скачать книгу бесплатно
– Правда твоя, не кидав. Та вони всi померли, брати твоi.
– Земля iм пером. – Казати «Царство iм небесне» в присутностi духа якось не випадало.
– Ну це так. Мати всiх прийме.
«І його тягне на фiлозопiю!»
– Так що, Бояне…
– Та який з мене, в бiса, Боян! Я навiть не знаю, що вiн за один був!
Дiдок узяв бороду в кулак, кiлька разiв обернув:
– Але ж знаеш, що був, що це не просто титул – iм’я людини.
«А справдi – я знаю, хоча нiхто менi не казав, проте знаю, i квит!»
– Так хто ж це був?
– Цар. – Тепер дух був цiлком серйозний. – Цар обрiв.[74 - Точнiше – каган. Боян правив у 60-тi роки VI cт. Сам факт, що це iм’я вживалося – хоча й рiдко – в Киiвськiй Русi, а також те, що украiнському фольклоровi вiдома справжня назва аварiв – обри, свiдчить про те, де знайшли притулок недобитки аварськi.] Твiй предок. Ворожбит. Мартеловi з ним не рiвнятися. А про Хельгу взагалi шкода говорити. Земнi володарi досi звуть себе iм’ям того, хто винищив обрiв.[75 - Слово «король» походить вiд iменi Карла Великого.]
«Якби вiн ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Спiвбесiдник неначе почув питання.
– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.
«Справдi, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь iншому свою силу».[76 - Це повiр’я було дуже поширене в Украiнi, та й не тiльки. Воно згадуеться в мiфах фiно-угорських народiв та деяких варiантах легенди про Мерлiна.]
– А оце брехня – те, про що ти подумав. Нiяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пiшла нового хазяiна – i це могла б бути i не людина.
Дух примружився, наче кiт:
– То як щодо скарбу?
«Якщо це жарт, то вже не смiшний».
– Краще пораду дай.
– Ти сказав. Порада замiсть скарбу. Жалкувати не будеш?
Драгон вiдчув, що ще трохи – i вiн не витримае.
– Давай, дiду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб менi все ’дно не дiстався б, то ти менi – двi поради…
Дух зiтхнув – якось зовсiм по-людському:
– Купець i в пеклi торгуеться… Добре… Перша порада…
«Зараз вiн утне якусь штуку…»
– Перша порада тобi – стережися, Бояне.
Козак мовчав досить довго: з одного боку, гiсть вiдверто знущався. Проте…
Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справдi потрiбно.
Отож треба було пiдiбрати таке питання, аби дух не мiг викрутитися.
– Як допомогти оцiй дiвчинi, що зi мною?
– Нiяк. Допомога iй не потрiбна.
Ось тепер Боян ледь стримався! Нi, вiн розумiв (а ще того бiльше – вiдчував) – дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсi дiвча справдi не потребувало нiчого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королiвною».
– Ну, що ще скажеш?
– А те й скажу: не я до тебе – ти до мене прийшов. Отже – е що сказати… – козак затнувся.
– Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.
Козак одвернувся. Матерi його чорт, скаже – так скаже, не скаже – ну й бiс iз ним.
– Нумо, хлопче, мiзкуй! Ти ж мене упiзнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!
– Найчастiше розповiдають, як малого хлопця побили, а вiн плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому ii повернув, та ще й повну золота.
– Брехня. Тобто брехня про золото, а все iнше що було, те було, аж приемно згадати. – Дух подивився на Кирина i, бачачи, що козак нiчого не розумiе, продовжив:
– Мiзкуй, хлопче, мiзкуй.
«Та до чого ж вiн веде?!»
– Начебто я нiчого не губив…
– Нiчого – можливо…
«Що вiн хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже i таке можливо?»
– Друзiв! Товаришiв! Побратимiв! – i затнувся, побачивши духiв вираз обличчя.
– Хто вмер, той вмер.
– То не крути!
– Двох жiнок загубив ти, Бояне.
– Та вони ж самi вiд мене втекли.
– Ну то й що? Як гадаеш, що буде, коли помiтять – одна з двох у вогнi не горить, у водi не тоне, ii не лише куля – шабля й та не бере! Вiзьмуть на муки, усе скаже, а iм’я в тебе рiдкiсне, прикмета страшна…
Ну, це козак i сам знав.
