скачать книгу бесплатно
«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна – те, що вона так мене зве».
– А тебе? Ду найме?[77 - Твое iм’я (нiм., неточно).]
Дiвча посмiхнулося:
– Матьяш!
«Це ж хлопчаче iм’я! А, ясно – вона бажае i далi вдавати хлопця, але боiться, що я забудуся та назву жiночим iм’ям».
– Матьяш нiхт! Матвiйко! – дiвча кивнуло у вiдповiдь, усмiхаючись бiлозубо. І не встиг козак подумати про те, що пiвсправи зроблено, як вона сама другу робила – замугикала, почала якiсь миги показувати – ну чисто глухонiма!
Драгон почав сiдлати коней, та зрозумiв раптом, що його слабкiсть щезла кудись, неначе рiк пройшов пiсля поранення та чаклунського лiкування. «Я йому сили додав вiд землi-матерi», – спливли у пам’ятi останнi слова духа.
– Дякую, дiду.
Вчулося йому, а чи справдi у вiдповiдь прошелестiло: «Матерi дякуй!»
* * *
…Вiдчуття небезпеки з'явилося несподiвано – звичайно, воно набирало сили потроху, а тут – неначе обухом ударило… Кирин рiзко звернув у гайок, спiшився сам, допомiг супутницi – вона сперлася на Драгонову руку, як вельможна панi («Йолоп! Я йолопi Якщо це хлопчик – джура, то це вiн повинен менi служити! Треба було iй це… Гм, пояснити, а як?») – перестук копит уже було чути.
«Татари». Драгон охопив руками кiнську морду, дiвчинка зробила те ж саме. «Добре, що я залишив нам меринiв – кобили чи жеребцi все 'дно би подали голос».
Загiн – близько тридцяти вершникiв – проскакав собi далi, убiк нiхто й не глянув.
Щось було не те, але Драгон не мiг утямити, що саме. Це були союзнi татари – поряд з мурзою iхало двое козакiв, один добре одягнутий – старшина. Чому вночi – тут могло бути тисяча й одне пояснення. І на перший, i на другий погляд – татари татарами, точнiше – ногайцi, бiдно одягненi, на ногайських конях…
«Списи! У них у всiх були i списи i луки!»
Мало того, що вмiння володiти водночас списом та луком вимагало високого професiоналiзму, вимоги до коня лучника i до коня, що несе списоносця, були дiаметрально протилежнi. У першому випадку потрiбен був дуже витривалий кiнь, що здатен годинами крутити карусель (такими здебiльшого бувають невеликi на зрiст, ззовнi непоказнi коники). Кiнь списоносця мае розвинути максимальну швидкiсть на короткiй вiдстанi, i чим вiн бiльший – тим краще, бо, як вiдомо, сила удару дорiвнюе масi, що ii помножено на швидкiсть (ясна рiч, Драгон не вивчав фiзики, отож формулював усе дещо iнакше). Конi, придатнi й до того, i до другого, коштують не просто дорого, а дуже дорого, тому рядовi татарськi воiни озброенi здебiльшого тiльки луками (а ногайськi – i поготiв).
Отже, цi вершники або були з особистоi дружини якогось значного мурзи, або… Та нi, не може бути. «Постривай, хлопче. З одного боку, перевдягання – звичайна рiч на вiйнi, у полякiв татар служать тисячi, здавна в Литвi оселилися. Знайдуть вони i двiйко козакiв-зрадникiв. Але такi речi роблять, коли неподалiк своi головнi сили, бо якщо перевдягненi зустрiнуть татар або козакiв, у яких отаман добре знае татарську та Крим – а серед старих старшин це не дивина, – нiколи ж обдурити не зможуть. Хтось скаже не тiею говiркою,[78 - У ногайськiй мовi iснувало шiсть чи сiм дiалектiв, у власне кримськотатарськiй – три, якi значно вiдрiзнялися один вiд одного.] хтось не зможе вiдповiсти на питання, нарештi, не так багато мурз у кримському вiйську – завжди можна знайти когось, хто знае в обличчя Юсуфа чи Мустафу. Єдина можливiсть – якщо вони розраховують на… на чари. Та нi, пусте – не можуть ворожбити бути за кожним рогом. Це татари, яким отаман iхнiй наказав одягтися бiдно – аби менше впадали в око».
