Дiдька лисого ти кудись поiдеш без мого дозволу» просто аж свiтилися в Богуна на обличчi, але, мабуть, псувати вiдносини з Боярином вiн не бажав, отож з явною нехiттю почав пояснювати:
– Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чiпали, бо калiка з дитинства…
Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей калiка! Богун шпега тримав у Красному! На своiй, козацькiй землi! Мало, що на своiй – глухi, мабуть, i тi чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри рiзницю у вiцi.
«А може, так i треба?»
– Ну… Нечай випив…
– На Бога, Іване! Вони були у походi!
За ковток горiлки у походi – смерть. Старий, залiзний козачий закон.[14 - Граб'янка прямо вказуе, що випадок iз Нечаем був першим за всю iсторiю козацтва.]
– Ну…
– Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив iз сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?
«А нiчого! – раптом весело подумав Драгон. – Немае у нього таких сотникiв!»
– Вартовi також понапивалися?
– Нi… Але, як побачили, яким шляхом пiдходить вiйсько, вирiшили, що це своi. Бо…
– Скiльки?
– Чого – скiльки?
– Скiльки було козакiв у заставi на тому шляху?
– Повна сотня…
«Тобто вiд двохсот до трьохсот».
– Повна сотня, i нiхто не встиг запалити фiгуру?
«А справдi – фiгуру (в уявi Драгона виникли рiзнi фiгури – i пiрамiди зi смоляних бочок, i звичайнi вогнища з хмизу, смолою залитого) – можна запалити швидше, анiж прочитати молитву Ісусову[15 - Молитва Ісусова складаеться з одного речення.]».
– Іване, ти хоч сам вiриш у те, що кажеш? З боку ворога без попередження вiйсько пiдходить i вартовi раптом так твердо вирiшили, що це обов'язково мають бути своi, що навiть не пiдняли мiст! Та ти ще не все сказав, я в очах бачу.
– Ляхи вартових розстрiляли з лукiв, браму порохом пiдiрвали – Нечай iх затримав на вулицях, там i загинув. Недобитки замкнулися в замку, куди встигли перевезти гармати.
– Тиждень! Тиждень мiг протриматися замок проти самого сатани, два чи навiть три тижнi, якщо у ляхiв тiльки малi гармати!
– Тiльки малi, ляхи навiть не обстрiлювали замковi мури. Але поночi нашi спробували втекти пiдземним ходом…
«Ось чому ми канонади не чули. Але пiдземний хiд не може тягтися довго, отож вони вийшли десь неподалiк вiд польського табору».
– Тобто вирiшили, що ворог глухий та слiпий. Нi, Іване! Пороблено було, ще й як пороблено! Я такого не вмiю, хоча зламати таку ворожбу – це вже легше. А ти мiг би i сам здогадатися – ти ж чогось учений.
Помовчали. Кирин не знав, вiрити Бояриновi чи нi.
Кожна помилка окремо здавалася дуже правдоподiбною, але чотири поспiль – це вже, мабуть, занадто.
– Я не випадково згадав, що ти вчасно. Поясни, будь ласка, що це за чортiвня.
Богун зняв зi стiни келеп,[16 - Келеп зазвичай називають бойовим молотом, хоча насправдi це зменшена копiя кирки. Його також могли називати чеканом, хоча частiше цим термiном називали невеличку сокирку.] крутонув металевий кiнець держака – i в його руках опинився кинджал. Повернув, знову вкрутив – тепер зброею можна було бити назад, як малим списом.
Добре придумано.
– Ів-ване, ти з г-глузду з’iхав! Таке у хатi тримати!
«Що тут такого?»
– Дивись уважно, Драгоне!
«Куди дивитися?»
Раптом – Кирин мало не зойкнув – iз середини крицi, неначе через воду, стали проступати якiсь значки. Нi на що не схожi.
– Я таке бачив. Навiть сам пробував, але лiтери…
– Нi, полковнику. Ти мiг пробувати листуватися на клинках, але такого – такого, вважаеться, вже давно нiхто не може. Справжня рiч-погибель, якщо вона й далi буде у тебе, то одного дня ти сам кинешся… на вiрну смерть. Хоча чаклун буде за тисячу миль. А лiтери – старе секлерське[17 - Секлери, або секеi, чи секуi – угорське плем’я, що мешкало в горах Трансiльванii (Семиграддя). До XVII ст. секеi справдi користувалися «рунiчним» письмом, яке на початку середньовiччя вживали тюрки, хозари та деякi iншi азiйськi народи. (Зi скандинавськими рунами воно не мае нiчого спiльного.) Є вiдомостi, що у ХХ ст. (!!!) деякi кубанськi козаки знали цю абетку, яку пристосували для шифрування донесень. Перейняти ii на Кавказi вони не могли, бо там останнi «рунiчнi» написи датуються Х ст.] письмо… Є такий народ у Семиграддi…
… Коли вони жили на зимiвнику, то Боярин прохопився, що хлопчиськом був татарами у ясир узятий, але втiк i служив у якогось семиградського пана. «Мабуть, що не брехав, коли знае секеiв».
