скачать книгу бесплатно
Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловiсно.
«Песиголовцiв i звичайна куля бере. Може, й iншу нечисть не треба срiблом, вистачить олова?»
– Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуеш?
Кирин небезпеки не вiдчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити гнiт на рушницi.
– Знаеш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, i не чарiвниця я нiяка, але…
«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».
Боян спiшився, поклав сплячу дiвчину на сiдло (добре, що мерин такий спокiйний), Галка i повела коня, а вiн iшов поряд з рушницею у руках.
– Постривай, козаче… Такого коня в селi не було!
Драгон навiть не спробував вiдкрити вогонь (бiс його знае, може, i справдi тут срiбна куля потрiбна, та й пiвсела збiжиться на пострiл) – витяг чекан.
– Ти що, Бояне? Своiх б’еш, аби iншi боялися?
Дiвчина, яка з’явилася замiсть жеребця (просто був жеребець, а стала дiвчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останнiй раз вiн був з жiнкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.
«Вона чекае на вiдповiдь. Щось треба сказати, але що?» Раптом Драгон – як це вже бувало – почув свiй голос неначе збоку:
– А хто ж знав, що своi такi дурнi? Гадаеш, тiльки Галка знае, що в селi е, чого немае? Жеребець грошей коштуе, почнуть ловить, ще щось зрозумiють…
– Нема кому ловити – недiля ж сьогоднi.
«Усi в церквi. А я з лiку збився».
– Тут щось коiться. – Жiнка вимовляла слова трохи дивно.
«Ну що ж, як то кажуть:
– Пiшли, куме, до церкви!
– Та слизько ж!
– А шинок по дорозi?
– Ну хiба що пiд тином».
* * *
…Столи та лавки в шинку були зсунутi попiд стiнами.
По центру – килим, на ньому два мертвих тiла.[57 - У XVII ст. небiжчикiв не клали на стiл.]
Драгонiв шлунок неначе стисли лещатами, i вiн усе зрозумiв ранiше, анiж побачив обличчя жiнки, що прожогом до них кинулася.
– До клунi, швидше! – прошепотiла друга шинкарка.
Перша, Галка, зойкнула i, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис iй рота долонею. Вiн не встиг нiчого подумати, прорахувати, що може статися, якщо iх побачать, але вiдчував, що нiчого доброго.
* * *
– Це не мара, це ii рахман.[58 - Рахмани – двiйники живих людей, що живуть у пiдземному царствi.] – Чародiйка всiлася на лантух зi збiжжям.
Драгон мало не спитав, а яка нам рiзниця, якщо все одно не обiйшлося без дуже сильного чаклуна – хоч так, хоч наопак,[59 - Наопак – iнакше.] але промовчав. Батькiвська наука – не казати зайвого – вже не раз ставала йому в пригодi. «А зайве, – казали батько, – усi слова, без яких обiйтися можна».
– Такого не було рокiв триста чи всi п'ятсот. Нi, я не помиляюся. – Вiдьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. – Ми вмiемо розмовляти з рахманами. Тiльки зi своiми i тiльки розмовляти. Ми, рагани,[60 - Рагани – особлива категорiя вiдьом, що згадуеться у литовському та латвiйському фольклорi.] це вмiемо!
Про раганiв Боян щось чув краем вуха на Сiверщинi.[61 - У двадцятi роки XVII ст. на Чернiгiвсько-Сiверськi землi, недавно вiдвойованi Польщею у Росii, переселилося багато литовцiв. Ще й досi там понад сто сiл мають литовськi назви, а Боян у 1649 р. не мiг не застати литовських переселенцiв.]
«Вона зрозумiла, що я ii не впiзнав. І пiдказуе, що вона – рагана. Мабуть, треба iй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищi? Здаеться, collega. Треба сказати колезi…»
– Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж рокiв двiстi нiхто не вмiв накладати.
У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але вiн притримав ii при собi – i майже зразу мав привiд подумки подякувати небiжчиковi татусю.
– Ну-у, – рагана тягнула слова, – для такого мало знати старi закляття, ти ж розумiеш.
Кирин не зрозумiв, але повiрив. Цiкаво було, правда, щ? саме треба ще, крiм знання заклять? Якусь особливу вдачу?
– Але тепер iнше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…
«Не можу знати».
– У рахманiв як у нас, але як у дзеркалi.
Боян здивовано подивився на вiдьму, Галка Стапка, що досi стояла, обпершись спиною об стiну i виглядала прибитою, – теж.
– Ну, припустiмо, якась дiвчина мучить хлопця: то надiю дасть, то вiдбере знову, а у них вiн ii мучить.
«Ну та що нам це дасть?»
Драгон не встиг додумати до кiнця, як у дверi клунi вплила рахман.
– Це що, ти ii звiльнив? Тепер вiльна i я!
«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною – як уб’ють ii, то й рахман загине».
– А навпаки? – Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усi думали про одне i те ж – нiхто навiть не здивувався.
– А навпаки – дзуськи! Можеш стрiляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що iдь, сестро, кудись подалi.
– Ш-що? Менi! Шинок – мiй!
Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота i тримати мiцнiше – вона явно нацiлилася вчепитися у волосся своiй копii.
– Тихо! Якщо вас побачать – усiх утоплять! Ти своiх знаеш!
З цiею думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сiпнулася й затихла.
– Шинок твiй? Ти б ще про чоловiка згадала!..
Тон рахмана не вiщував чоловiку нiчого доброго.
– Вони ж повернуться, цi суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.
У тiй великiй i кривавiй завiрюсi, що вже три роки вирувала по Украiнi, втеча жiнки вiд чоловiка чи навпаки була не такою вже й рiдкiстю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!
– А муки?
