скачать книгу бесплатно
Ллюся всюди й скрiзь!
Народження й смерть —
Океан i твердь,
Ткання мiнливе,
Життя бурхливе[22 - …Ткання мiнливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним фiлософським образом натхне на i знаменита сцена, що зображае Гретхен за прядкою («Кiмната Гретхен»). Незайве згадати, що прiзвище прадiда Гете було Weber («ткач»), яке вiн пiзнiше замiнив на латинську форму Текстор.], —
Я тчу на грiмкому верстатi часу
Богам на одiння живую красу.
Фауст
По всьому свiту ти снуеш,
Дiяльний дух, як я близький до тебе!
Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезае).
Фауст
(падае додолу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
(Хтось стукае у дверi).
О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник,
Докучливий сухий влазлйвець!
І щастя обернулось внiвець,
І привид вимрiяний зник!
Увiходить Вагнер у шлафроцi, в нiчному ковпаку, з лампою в руцi. Фауст вiдвертаеться з нехiттю.
Вагнер
Даруйте, ви декламували;
Це з грецькоi трагедii, мабуть?
Це вмiння мае значення чимале,
І я б хотiв його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодiя
Повчитись часом може в лицедiя.
Фауст
Так, якщо й сам священик – лицедiй;
Немало е мiж них такого крою.
Вагнер
Ох! Ми живем здебiльша самотою
І бачим свiт хiба у день святий,
Немов крiзь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – рiч нелегка.
Фауст
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире i буремне
Усi людськi серця зруша.
А ви?.. Сидiть та компонуйте
З чужих об'iдкiв розмазню,
Та в попiлець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то дурнi й дiти
З вас подивують iнший раз;
Але шкода серцями володiти,
Коли немае серця в вас.
Вагнер
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нiм знаюся не дуже.
Фауст
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливi блазнi!
Як розум е в твоiх речах,
То будуть без окрас виразнi,
Бо для правдивих мудрецiв
Не треба вишуканих слiв.
Всi вашi фрази дутi, беззмiстовнi,
Цяцькованi, бундючно-пишномовнi, —
То вiтер лиш, що десь мiж верховiть
Сухим осiннiм листям шарудить.
Вагнер
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговiчнi!
Всi дослiди моi критичнi
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвiду набратись,
Щоб до самих джерел дiстатись!
А там, дивись, на пiвшляху
Спiткаеш нагло смерть лиху.
Фауст
Пергаментом жаги не вгамувати,
Не в нiм свята, живуща течiя;
Повiк тобi на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.
Вагнер
Пробачте, нам приемно завше
Побачить, дух часiв прослiдкувавши,
Якi колись думки у мудрецiв були
І як далеко ми тепер вперед пiшли.
Фауст
Авжеж далеко, аж до зiр!
В часи минулi не сяга наш зiр:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часiв», —
В тiм лиш вiдбиток духу письмакiв,
По сутi, можем помiчать ми.
Та писанина – то якесь страхiття,
Поглянувши, свiт за очi б тiкав:
То – купа смiття, звалище лахмiття,
А в кращiм разi – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковiй драмi.
Вагнер
А свiт? А людський ум i почуття?
Пiзнати iх усякий з нас бажае.
Фауст
А що ж «пiзнати» означае?
Хто справжнiм iменем назве дитя?
Так, мало хто пiзнать хоч дещо змiг,
Та й тi провидцi, серцем необачнi,
Несли своi думки юрбi невдячнiй;
За те й палили, й розпинали iх…[23 - …За те й палили, й розпинали iх… – На думку Фауста, iстина мае особистiсний, цiннiсний (т. зв. потенцiйний) характер, про що свiдчить той iсторичний факт, що ii «провидцi» нерiдко важили заради неi власним життям. Просвiтники-рацiоналiсти, навпаки, стверджували, що iстина завжди актуальна, тобто заздалегiдь наявна незалежно вiд свiдомостi.]
Даруйте, друже, мабуть, час кiнчати,
Бо вже, дивiться, пiзня нiч.
Вагнер
А я ладен i цiлу нiч не спати,
Аби вести iз вами вчену рiч.
Дозвольте й завтра, в Великодне свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – i знаю вже багато,
Але хотiв би знати все.
(Виходить).
Фауст
(сам)
Іще його не зрадила надiя;
Копаеться в гноiську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, i тому радiе…
Як мiг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духiв рiй таемний?
Та дякую тобi я на цей раз,
Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!
Ти з пут вiдчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видiння те було таке грiзне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у iстини свiчадо
І поринув у вiчне сяйво радо,
Земного збувшися ества;
Я був уже, мов свiтлий херувим,
Спроможний всю природу обiйняти,
У насолодi творчiй богувати;
За це зухвальство я дiждавсь одплати,
Упавши в прах пiд словом громовим…
Менi з тобою не дано зрiвнятись,
Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,
А вдержати – снаги не стало в нiм.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихiдь.
Куди ж iти? Чого тiкати?
Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?
Своiми ж вчинками ми ставимо завади
Собi в дорозi життьовiй!
На всi високi духу поривання
Матерiя лягае тягарем,
І, благ земних досягши обладания,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, i пориви натхненнi
Ми в суетi розгублюем буденнiй.
Фантазiя почне свiй смiлий льот,
Об вiчностi черкаючися гранi,
Та розмах той повужчае заранi
В мутному вирi часових незгод.
Вгнiздиться в серцi глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощi, захмарять супокiй,
Приймаючи щоразу вид новий:
То нiби дiм i двiр, то нiби жiнка й дiти,
Вода, вогонь, отрута, нiж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нiчого не згубив – а мусиш щось жалiти…
Не рiвня я богам, i знаю, що це так;
Мабуть, проскнiю вiк, немов слiпий гробак,
Що вплаз живе i землю рие-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хiба ж не пил то, з безлiчi полиць
Злiтаючи, мiй мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрiбниць
Мене в цiм затхлiм свiтi душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
