скачать книгу бесплатно
Слова ж твоi, як той медок,
А не зведеш, бувае?»
А вiн ii у гай веде,
З-пiд липи ж iм танець гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинае…
Старий селянин
А, пане докторе, гаразд,
Що й ви мiж нас у день оцей:
Такий учений чоловiк,
А не цураетесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин, —
Пиття вам згагу прожене;
І, скiльки в кухлi е краплин,
Бажаю я, щоб стiльки днiв
Вам Бог до вiку приложив.
Фауст
За ласку дяку вiддаю
І за здоров'я ваше п'ю.
Народ обступае iх колом.
Старий селянин
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви i в iнший, гiрший час
До нас прихильними були.
Чимало е мiж нас таких,
Що ваш покiйний панотець
Одзволив з пазурiв чуми,
Поклавши пошестi кiнець.
А ви, ще парубком, iз ним
З села ходили до села
Мiж хворих, чумних мертвякiв —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скiнчився час:
Спасителя Спаситель спас.
Усi
Хай Бог пошле вам довгий вiк,
Учений муж, наш рятiвник!
Фауст
Молiть Того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасiння шле.
(Іде з Вагнером далi).
Вагнер
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свiй хист
Оберне на таку користь!
Показуе на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилюе без упину,
Застиг скрипаль i танцюрист.
Ти йдеш, i всi стоять рядами,
Шапкуючи, прохiд дають:
Ще мить – i всi навколiшки впадуть,
Немов перед Священними Дарами!
Фауст
Пройдiм туди ще декiлька ступнiв
Та й сядемо на каменi спочити.
Не раз я тут у роздумi сидiв,
Вiд молитов i посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зiтхав, ламав я руки,
Благав страшнiй чумi кiнця,
Визволу вiд тяжкоi муки.
Хвала юрби звучить менi як глум,
І скiльки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бiднi,
І батько, й син – похвал не гiднi!
Мiй батько, чесний, скромний трудiвник,
Над тайнами природи бивсь весь вiк
Ретельно, ревно i невтомно,
Але якось головоломно.
У чорнiй кухнi вiн сидiв,
Замкнувшись iз гуртком адептiв,
І там за безлiччю рецептiв
Чудовий елiксир варив.
З негiдних речовин червоний лев вчинявся,
Що потiм в лiтеплi з лiлеею вiнчався,
А згодом iх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таiнство з покою у покiй.
І в склянцi ось, блискучiша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лiк; а хворi мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода,
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гiрше од чуми смертельним,
Ми гори й доли цi пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав'я —
Убивцям чую похвали.
Вагнер
Навiщо вам про те журитись?
Хiба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителi в свiй час?
Коли ти хлопцем батька поважаеш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаеш,
То син твiй зможе бiльше досягти.
Фауст
Блаженний той, хто ще надiю мае
На свiт зiрнуть iз цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаем ми,
Що знаемо – з того пуття немае.
Та годi, годi сумувать
Такоi гарноi години!
Поглянь, як в сяевi прощальному блищать
Окучерявленi хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь iнший край ще оживить та сила.
Коли б дались менi могутнi крила,
Летiв би я за сонцем повсякчас,
Глядiв би я на свiт просторий
У променистiм сповиттi,
На тихi падоли, на жеврiючi гори,
На срiбернi струмки i рiки золотi…
Нi дикi урвища, нi темрявi iзвори
Мене б у льотi не могли спинить,
І ось уже внизу лелiе море,
Ваблива, лагiдна блакить…
Не видно вже Божистого свiтила,
А мрiя знов у серцi заяснiла:
За ним, за ним летiти дню навстрiч,
Лишаючи позаду себе нiч,
Над мною – небо, пiдi мною – хвилi…
Це мрiя, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тiлесно ми безкрилi?
Та хто не марив, хто не снив
Злетiли високо-високо,
Почувши жайворонка спiв,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землi
Орел шугае попiд тучi,
Як понад море й гори-кручi
Летять додому журавлi?!
Вагнер
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всi поля й лiси;
Пташинi крила – то менi до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втiха,
Немае в свiтi кращоi краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрiвають серце i думки,
А розгорну пергаменти шумкi —
То й небо те, здаеться, тут, зi мною.
Фауст
Тобi одна знайома путь,
А я – стою на роздорiжжi…
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi – i ворожi.
Одна впилась жаждиво в свiт земний
І розкошуе з ним в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.
О духи, духи, ви ж тут е,
Ширяете мiж небом i землею,
Зiйдiть до мене й силою своею
Змiнiть, змiнiть життя мое!
Коли б плаща чарiвного я мав,
Щоб вiн мене понiс у свiт незнаний,
То я б його, щасливець незрiвнянний,
І за царську порфiру не вiддав.
Вагнер
Не викликай тих духiв навiсних,
Що в маревi над нами в'ються роем:
Даремно людям ждать добра вiд них,
Вони приносять звiдусюди зло iм.
Із пiвночi кусливi духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостреннi,
Зi сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легенi,
Із пiвдня, iз розпечених пустинь
Спекотою палючою дiймають,
Із заходу не прохолодну тiнь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з'являються на клич,
Готовi враз на згубу i на шкоду,
Та, хоч i ангельська в них рiч,
Вони диявольського роду,
Але ходiм! Уже зовсiм стемнiло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечерi до хатнього тепла!
Та що ж ти став i дивишся здумiло,
Мов поночi побачив дивне щось?
