скачать книгу бесплатно
Не бiльш од тебе я заважив.
Великий дух мене зневажив,
До тайн природи вхiд закрив.
Тепер порвалась нитка мислi,
Науки стали менi ненависнi.
Тепер у вирi чуттевих втiх
Я пристрастi пломiнь заспокою,
За чарiвною пеленою
Набачусь див i чуд усiх.
Риньмося смiло в часу прибiй,
В потiк випадкiв i подiй,
Нехай i смiх, i плач,
І щастя, й бiль невдач
Перехлюпуються, як хвилi рiк:
Лиш в русi проявить себе чоловiк.
Мефiстофель
В нас не питай, де мiра й край:
Всього досхочу, до жадоби.
Бери, хапай, що до вподоби,
І на здоров'я поживай.
Лиш не губись, держися смiло.
Фауст
Та зрозумiй, не в насолодах дiло.
В стражданнях радощi вiдчути я готов,
Утiху – в розпачi, в ненавистi – любов.
Мiй дух звiльнивсь уже од пут науки,
Чутким зробивсь до будь-якого болю,
Вмiстить в собi всi радощi i муки,
Все те, що людству випало на долю.
І глиб, i вись – все духом охоплю я,
І втiху, й бiль – все в серце уберу я,
Щоб всiм еством своiм з еством вселюдським злитись
І разом з ним у безвiсть провалитись.
Мефiстофель
І я жую вже ряд тисячолiть
Той шмат черствий, мiй друже милий!
Нiхто з людей, з колиски й до могили,
Староi закваски нiяк не мiг стравить.
Повiр менi, для себе сам
Бог сотворив цей свiт як цiлiсть;
Вiн в вiчнiм свiтлi сяе там,
Нам дав лиш пiтьму, ну, а вам
І день i нiч послав як милiсть.
Фауст
Коли ж я хочу!
Мефiстофель
Це воно!
Але… тут е «але» одно.
Мистецтво довге, вiк короткий,
Ти б мусив знати це давно.
Нехай який-небудь поет солодкий,
У мрiях смiлий, у серцi кроткий,
Для тебе аж у хмари зайде,
Найкращi якостi там найде;
Ти будеш смiливий, як лев,
І, як сайгак, прудкий,
Як пiвдня син, яркий, палкий,
Як сiверяк, крiпкий.
І будеш ти зразком лицарства
І водночас верхом лукавства,
Зумiеш пристрастю палати
І розраховано кохати.
Таку прояву високосну
Значу я знаком мiкрокосму.
Фауст
Хто ж я такий, що досягти
Я мрii людськостi не можу,
Якою душу я тривожу?
Мефiстофель
Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти.[28 - Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти. – Мефiстофель прагне переконати Фауста в його суетнiй, скiнченнiй сутностi, яку легко задовольнити суетним же, тодi як Фауст прагне наблизитися до «безкiнечного» («Не став я нi на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошуе на марностi всiх майбутнiх Мефiстофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустовоi душi, якi лежать в царинi нескiнченного.]
З мiльйонiв кучерiв дiстань собi перуки,
На височеннii зопнися закаблуки,
Але й тодi ти будеш – ти.
Фауст
Не радуе мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязi рокiв…
Я нiби й рiс – а добре придивиться,
То духом я нi крихти не змiцнiв;
Не став я нi на волос вищий,
До безконечного не ближчий.
Мефiстофель
Мiй друже, дивишся на речi
Ти якось надто по-старечи;
Нi, треба дiяти не так,
Поки в життi ми чуем смак.
Кат знае! Руки, ноги маеш,
І голова, i зад – все е…
А те, чим вiльно користаеш,
То, може, скажеш, не твое?
Шестiрку коней я впряжу,
Коли купити iх до змоги,
І, хоч людина, а бiжу,
Як звiр двадцятьчотириногий!
Мерщiй покиньмо всi думки
І в свiт пориньмо навпрямки!
Хто в мудрощi химернii заходить,
Той мов осел, невдаха-довговух,
Якого пустирем мара по колу водить,
Коли кругом хвилюе пишний луг.
Фауст
З чого ж ми почнемо?
Мефiстофель
Мерщiй вiдцiль бiжiм!
Та це ж катiвня, а не дiм!
Себе ти тут даремно душиш
І хлопчакiв нещасних сушиш;
Нехай сусiда цим живе,
Товче, як знае, воду в ступi…
Чи тим малим ти скажеш щось нове?
Вони для того надто глупi.
Ось чуеш, вже один iде!
Фауст
Я не прийматиму нiкого.
Мефiстофель
Та бiдний хлопець довго жде,
Невже ж i пiде без нiчого?
Стривай, цей плащ i шапочка оця
Менi якраз, здаеться, до лиця.
(Перевдягаеться)
На мене смiло покладайся,
Я хлопчику скажу два-три слiвця,
А ти iди в дорогу вже ладнайся.
Фауст виходить.
Мефiстофель
(у Фаустовiй довгiй одежi)
Зневаж лиш розум i знання —
Найвище людське надбання;
Хай дух олжi тебе охмарить,
Дивами злудними обмарить, —
Тодi робота нам легка…
Йому дiставсь на долю дух бентежний,
Що мчить усе вперед, усе чогось шука,
Рвучись кудись в простiр безмежний,
Од втiх земних вiн утiка.
Втягну ж його в життя розпусне,
У свiт нiкчемностей липкий,
Хай б'еться, борсаеться, грузне,
Нехай в ненаситi своiй
Жадливими устами дарма ловить
Примарну iжу i пиття, —
Коли б i не вдалось менi його пiдмовить,
То вiн би й сам пропав без вороття.
Увiходить учень.
Учень
У цьому мiстi я новак,
Сюди осмiливсь завiтати,
Щоб мужа вченого пiзнати,
Якого тут шануе всяк.
Мефiстофель
Вельми вдячний вам за цюю честь,
Та таких, як я, немало есть.
Ви що, уже взялися за науку?
Учень
О, приймiть мене пiд вашу руку!
Я з щирим серцем сюди прийшов,
Є й грошенята, й свiжа кров.
Довго мене не пускала мати,
Та дуже хочу мудрiсть пiзнати.
Мефiстофель
Тодi на мiсцi ви якраз.
Учень
Признатись, сумно якось у вас:
Усi цi мури, всi цi зали
Менi до серця не припали.
Мов нежива оселя ця —
Анi зела, нi деревця,
А як за парту я сiдаю —
І слух, i зiр, i ум втрачаю.
Мефiстофель
Та тут у звичцi дiло все.
І немовля спочатку теж
Не дуже радо груди ссе,
А опiсля – не одiрвеш.
Отак i вам – науки груди
Щодня смачнiше ссати буде.
Учень
Раднiший я до тих грудей допасти,
Але ж навчiть, як шлях до них прокласти?
