скачать книгу бесплатно
– Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такi люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.
– Так ти знав?
– Що в ляхiв хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож i взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, iх – в охорону. Бо iх теж не зурочиш. До речi, чекав, що ти про iнше спитаеш.
– Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс iз того, хто йому зачаровану зброю пiдсунув, – вiн би тобi сказав.
– Так. Мабуть, вiн не зразу помiтив, що рiч зачаровано. А секеi тут нi до чого. Бачиш… Ну, скажiмо, е рiзнi види чарiвникiв, як е рiзна кiннота. Як гадаеш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорцi?[23 - П’ятигорцi (iнша назва – панцирнi товаришi) – один з видiв польськоi важкоi кiнноти.]
«Урайтарiв – рапiри, у п’ятигорцiв – шаблi».
– Попервах вiн колоти буде, а не рубати.
– Ось так i з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
– Але ж iноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
– Один з трьох – точно iноземець. Їх було трое, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумiеш, отож повiр менi на слово, трое. Причому один був уже в Красному, i його-то ми знайдемо. А далi – побачимо, як сказав слiпий тому, що вмирае…
…Крига замерзлоi рiчки – кращого шляху узимку – заворожувала незгiрш вiд чар. Кортiло спати. Драгон пiд’iхав до Боярина.
– Слухай, ти казав, що дiвчина може приворожити хлопця.
Отаман зрозумiв запитання.
– Кому що, а курцi – просо. Хлопець дiвчину – нi.[24 - Про таку особливiсть украiнськоi любовноi магii повiдомляе Себастiян Кленович.] Тiльки вона його…
– Почав би ти мене вчити.
– А що, час е. Отож слухай. У Руському воеводствi[25 - Тобто в Галичинi.]бував? Там е така приказка – «Обре, сховайся добре».
– Інколи i в нас кажуть. І е ще… коли дiтлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26 - Приказки були записанi вченими вже в ХХ ст.]
– То був народ такий – обри.[27 - У науковiй лiтературi вживаеться латинська назва – авари, але останнi дослiдження показують, що обри – це самоназва аварiв.] Могутнiй. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цiсаря, чи то круля французького.[28 - Карла Великого.] Ну, ясна рiч, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеiв тече кров обрiв, i вiд батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моiх жилах, та й у твоiх теж.
– Чарами дiзнався?
– І чарами. А ще ти викапаний мiй дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичi.
(Драгон згадав, що небiжчиця мати про свою рiдню нiчого не знали.)
– Руде пасмо у волоссi…
Цiеi своеi прикмети Драгон боявся понад усе.
– Що я про себе казав – майже все правда. Я справдi з боярського роду,[29 - Офiцiйно боярство було злiквiдовано пiсля об’еднання Польщi та Литви у 1569 р., але фактично подекуди зберiгалося до самоi Хмельниччини.] справдi був у неволi, хiба що не сам я втiк. Один секлерський чаклун побачив, де я, i влаштував утечу. Дiдька лисого я б сам утiк у тринадцять-то рокiв… До речi, друге тобi правило…
«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильнi».
– Не намагайся дивитися. Ранiше це багато хто вмiв. Подивиться у воду – е ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навiть у дiамант-камiнь – i бачить, що схоче. Але вже рокiв з п’ять… Неначе щось зiпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тiльки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лiсi завив собака.
Як по небiжчику.
* * *
Ще сто крокiв, ще поворот, – i вони побачили завал.
Колись – мабуть, ще напровеснi – рiчка пiдмила кiлька дерев. На поворотi одне з них зачепилося за берег, на нього налетiли iншi, сплутавшись гiлками та корiнням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кiшка, мабуть, i та не пролiзе.
А по обох берегах – нетрi.
– Доведеться назад.
– Отамане, я щось вiдчуваю, але не можу втямити що.
– Нас тут двое таких. Я теж нiчого не розумiю. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зiйшов з коня, узяв бандолет,[30 - Дуже короткий карабiн, фактично – пiстоль з прикладом. Часто мав гак, аби пiдвiшувати до сiдла або до спецiальноi перев’язi через плече – бандери.] вийшов на берег, пiдiйшов до велетенськоi смереки. І… i пiшов угору по ii стовбуровi. Просто пiшов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору пiдiймаеться товста гiлка.
– Хрест святий, оружiе на диявола! – прошепотiв Бiлий.
– А ти хотiв, щоб таке тiльки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки вiдрiзав Барило.
Кирин тим часом теж спiшився – кормових драгунiв[31 - Найманi росiйськi вiйська. Щовесни набиралися з рiзних «гулящих людей» у Дикому полi та щоосенi розпускалися.]не вчили битися верхи, – притис люльку до гнота своеi рушницi.
І вчасно. Бо на правому березi з кущiв посипався снiг, щось свиснуло у повiтрi – i Боярин полетiв униз…
Драгон вистрелив, i туди ж послав свою кулю Адам. Двое iнших вирiшили чекати на бiльш ясну цiль.
* * *
– Хтось iз вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумiю, що це за зброя.
Бiлий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палицi влучила куля.
– Про це е у Святому Письмi. У Книзi Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голiафа.[32 - У Першiй книзi Царств Голiафу приписанi слова: «Хiба я собака, що ти йдеш на мене з палицею?» Барило мае рацiю: пращi давнiх евреiв мали саме такий вигляд.]
Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозi.
– Давайте, хлопцi, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрiбне.
* * *
Дверi хутора були замкненi. Зсередини.
Проте одне з вiкон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
Бiлий вужем зсковзнув усередину, i зразу ж звiдтiля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися дверi.