– Якi?
– Залiзом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо iм було щось треба. Сама кажеш – повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?
Рахман мовчки сiла на земляну долiвку. І сунула кулачок у рота. Лiвий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.
– Обом вам, куми, треба геть забиратися. – Рагана, здаеться, спочатку бажала ще щось сказати, але…
Драгоновi руки самi схопили рушницю. Гнiт жеврiв.
– Вони вже повернулися. Ти, – очi зустрiлися з двома зеленими вогниками рагани, – зможеш битися?
– Невiдомо з ким? Я ще не з’iхала з глузду.
Сам факт, що Боян вiдчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми – песиголовцiв вiн або не вiдчував зовсiм, або вiдчував якось непевно, сам хитався: або чуе щось, або просто поганий настрiй.
Бiльше того, щось – чи то чаклунський хист, який був у нього в кровi (як прозоро натякав небiжчик Боярин), чи то його досвiд – досвiд купецького сина, який змалку допомагав батьковi, досвiд людини поза законом, досвiд козацького отамана – чи, може, i хист, i досвiд разом пiдказували йому, що i цього разу головний супротивник – той чаклун, який вмiе те, про що iншi забули, – не покажеться особисто (вiн уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила i не здогадуеться, хто це може бути).
«Чари не всесильнi, – казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме пiдказував, бо iнакше чаклуни давно правили б усiм свiтом.
Отож тому, невiдомому, немае жодноi рацii лiзти пiд кулi.
* * *
– Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночi?
Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, пiдвела голову, подивилася на Кирина, проте нiчого не спитала. Мабуть, теж розумiла, що тiкати, не залишаючи нiяких слiдiв, можуть хiба що привиди.
– Я вже й про твое вмiння у коня перекидатися думав…
– На тому конi можна тiльки в лiжку скакати. А, ти бажаеш, щоб я спробувала iх у дурнi пошити?
«Вона не перекидаеться, а змушуе людей вiрити, що вони коня бачать! – Слова «гiпноз» Драгон, ясна рiч, не знав. – Так ось чому Галка нiяких чар не вiдчула!»
– А нас так можеш… прикрити?
– Якщо вони дурнi, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на мiсцi, а якщо хтось торкнеться, то все зрозумiе. Тваринами – а ти зможеш, як тварина, бiгти? Зрозумiють, усе зрозумiють!
Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…
– Галки! – Шинкарки мовчки сидiли на носi човна, дуже близько одна вiд одноi, але дивилися в рiзнi боки.
– Тут десь е острiв? Добре б, коли невеликий…
* * *
– Дивись! – один з вершникiв указав нагайкою. Вони вже знали, що тi, кого вони вистежують, пливуть водою, але iх супроводжуе козак верхи. Досi слiдiв не залишалося – мабуть, козак пустив коня по водi, хоч i попiд берегом, але тут мусив об’iхати вир.
– Це вiн! – Переслiдувачi уважно роздивилися кiнськi слiди у селi – там, де козак i його супутницi втекли у них з-пiд носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, i довелося доказувати мiсцевим, хто та що. Вiдбрехалися – звiсно, не таких обходили, – але час утратили, довелося й заночувати в селi, бо поспiх викликав би пiдозру).
– Двi-три години тому. Наздоженемо.
Нiхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу бiля острова, нi на старого дiда, який щось смажив на вогнищi, а його ще старiша шкапа жувала молоду траву.
Якби вiн на цьому березi був, то, може, i пiд’iхали б, але – все ясно.
Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусi. Срiбло залишалося свого природного кольору, а воно темнiшало, якщо десь поблизу творилися чари, – це було вже перевiрено.
…Коли погоня щезла за закрутом рiчки, камiнь виявився човном, з дна якого пiднялися три жiнки. Четверта пiднятися не могла.
– Ще п’яток отченашiв[62 - Тобто час, який потрiбен, щоби п’ять раз прочитати «Отче наш».] – i пора.
Драгон пiдсипав на полицi рушницi i бандолета свiжого пороху, перевiрив пращу, колись запозичену у песиголовця, потiм подумав i рушницi вiдклав.
– Один проти трьох? – примружилася рагана.
«Один». Козак усе-таки сподiвався, що двое стануть до бою. Утiм, рагана йому нiчим не була зобов’язана.
– Вони повернуться. Одне залишилося – напасти, поки вони не здогадалися, що ми в них за спиною. Якщо я загину, а ти викрутишся…
Вiдьма вiдповiла на цi слова дуже промовистим поглядом. Вона була впевнена, що викрутиться.
– Зроби таку ласку – знайди полковника Богуна…
Боян був переконаний – чаклуни якось пов’язанi мiж собою, недарма так упевнено кажуть: такого досi нiхто не робив.
– …розкажи все. Та головне – це московськi драгуни. Я з посадки[63 - Посадка – манера вершника триматися у сiдлi] бачу, сам таким був два роки.
Драгон не став пояснювати, що, крiм посадки, у двох з трiйки були однаковi мушкети, причому дуже характернi – саме такi почали вводити серед драгун, коли вiн був одним з них. І що серед тих самих драгун – як «кормових», що iх набирали на лiто, так i постiйних, яких надiляли землею та звiльняли вiд податкiв, – було чимало втiкачiв з Украiни, що знiмало питання: чому переслiдувачi говорили украiнською мовою.
Усе це значно ускладнювало завдання: драгунiв не вчили на шаблях битися, не вмiв i Кирин. Воював келепом та щитом. Але якщо це колишнi козаки, якi втекли до Москви, то шаблi у них не для краси, зовсiм нi.
– Я з тобою, – пiднялася Галка-рахман.
«Точно – ii ж кулi не беруть. Оце дiло!»
