скачать книгу бесплатно
Мисливський досвiд пiдказував – звiр усе одно, як вже неживий.
Але так думали тiльки люди.
Коли два козаки з’явилися на ганку – Барило зi списом, а Бiлий iз сокирою, – ведмiдь перевернувся на бiк, схопив переднiми лапами велику бурульку, що впала з даху стайнi, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг вiдбити ii сокирою.
– С-сто свiчок поставлю апостоловi![38 - Маеться на увазi апостол Петро, небесний покровитель Бiлого.]
Це були останнi його слова.
Драгон дивився на ведмедя, що вже сiпався у конвульсiях, розкрив був рота, щоб розповiсти, що чув про ведмедя, який кинув полiно (сам вiдчував – щось не те) – коли камiнь, невеликий, довгастий, влучив Бiлому просто в скроню.
І помер Петро Бiлий.
На них бiг… бiгло.
На перший погляд це нагадувало людину – i статурою, i одягом.
Тiльки голова була чимось середнiм мiж головами собаки та вовка.
«Песиголовець. Кiнокефал».
Потвора бiгла до ганку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.
Кирин рвонув iз-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножi. У розбiйникiв захисних обладункiв немае.
З вiкна вдарив пострiл – Адам вистрелив з отаманового бандолета i влучив.
Драгон побачив, як здригнулося вiд удару кулi тiло потвори, його власний нiж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – iграшки.
Козак неначе потрапив у жахливий сон: вiн рвався до друзiв, але, здавалося, ледве рухався.
Барило зробив випад списом. Потвора його вiдбила.
У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пiстолем в однiй руцi i короткою шаблею в другiй.
Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увiйшло по самий держак.
І помер Барило.
Адам витяг руку i спокiйно – неначе i не лежали на снiгу мертвi друзi – увiгнав кулю монстру точно мiж очi.
І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.
З хати донiсся якийсь гуркiт.
– Стi-iй! Адаме!
Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у дверi – i, якимось дивом, ухилився одразу вiд двох каменiв.
Кирин був уже на ганку. У кiмнатi сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осiчку.
І, бачачи поперед себе двi пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – i його обдало чимось теплим.
Але збоку блимнув чекан – i помер Адам, на козацьке прiзвисько Перший.
Драгон, який був уже в дверях, завив страшнiше за будь-якого песиголовця i, вже не чекаючи порятунку – тiеi митi козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками i вдарив.
Нiякий шолом не встояв би проти такого удару.
У хатi запанувала тиша. Мертва.
Тiльки було чути, як кров капае.
З лавки, на якiй лежав Боярин.
Якби у хатi знайшлося хоч трохи горiлки, Драгон би напився i, найпевнiше, загинув.
Але нiчого навiть схожого не було, i йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовцiв, хоча в Парцiумi[39 - Парцiум (букв. «частка») – землi, якi юридично не входили до Трансiльванii, але належали ii князю. До Парцiуму входила бiльша частина Закарпаття, де й до сьогоднi збереглися перекази про песиголовцiв.] здибував людей, що бачили iх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запiчок – там, виявляеться, був хiд до справжнiсiнькоi печери, i поки один песиголовець атакував, вiдвертаючи на себе увагу, два iнших просто залiзли.
Якби не мiняв кулю на вухналi – здоровий ти вирiс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лiсi не тiльки люди бувають – звiрi також трапляються.
А коли сонце пiднялося понад лiсом, вiн побачив слiди.
Це було схоже на тi лiтери, що проступали зсередини металу.
Через звичайнi слiди на снiгу, слiди, якi замете перша ж завiрюха, проступав ланцюжок якихось iржавих плям.
Диво дивне – Драгон цi плями бачив очима, майже так само, як i будь-який навколишнiй предмет, але при цьому не сумнiвався: нiхто iнший iх бачити не може.
Кирин вiднiс тiла своiх друзiв у сани – хай буде, що буде, але вiн довезе iх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.
До саней вiн прив’язав усiх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – i рушив.
Вiд’iхавши приблизно три чвертi милi,[40 - Руська миля – приблизно 7,5 км.] вiн озирнувся – i побачив над лiсом, там, де був хутiр, стовп диму.
* * *
Драгон присiв на ганку, що вцiлiв якимось дивом, хоча вiд хати нiчого не залишилося. Утiм, як вiд бiльшостi хат у Вiнницi.
Вiн остаточно переконався в тому, про що i ранiше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не пiдпустять.
Два тижнi тому слiд привiв його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де вiн перекривався iншими.
Складалося враження, що песиголовцi зустрiлися з кимсь у ровi, але… Але iх самих хтось вистежував. «Іншi кiнокефали, чи що?»
Нiхто не зупинив козака, нiхто нi про що не запитував – бiльшiсть чоловiкiв загинула, жiнки вже виплакали всi сльози i намагалися дати лад господарству.
По десять родин юрмилися у кожнiй уцiлiлiй хатi.
Здаеться, в мiстечку була якась влада, принаймнi, на руiнах замку стояли два вартовi. Та нiхто нiчим не цiкавився.
Кирин продав зайвих коней та корову – продав за п’яту частину цiни, аби тiльки не посiяти мiж удiв заздрощiв подарунком: чому iй подарував, а менi – нi?
Корова так i залишиться, а коней бойових мiщанки перепродадуть – хоч трохи зароблять.
З тiлами мертвих друзiв Драгон пiд’iхав до вiрменськоi церкви – единоi, що вцiлiла, бо була кам’яна. Вiн уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих – iх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаевим тiлом.