– Ну, хлопцi, бачив-бачив, але такого…
На долiвцi лежало шiсть трупiв.
– Хлопцi, а вiн же один був. Жоден козак, жоден лях…
– Та де там жоден! Бiйцiв тут, вважай, не було. Дiд хоча i кремезний, але дiд. І з ножем проти чекана.[33 - Барило вжив слово «чекан» у його другому значеннi – сокирка на довгому держаку.]
– Хлопцi зовсiм ще шмаркачi, лавками боронилися… Баба з дiвчиною – тим бiльше не супротивники.
– А…
Очi усiх повернулися до тiла козака, що й досi стискав у руцi вже не потрiбний пiстоль.
– Тут i двох крокiв немае, молодик – i той не промаже.
Барило вказав пальцем на ганчiрку, якою було обмотано голову небiжчика.
– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоiться. Ви менi iнше скажiть – навiщо?
– Лотр.[34 - Розбiйник.] – Бiлий пнув ногою зламану скриню.
– А кiнь у стайнi, а корова, а iнше майно?
– Мабуть, тутешнiй i брав тiльки грошi та тi речi, що iх не розпiзнають.
Усi знову подивилися на мертвого козака.
– Такий кордобан[35 - Шкiряний пояс. Назва походить вiд мiста Кордова в Іспанii.] десять злотих коштуе. Пiстоль, чоботи. І ризику нiякого – з убитого зняв, i все!
– Не про те мову ведете, – Адам Перший обвiв усiх важким поглядом. – Чому вiн хату не запалив?
«А й справдi? Викресати вогонь – i хто розбере, чи то ляхи всiх убили, чи то самi згорiли?»
І знову Драгон заговорив неначе не своiми словами:
– Вiн хоче, щоб ми тут на нiч залишилися.
– А в нас немае iншого виходу.
За вiкнами сутенiло, у хатi вже було темно.
– Якщо там десь ховаеться цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспiшаю до пекла.
– І ще. – Адам Перший вiдкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слiдах бачу.
– Ну то й що? – Бiлий посмiхнувся – i зразу ж його посмiшку наче ганчiркою стерло. Зрозумiв, що…
«Ми взнали про хутiр, бо тут вив собака. Але единий пес уже давно неживий».
– Хрест святий, оружiе на диявола!
– Оце вчасно сказано, – i собi перехрестився Барило.
* * *
Нiхто, звiсно, i не хотiв спати. Який тут сон.
– Очуняв, тебе зве.
Драгон пiдiйшов до Боярина.
– Слухай уважно. Це пiдтвердження.
«Пiдтвердження чого?»
– Я тобi казав, що iх трое. Чаклунiв ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у вiйську польському – дiстати важко. Але третiй був у Красному, навiть у замку був. Ворожив iзсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам iз Красного або iз сiл навколишнiх. Увечерi я вiдчув смерть двох наших – ми таке завжди знаемо. То були оцей дiд та дiвчинка. Дiд, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усiх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своiх.
– Чому тодi тiльки тепер? Чому не зразу iх убили?
– Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли i боятися нiчого. А тепер засумнiвався.
Драгоновi теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замiсть того, щоб iти на Вiнницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богуновi час зiбрати вiйсько, харчi, побудувати новi укрiплення. Та й гетьман не спить, мабуть, iншi полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через пiвмiсяця-мiсяць до Красного повернуться козаки.
– Може, ще щось, у нього спитаемо. Але – про всяк випадок – пам’ятай: вiн iз цих мiсць. І кинь своi жарти з люлькою – просто накажи гноту, щоб горiв.
Драгон так i зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоеним кiнцем шомпола витяг кулю, а натомiсть запхав до дула шматок змащеноi салом ганчiрки, в якiй було загорнуто кiлька вухналiв.[36 - Пiдковнi гвiздки.] Не знаючи, що вiн до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такiй темрявi все одно можна стрiляти тiльки зблизька, а раз так, то вухналi страшнiшi.
Знову повторювалося те ж саме, що вдень, – якась невиразна тривога, неначе хтось е поблизу – але не людина.
«Отче наш… А чаклунство – грiх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! – Ось так i стають Юдами, хлопче».
Щось пiдкрадалося. Щось було вже близько. Складнiсть становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночi пострiл заслiпив би його самого. Драгон вирiшив повторити прийом, який йому показував батько, – щоправда, досi Кириновi ця штука нiколи не вдавалася. Але тепер вiн мiг заприсягтися, що знае мiсце, де ховаеться ворог.
Вiн заплющив очi, натягнув на самiсiнький нiс шапку, неначе збирався спати на чатах, навiв рушницю – i вистрелив. Тiльки батько стрiляв на слух, а Драгон – на вiдчуття.
І зразу ж рвонув убiк, рятуючись вiд кулi у вiдповiдь.
Проте замiсть шматка олова[37 - В украiнськiй мовi до середини ХХ ст. не iснувало слова «свинець». Казали – «олово».] на нього кинувся зi страшним гарчанням великий звiр. Добре, що снiг перед хутором було втоптано.
«Ведмiдь-шатун. Смерть».
Проте, кинувшись на людину, ведмiдь вибiг на освiтлене мiсяцем мiсце, перед самими вiкнами – крокiв за п’ятнадцять, i до того ж боком до вiкон. А хлопцi не спали.
Три мушкети вдарили разом, – нiби за командою, – i жоден з них не промазав, а двi кулi влучили напрочуд вдало: заднi лапи ведмедя неначе надломилися, роз’iхалися, i вiн мiг тiльки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева пiна – прострелено легенi.
