скачать книгу бесплатно
Хай думкою безсмертною огорне.
Небо закриваеться, архангели розходяться.
Мефiстофель
До чого ж гарний дiдуган!
З ним iнколи зустрiтися приемно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!
Частина перша
Дiя перша
Нiч[18 - Монолог Фауста, яким починаеться сцена, написаний вiдповiдно до «репрезентативного» монологу барокових i народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публiцi. В ньому вiдбилася також традицiя «солiлоквii», за означенням популярного серед «штюрмерiв» англiйського фiлософа Шефтсберi (1671—1713), – фiлософськоi розмови людини з самою собою з метою дiйти виваженого життевого рiшення.]
Вузька кiмната з високим готичним склепiнням.
Фауст сидить неспокiйно в крiслi бiля столу.
Фауст
У фiлософiю я вник,
До краю всiх наук дiйшов —
Уже я й лiкар, i правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну i до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так i лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять рокiв навмання
Туди й сюди, навкрив-навкiс
Воджу я учнiв своiх за нiс, —
А серце краеться в самого:
Не можем знати ми нiчого!
Хоч я й розумнiший, як бевзнi тi всякi,
Ученi, магiстри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла смiюся, чортiв не боюся, —
Зате нiяких радощiв не маю,
Не вiрю я, що я щось знаю,
Не вмiю я людей навчати,
Не вмiю iх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкрие духiв мiць
Менi одвiчних таемниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І свiту внутрiшнiй зв'язок,
Щоб я пiзнав основ основу,
А не кидав слова-полову…
О повний мiсяцю ясний,
Мiй друже тихий i сумний!
Коли б востанне з висоти
Моi страждання бачив ти
За цим столом чувань нiчних,
Мiж цих пергаментiв i книг!
Коли б я мiг блукать мiж гiр,
В твоiм промiннi нiжить зiр,
Серед печер звиватись духом,
В твоiй iмлi снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоiй росi цiлющiй змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмi-норi?
О мури проклятi сирi!
У цих мальованих шибках
Небесний свiт – i той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить iх черва,
iх пилюга густа вкрива,
І кiпоть осiда на них;
Уздовж полиць з давнезних лiт —
Реторти, слоiки, склянки,
Начиння, приладiв рядки —
І це в тебе свiт! І це зветься свiт!
І ти питаеш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвiдана нудьга
Труiть всi радощi йому?
Замiсть живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлiнь, i цвiль,
І жах потворних кiстякiв.
Тiкай! На волю, на простiр!
Вiзьми цю книгу чарiвну;
Цей Нострадамiв[19 - …Цей Нострадамiв вищий твiр… – Нострадам (Nostradamus) – латинська форма iменi Мiшеля де Нотр Дам (1503—1556) – астролога французького короля Карла IX, автора вiдомих пророцтв.] вiщий твiр
Тобi вiдкрие таiну.
Спiзнаеш ти шляхи свiтил,
Збагнеш природи вiчний рух,
І в душу вступить повiнь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знакiв змiст живий;
Ви, духи, тут в'етесь кругом,
Озвiться ж ви на голос мiй!
(Розкривае книгу i бачить знак макрокосму[20 - …бачить знак макрокосму. – Макрокосм – «великий свiт» (грецьк.), поширена в мiстичних вченнях середнiх вiкiв назва Всесвiту, який включае в себе три свiти, що знаходяться у взаемодii: матерiальний (земний), небесний i духовний.]).
Яким блаженством всi моi чуття,
Уся моя iстота пойнялася,
Немов по жилах полумiнь життя
І невмируща юнiсть розлилася…
Чи то ж не Бог цi знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втiшають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощi всесильнi виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!
І враз мое духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:
«В свiт духiв можна прозирнути,
Та ум i серце млявi вкрай:
Встань, учню, i земнii груди
В ранковiм сяевi скупай!»
(Розглядае знак).
Як все тут дiе в колi вiчнiм,
У многоликiй красотi,[21 - Як все тут дiе в колi вiчнiм, / У многоликiй красотi… – «штюрмери» приставали до думки Г. В. Лейбнiца (1646—1716) про панування у Всесвiтi «напередустановленоi гармонii».]
Як сили горнi в льотi стрiчнiм
Мiняють кiнви золотi!
На благовiсних крилах мають,
Споруду всесвiту проймають
У гармонiйнiй повнотi!
Яка картина! Ах! Картина лиш…
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею свiт ти поiш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серцi не загоiш,
Жаги палкоi в нiм не заспокоiш?
(Перегортае нетерпляче книжку
й натрапляе на знак Духа Землi).
Цей знак на мене мае iнший вплив!
Ти, Дух Землi, менi рiднiший,
Я став вiдразу мов сильнiший,
Мов хмiль вина мене сп'янив;
І я ладен пiрнути в свiту море,
Знести земнi i радощi, i горе;
Нi грiм мене, нi хвиль виття суворе,
Нi згуби страх, нi буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І мiсяць заховавсь,
І лампа згасла!
В iмлi встае над головою
Червона заграва…
Холодний жах згори вiйнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь менi!
Твiй повiв серце стрепенув
І владно тягне…
Усе ество до тебе прагне!
Тобi вiддав навiк я серце й душу,
Нехай i вмру – тебе побачить мушу!
(Бере книгу i промовляе таемничi заклинання.
Займаеться червона заграва, i в полум'i з'являеться дух).
Дух
Хто зве мене?
Фауст
(аж вiдсахнувся)
Лице страшне!
Дух
Ти притягнув мене так владно,
З моеi сфери пивши жадно,
І ось…
Фауст
Жахаеш ти мене!
Дух
Благав ти ревно i незмiнно
Побачити вид мiй, почуть мою рiч;
Вразив мене вiдчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дiвсь душi порив?
Де велет смiливий, що свiт в собi створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нiм
Із духами у всьому стати рiвним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав i сподiвавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Вiдразу знiтився ти жалко,
Гробак нiкчемний, боязкий?
Фауст
Нi, я знесу вогонь чарiвний!
Це я, це Фауст, тобi я рiвний!
Дух
В життя потоках, у морi дiй
В'юся вгору, вниз,