Вiдчуття небезпеки з’явилося – i згасло. Бiльш того, Драгона охопила якась утома…
Це дуже нагадувало те, що вiн бачив сам усього кiлька днiв тому.
* * *
За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.
– Гадав, що я тебе не впiзнаю?
Так ось вiн який, ворожбит, що згубив козакiв (Драгон раптом зрозумiв, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну рiч, другий приспав вартових на заставi, а цей спочатку зробив так, що вартовi бiля брами прийняли ляхiв за козакiв, потiм – пiдкинув обложеним iдею тiкати. Та й згубний дарунок полковнику передав вiн – Кирин не знав, як зрозумiв це, але був упевнений).
Мабуть, торговець. Ще не старий, але в лiтах.
У руках – бердиш шведського зразка.[41 - Такi бердишi з прямокутною бойовою частиною (на вiдмiну вiд росiйських, пiвмiсяцем) були на озброеннi саперних частин польськоi армii.]
– Можеш, – ворожбит не приховував глуму, – пальнути в мене з пiстоля, який ховаеш у шапцi. Мене куля не бере! І шрiт також!
Останне речення пролунало якось поквапом – неначе… неначе вiн сам себе переконував!
– Гудзик там! – змусив себе посмiхнутися Кирин. – Гудзик! – І натиснув спуск.
Кров вiдiйшла вiд обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.
Куля. Зброю iнколи ладнували металевими гудзиками, дехто (Драгон також) спецiально купував такi, щоб пiдiйшли до його рушницi, якщо кулi скiнчаться, але тепер у пiстолi була звичайна куля.
«Отже, чари – це не якiсь там закляття, що iх можна завчити – i вони дiятимуть. Це твоя сила. Я злякав його – i вiн пропустив кулю, як зляканий боець пропускае удар».
Подумки Драгон картав себе останнiми словами: мiг би i здогадатися, що ворожбит зумiе роздивитися, хто приiхав, – не так уже й багато тепер людей потрапляе до Красного.
Утiм, було ясно: сам-один вiн би просто не змiг узяти чародiя живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навiть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика – то як перевiриш, бреше чи правду каже?
Спроба простежити другу групу песиголовцiв завершилася нiчим: iхнiй слiд повернув до такоi хащi, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.
Отож козак рушив на схiд, оминаючи вже обложену ляхами Вiнницю, i зрештою приеднався до полковника Глуха, що вiв кiлька тисяч козакiв Богуновi на допомогу.
Те, що вiдчував Кирин, годi було передати словами.
Вiн щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка – до Богуна.
А казав же Боярин, що полковник сам мало знае.
– Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?
Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своiх поневiрянь на московському кордонi вiн побратався з одним донським козаком.[42 - У Росii ХVII ст. ще живий був звичай – при побратимствi обмiнюватися хрестиками та iменами.]
– А як звали того, чия оце штука? Козак – один з тих, що колись везли iх до Вiнницi, – тримав у руцi шпагу…
– Боярином на Сiчi прозвали, – дослiвно повторив Кирин слова небiжчика. І додав: – Царство йому небесне.
– Полковник уже знае.
З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидiння не дивуе його анiтрохи.
– Наказав вiддати тобi, сказав, щоб був дуже уважним i забув до нього дорогу.
Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з пiхов.
Із середини металу, наче спливаючи з-пiд води, почали проступати лiтери. Цього разу – нашi. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нiчого не побачить.
«Капуста[43 - Полковник Капуста, керiвник однiеi зi спецслужб Богдана Хмельницького.] та Гетьманенко[44 - Маеться на увазi Тимiш Хмельницький.] розвiдують про чародiйство супроти гетьмана. Можуть i про Бояна дiзнатися».
Якого ще в бiса Бояна?
Постривай… було щось…
– Сiдай, Бо…
– Боярином на Сiчi прозвали. Усi iншi iмена – забудь. Драгон читав далi. «З полку пiди, на Сiч не повертайся, ховайся».
Це ще чого? І раптом Драгон зрозумiв чого… Зрозумiв, чому тi, хто стоять при владi, полюють на чаклунiв, та так, що часом досить простого доносу, навiть без доказiв, щоби згубити людину.
Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Дiонiсiю – добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свiй трон i вимовив, посмiхаючись гiркою посмiшкою: «А тепер поглянь угору!» Той пiдвiв очi – i побачив меча. Пiдвiшеного на тонесенькiй нитцi…
«Ось чому царi-королi та владики церковнi полюють на чаклунiв, ось чому волiють краще сто безневинних стратити, нiж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути вiдомо, як берегтися, все-таки бiльшiсть монархiв помирае своею смертю. А чари? Страшно. Навiть якщо ворожбит свiй – сьогоднi свiй, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усiх знищать».
Драгон уперше подумав «нас».
Неначе за чиеюсь пiдказкою, вiн перевернув шпагу i продовжив розбирати кириличне мереживо лiтер.
«Концеж[45 - Концеж (польськ.) – клинок, придатний тiльки для колотого удару.] збережи – це доказ для наших, що тепер ти Боян. Слово «Драгон» означае смок[46 - Смок (польськ.) – дракон. Слово «драгони» («драгуни») справдi означае «дракони».]».
«Ну, полковнику, ну, сучий потрох – ти хоча б пояснив, чому тепер я Боян. І що це таке – бути Бояном?!»
Кириновi, який навiть подумки не звав себе Мироном, ховатися було не в новину.
Але у роздертiй вiйною краiнi ховатися – не за шпига приймуть, то за розбiйника.
Козак звiвся на ноги, i гiрка посмiшка скривила його вуста, поки вiн шепотiв:
– Обре, сховайся добре!