Чекання було нестерпним, проте вони чекали, мабуть, цiлу годину: загiн мiг виявитися авангардом загону бiльшого.
Нi, здаеться, немае бiльше нiкого. І якраз тiеi митi, коли козак остаточно вирiшив, що можна знову вибратися на шлях, з усiх бокiв безгучно, без найменшого навiть шелесту пiднялися людськi фiгури. На щастя, козацькi…
– Я що, тобi ворог, пане полковнику? – спитав Кирин, дивлячись тому у вiчi.
– Я ж не знав, що це ти. – Але вiдповiдь пролунала звiдкiлясь iзбоку.
Серед козакiв стояло два Богуни.[79 - Здатнiсть Богуна з'являтися в двох мiсцях зразу – iсторичний факт, що досi не знайшов рацiонального пояснення. Деякi iсторики навiть висунули гiпотезу про наявнiсть в одному полку двох полковникiв – Івана Федоровича Богуна та просто Івана Федоровича. Проте навiть це припущення пояснюе не всi випадки. Так, наприклад, пiд час оборони Уманi Іван Богун керував захистом верхнього замку i був тяжко поранений у плече, а через кiлька хвилин вiн же атакував полякiв iз тилу на чолi кiнного загону й особисто рубався, чого поранений у плече робити не може, бо однiею рукою треба керувати конем, а другою – тримати шаблю. І то таких «подвоень» було досить багато.]
* * *
Вогню не розпалювали – щоб не привертати уваги. Козаки розiйшлися у рiзнi боки – i неначе розчинилися у темрявi. Кирин ладен був об заклад битися, що через кiльце i вужака не пролiзе.
– Здивований, хлопче?
– Не тут би вам бути, панове полковники.
– Твоя правда, не тут, – засмiявся один.
Засмiявся?! Дiдька лисого – засмiялася!
Тепер Боян ясно бачив – це жiнка (вiн навiть скосив очi на першого – нi, чоловiк), що вона нiяка не чарiвниця, тiльки майстерно володiе однiею-единою штукою – може змусити всiх довкола вiрити, що вони бачать Богуна, на якого таки справдi схожа, неначе рiдна сестра.
«А може, й справдi вони не тiльки кохаються – звiдкiлясь вiн знав, що кохаються, – ай справдi рiднi?» – утiм, подумав без особливого жаху, бо на одиноких хуторах у Дикому полi таке, бувало, траплялося.
– Задивився на нашi обличчя, – якось стомлено посмiхнулася жiнка. Перезирнулася з Іваном i пояснила: – Оце тобi, як вивчати науку по книгах. Коли вiн мене викрадав, то зробив, як сказано в однiй старiй книзi; ну, слугам i здалося, що я – сестра Іванова, хто там рахував, скiльки разiв вона туди-сюди, мене ж було наказано не випускати. А потiм колишнiй мiй вигляд назад повернути не змiг. Туди спрацювало, а назад – нi.
«А може, тому i не спрацювало, що ви обое цього насправдi не бажали? Зразу ж видно, що для вас зовнiшнiсть – то пусте».
– У чомусь воно й краще, – пiдтвердив його здогадку Іван, – кому я бiльше, нiж iй, можу довiритися?
– Ось чому люди кажуть, що у вашому полку два полковники, та нiхто не знае, хто другий.
– Отож-бо, у Дунi[80 - Польський хронiст Коховський, що знав Богуна особисто, вперто називае його «полковник Дуня». Жоден iсторик навiть не пробував дати цьому факту якесь пояснення.] – голова гетьманська. – Трохи помовчав i продовжив: – Про цих татар ти менi задав загадку – у селi казали, що вони мiж собою балакали не татарською мовою, та це нiчого не варто, бо в ханському вiйську кого тiльки немае.
– Серед польських татар теж усяких-рiзних повно, – додала жiнка.