– Ну то й що з ним робити?
– Перекувати, – вихопилось у Драгона. Само собою вихопилось, як i слова про те, що Нечай може не повернутися.
– Кажи! – Пальцi Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!
– Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справдi схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.
– Іване, а вiн мае рацiю. І володiти далi йому, бо якась сила залишиться, але, якщо вiн винайшов, що зробити, то йому i пiдкориться.
– До завтра зробимо…
– Ще щось знаеш? Про Москву е якiсь новини?
Обличчя Богуна стало зацiкавленим.
– Просто так запитав чи причина е?
– Є.
– Тодi i новини е. Цар сейм збирае – щоби почати вiйну. З ляхами.
– У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.
– Вiн знае, вiн там служив, – i, у вiдповiдь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тiльки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кiлька разiв проскочило.
Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайвi всi слова, без яких обiйтися можна». Смикнув його за язик нечистий!
Богун тим часом уважно оглянув Кирина:
– Не зустрiчалися?
– Пiд Львiв разом йшли.
– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18 - Полова (вiд слова «поле») – козаки, що не входили до складу анi Запорозького, анi Донського вiйська. Загонщик – отаман полови.]Богун мiг зустрiтися у бою – бо царськi воеводи весь час намагалися зайняти нижню течiю Дiнця[19 - Сiверського Дiнця.] та тi притоки Волги, що близько пiдходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешнi козаки i без бояр проживуть, – i чомусь виходило по-iвановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воевода тiкав, аж коня загнав.[20 - Це трапилося у 1643 р.]
– Але… – Боярин розмовляв неначе сам iз собою, – якщо Москва справдi вступить у вiйну, то це змiнюе все!
– Поки що, – вiдрiзав Богун, – це змiнило тiльки одне: поляки перейшли в наступ.
І без перерви:
– Будеш шукати?
– Знайду.
Драгон зрозумiв, що комусь не жити. Або ляський чаклун пiде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утiм, iншого виходу не було – такий ворог страшнiший за сто гармат.
– Ну, тодi бувай, друже. Келеп вам принесуть.
– Бувай, Іване. І не лiзь пiд кулi. Усi й так знають, що ти хоробрий.
Щось несподiване i страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника вiдповiв хтось iнший.
– Ще не зараз, Боярине.
Нiколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зi смертю, так полотнiв. Тiльки найсвiжiший снiг, снiг, що сьогоднi випав, мiг зрiвнятися з кольором обличчя Боярина.
– Так ти що – бачив?
Богун кивнув:
– Судячи з мого виду – чекати ще рокiв десять-дванадцять. Добре, що хоч вiд кулi, а не на палi.
Богун пiднявся i, явно не бажаючи, аби спiвбесiдники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетерiло дивився у спину людинi, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
* * *
Вони остаточно вибилися iз сил. І люди, i конi.
Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пiзно – частiше рано – Боярин з Драгоном вiдчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.
Кiлька разiв взагалi блукали. Конi провалювалися у снiг майже по самi сiдла.
Геть знесиленi, вони знайшли рiчечку. Боярин сподiвався, що це Краснянка, на якiй лежить Красне.
Але треба йти.
– «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21 - Слова Гнея Помпея: «Плисти по морю – це необхiдно, жити не так уже й необхiдно».] – пробурмотiв Кирин пiд носа, але Барило почув:
– І де це купецьких дiтей так добре вчать? У Сочавi, Яссах чи Хотинi?[22 - Молдовськi мiста.]
Драгон здригнувся.
– Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобi у батьки… Освiчений, на конi – неначе народився, але битися на шаблях не вмiеш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаешся говорити, як на Уманщинi, але саме намагаешся.
І, бачачи, що Кирину неприемно, Семен змiнив тему:
– Сподiваюся, ви вдвох знаете, куди нас ведете.
– Я – нi. А Боярин знае.
Драгон пригадав недавню розмову.
– А чому цей секей почав з двох полковникiв, а не з гетьмана?