– І як же менi знайти iх?
Дух мовчки показав на рiчку:
– Дивися, Бояне. Уважно.
Козак напружив увагу. Точнiше – вiн би не змiг пояснити, щ? саме зробив, але зробив щось таке, для чого i слiв не знав i що, власне, зробилося само собою при словi «дивися».
З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, iржава, дуже нагадувала тi слiди-не-слiди, що iх залишали песиголовцi, друга, золотиста та яскрава, поряд iз нею iще одна – рожева, дуже тонка та блiда.
Драгон озирнувся, водячи поглядом по землi. Так i е – за ним теж тяглася золота смуга.
– Так-так, усе вiрно.
– Скiльки?
Вiд подиву та, чого там, i переляку (берiгся-ховався, а, виявляеться, воно все дарма – слiд усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумiв:
– Буде видно днiв, мабуть, зо три. Злякався?
Драгон знизав плечима. Вiн давно вийшов з того вiку, коли мiг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрiсть.
– Ану накажи йому щезнути.
Кирин наказав – i нiчого не змiнилося. Вiн спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став вiдчувати зовсiм недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»
Дiдька лисого! Слiд залишився.
– От i добре.
«Знову знущаеться…»
– Не зрозумiв? Тепер твiй слiд може побачити лише рiвний тобi чи, звiсно, той, хто вищий за тебе. А iх небагато – i тих, i других.
– Тяжкi часи настали, якщо таких, як я, небагато.
– І се правда, тяжкi часи.
– Ось такий колiр, – Драгон показав пальцем на iржаву смугу, – я бачив уже раз.
– Таки-так, його залишають за собою тi, хто не з нашого свiту. Не забувай – одна з них рахман.
«А в них усе, неначе у дзеркалi».
– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.
– Галка взагалi не чаклунка, скiльки тобi пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чуе чари, це зовсiм iнше! І в цьому вона дуже сильна.
– А тодi чому за рахманом тягнеться ширший слiд?
– Сходи туди й запитай у мого рахмана!
«Ось воно що! Вiн скаженiе тому, що чогось не знае!»
У схилi пагорба з’явився отвiр, у якому свiтилося бiле свiтло (козак подумав, що анi свiчки, анi каганець не дадуть такого бiлого та спокiйного свiтла – звичайно язики полум’я викликають танок тiней).
Дух пiшов назад – не порачкував, а саме пiшов назад, неначе в нього були на потилицi очi:
– А хлопцевi я золота не давав. Сiльський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав вiд землi-матерi.
З цими словами дух щез в отворi, а за цим щез i сам отвiр.
Козак повiльно, дуже повiльно обернувся. Вiн знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.
– Боян, – напiвствердження-напiвпитання.
«Ось що дух мав на увазi, вiн лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребуе».
Утiм, дiвчинка не була схожа на перелякану – i на таку, що вже нiчого не боiться, – теж.
«Мабуть, довiряе Бояновi». Звiдкiля вона знае, з ким мае справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона е знаком – хто володiе, той i Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дiвчина не дала козаковi часу на роздуми.
– Дольх! Майн дольх!
Драгон, як i майже всi молдовськi купцi, знав десь двi-три сотнi нiмецьких слiв – у сусiднiй Трансiльванii це одна з державних мов, на княжiй службi чимало нiмцiв.
«Дольх – це кинджал».
Витяг його з-за халяви, простягнув дiвчинi. Та й собi простягла шпагу.
– Ну й що далi робитимемо?
Власне, сам себе питав, але дiвчина у вiдповiдь показала рукою спочатку на слiди, потiм на коней, потiм махнула рукою вздовж рiчки – мовляв, давай у погоню!
«Вона що, все чула? Та, мабуть, нi – розумiла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким – аби разом з Бояном».
Дiвчина щось заторохтiла нiмецькою мовою, козак зрозумiв лише слова «Боян» та «фатер», повторенi по кiлька разiв кожне.
«Вiн усе-таки ii батько. Але так не пiде».
– Но Боян! Боян нiхт! Кирин! Кирин мене звуть!
– Кiр! – погодилася спiвбесiдниця.
– Кирин!
– Кiр! – дiвча аж тупнуло нiжкою.