Справдi, Драгон дещо чув про те, що польськi татарськi корогви поповнювалися усякими волоцюгами, бiльше того – навiть серед татар, що осiли в Литвi та на Пiдляшшi три столiття тому, траплялися такi, що досi розмовляли якоюсь iншою, нетатарською, мовою.
– Та займатися цим менi не з руки… Ти правду сказав – не тут би нам бути… Богдан – сказав, наче рубонув з плеча – наказав мене ув’язнити.
– А мене забити в кайдани,[81 - Історичний факт. Наказ про арешт дружини Богуна – единий вiдомий нам випадок, коли Хмельницький поширив репресивнi заходи на дружину того, на кого гнiвався. На нашу думку, це пiдтверджуе, що вона вiдiгравала значну полiтичну роль.] – усмiхнулася панi полковник, неначе розмова йшла про веселу справу. – Так ми йому i далися!
Вiд такоi звiстки Драгон отетерiв. Пiсля такоi блискучоi перемоги! Наступ полякiв захлинувся пiд Вiнницею, вони втратили половину вiйська… Нi, вiн не вчора народився – знае, що таке «по-царському вiддячити», але за гетьманом досi такого не помiчали…
– Ч-чому?
– Це ти в нас питаеш, чому робить те чи iнше Богдан Хмельницький? Я не певна, що сам Бог це знае!
– Принаймнi до сповiдi вiн не ходить, патрiарх вiдпустив йому майбутнi грiхи – i перестав сповiдатися гетьман.[82 - Історичний факт. Лоренцо Крассо прямо вказуе, що гетьман не сповiдався навiть i перед смертю.] Та не про це мова, Бояне… Тут такi дива, що не знаю, з чого й починати… Якщо з кiнця – Демка зурочили.
– Якого Демка, генерального осавулу, чи що?[83 - Посада генерального осавула вiдповiдала пiзнiшому «генерал для особливих доручень».]
– Його самого. Вiн перебрав командування над моiми полками,[84 - Пiд Вiнницею Богун командував з’еднанням iз п’яти полкiв, крiм того, до нього приедналися рештки Брацлавського. Полковник Глух прийшов йому на допомогу теж iз кiлькома полками.] над Глуховими, сам привiв два полки – i все це подiлив навпiл, одну частину послав навздогiн за ляхами, другу – на Кам’янець.
– Вiн що, здурiв? Кам’янець Морозенко не зумiв узяти!
– Що Морозенко, – невесело посмiхнувся полковник, – одного разу сам султан пiдступав з усiею турською силою, подивився на отi кручi й запитав: «Хто це мiсто так укрiпив?» Йому вiдповiли, що сам Аллах. «Ну, тодi хай шайтан його здобувае!»[85 - Це сталося у 1621 роцi.]
Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати пiд його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розумiе – не можна дробити сили, коли вороже вiйсько зiбрано в один кулак. У козакiв була значна кiлькiсна перевага – своiм безглуздим рiшенням Лисовець звiв ii нанiвець.
«Але… може, це можна пояснити iнакше?»
– Я сам його, звiсно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – ранiше вiн упертим не був. Зурочили чоловiка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не вiдчував такоi певностi.
– Та це не все, навiть i не початок. Тут таке – небiжчики повертаються з того свiту.
– Менi казали, що це неможливо, – хт? сказав, Драгон не збирався пояснювати навiть Богуновi.
– Менi також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобiлiтував[86 - Нобiлiтацiя – присвоення шляхетства (вiд латинського «нобiль» – знатний).] козакiв-перекинчикiв.
«Римляни Юду нобiлем робити не стали, тридцять аспрiв[87 - Аспр – вiзантiйська срiбна монета. Пiсля падiння Вiзантii слово продовжувало вживатися на Балканах як загальна назва дрiбних срiбних грошей.] – i квит».
– І знаеш кого? Забузького та… та Ганжу.
– Вiн же мертвий! Усе вiйсько бачило![88 - Нобiлiтацiя вбитого за два роки до того Ганжi – iсторичний факт.]
– Я ж i кажу.
– Може, це iнший Ганжа?
– Може. – Але голос полковника показував – не вiрить Богун, що так усе просто.
Думки Бояна билися в головi, немов птахи в клiтцi. Вiн сам смертi Ганжi не бачив, i Богун не мiг бачити: майбутнiй полковник вiв в Украiну загiн донських козакiв, а Драгон до них приеднався, кинувши царське вiйсько – i не вiн один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виiхали i вiд ляхiв, i вiд наших кращi рубаки на герцi, i тут Ганжу на очах обох вiйськ убив джура-волох, якому уманський полковник як собi вiрив – а той убив його в спину.
«Постривай, хлопче. Може, в цьому i штука? Може, волох i не вбивав? Просто вдарив тупою зброею… Та нi, навряд – перекинутися до ляхiв можна було простiше».
Далi – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождiв полови, загонщикiв, чотири нiкому не пiдвладнi шаблi – Забузький, Джеджалiй, Ганжа i… i Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке вiн королю повiдомив, що той його перед Зборiвською баталiею проголосив гетьманом. Якщо ще i Ганжа – той самий або якщо гетьман повiрив, що вiн той самий, то тодi ясно, чому тiнь упала на Богуна.
– Я згадав навiть, що Роман Каторжний[89 - Роман Каторжний (Валечний) – козацький старшина, був у рабствi на турецькiй галерi, очолив повстання бранцiв, потiм був офiцером iспанськоi армii. За часiв Хмельниччини – наказний полковник.] якось розповiдав – десь, мовляв, за морями е такi чаклуни, що вмiють не оживляти мерцiв, бо це неможливо, – але змушують iх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось вiн ще й назвав отаких мерцiв – сомбi чи якось схоже… Я вже навiть про таке думав.
Справдi, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навiть князiв iноземних не вважають рiвними своiй шляхтi… Забузький, Ганжа – це iмена вiдомi, тут усе ясно. Але якщо з’ясуеться, що сейму пiдсунули не того Ганжу, – тут такий гвалт зчиниться…
– А якщо хтось…
– Зробив те, що Іван зi мною? – пiдхопила Дуня Богун, – оце найпевнiше.
– Але тодi правий був Боярин – у ляхiв хтось е.
– У московитiв також.
Розповiдь Кирина забрала не дуже багато часу – вiн намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тiльки коли довелося розповiсти про песиголовцiв, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що вiн женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.
– Ну просто як у казцi – чим далi, тим страшнiше!
І на пiдтвердження Дуниних слiв десь – приблизно за пiвтори-двi тисячi крокiв – хтось заволав страшним голосом.
* * *
– Нiчого не знайшли, пане полковнику. Нiчого й нiкого.
– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навiть не посмiхнулася на те, що ii назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таемницю.
– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – i тепер козак нiчим не виказав свого ставлення до ситуацii – ну два полковники разом iдуть, то й що?
На сходi вже свiнуло, почали подавати голоси першi птахи. Дiвчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвiйком, здавалося, дрiмала, сiвши на опанчу, що iй пiдстелив один iз козакiв, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чуе й бачить.
– Ти когось шукаеш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобi треба або до Чигирина, раз ii батько туди поiхав, або на Дон, якщо вирiшив ii викрасти, як Іван мене – скоро вже десять рокiв. А цей шлях не туди й не сюди.
Кирин якось гостро зрозумiв, що вiн досi жодного разу навiть не згадав про можливiсть знайти Матвiйкового батька у Чигиринi – i що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.
– Тобi треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми iдемо туди, де нас чекае повiдомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь гедзь укусив…
Про страшнi напади лютi, якi траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всi. Мабуть, не так воно вже й приемно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.
– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нiчого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаемося.
Дуня всмiхнулася. Нiчого зловiсного не було в цiй усмiшцi – просто молода жiнка в доброму гуморi, але Драгон зрозумiв, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справдi звiв наклеп на Богунiв, то такому розумниковi саме час купувати прудких коней – i мчати чим далi, тим краще…
– Якщо ж вiн боiться суперництва – доведеться пiти з дороги…
– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна рiч, i гадки не мав, що настануть такi часи, коли кожен крок Богданiв буде вважатися якщо не едино правильним, то принаймнi кращим з усiх можливих. У 1651 роцi питання – чому вiн,
