скачать книгу бесплатно
Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.
Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,
Та iх хвала не радуе чуттiв;
А тi, що iх, мов рiднi, привiтають, –
Розкиданi, десь по свiтах блукають.
І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна,
Колишнiй спiв мiй, майже занiмiлий,
Лунае знов, мов арфа чарiвна;
Я стрепенувсь, i сльози забринiли,
І серце враз вiдтало аж до дна…
Теперiшне здалека ледве мрiе,
А що пройшло – iзнов живе i дiе.
Пролог у театрi
Директор театру, поет i комiк.
Директор
Обидва ви не раз менi
В пригодi стали в хвилю скрути;
Скажiть, яким повинен бути
Театр у нашiй сторонi?
Бажаю я завжди юрбi годити:
Вона живе, дае й другому жить.
Стовпи стоять, помiст iз дощок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спiшить.
Сидять усi вже, звiвши вгору брови,
До подиву i захвату готовi.
Я знаю, як сподобатися всiм,
А все ж чомусь сьогоднi страшнувато;
Хоч путне щось незвично бачить iм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку —
Нову, й живу, i людям до смаку?
Люблю, коли у нас пiд балаганом
Гучна юрба хвилюе ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болiсно-тяжких.
Ще в бiлий день, ще о четвертiй
До каси товпляться дiстать квиток
І ладнi битися за нього до пiвсмертi,
Мов це – в голодний рiк насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здiбний;
О друже мiй, тут твiй талант потрiбний!
Поет
Не говори про натовп той нiкчемний;
Його дiла високий дух гнiтуть,
Затьмарюють, як морок ночi темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний свiт таемний,
Де радощi поетовi цвiтуть.
Лиш там любов i дружба нас чекають,
Божественнi чуття в серцях плекають.
Що в глибинi грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зiрвалось на уста,
Невдало раз, а iнший раз i вдало, —
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що роки у серцi визрiвало,
В довершене творiння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в вiках загину.
Комiк
А що менi з потомних тих вiкiв?
Коли б i я про них лиш говорив,
То хто б сучасникiв розважив?
А iм потрiбен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспiльствi вiн заважив.
Хто зацiкавить публiку зумiв,
Того вона не кине цiнувати;
Що бiльше буде слухачiв,
То легше iх опанувати!
Отож зробiть нам п'есу до пуття
І виведiть фантазiю i волю,
Кохання й розум, пристрасть i чуття,
Та й дуростi якусь там дайте ролю.
Директор
А головне, як бiльш перипетiй!
Бо глядачi цiкавi до подiй;
Як бiльше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число вiдомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою пiдкорите ви масу,
Для себе в нiй всяк найде штучку ласу;
Де всього е, там кожен вiзьме щось,
Й видовище до серця всiм прийшлось.
Даеш нам твiр – давай в шматках, на милiсть,
Таке рагу нам вигiднiш, як цiлiсть,
Бо легко зготувать i зручно подавать.
Нащо тобi здалась довершена умiлiсть?
Хоч що дай публiцi – на шмаття буде рвать…
Поет
Ганебне ремесло ганебним буде скрiзь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нiкчемних партачiв звеличить.
Директор
Такий докiр менi не заболить:
Хто дума путне щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'якi дрова колоти;
Для кого пишете? Глядiть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгiрший вiн завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збiгаються, немов на маскарад,
Побачити цiкаве кожен рад.
Тут дами напоказ з'являються ошатнi;
Це теж артистки, лиш безплатнi.
Ви дивитесь з поезii висот,
І всi поклонники вам любi;
Погляньте ж ближче на народ:
Однi холоднi, другi грубi.
Той по виставi йде у карти грать,
Той зночувати нiч в обiймах у повii;
Чи ж варт для них бентежить мрii
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишiть,
Все бiльш i бiльш пишiть, —
І зразу шлях до успiху вiдкритий, —
Людей аби iз плигу збити,
Бо трудно iх задовольнить…
Що з вами? З радощiв? Чи що болить?
Поет
Іди шукай деiнде наймитiв!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свiй вищий дар – i пориви, i мрii
Природою натхненного творця!
Чим вiн чаруе всi серця?
Чим вiн скоряе всi стихii?
Це та гармонiя, що лине iз грудей
І обiйма весь свiт – природу i людей.
Коли природа свiй починок вiчний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всiх створiннiв гурт негармонiчний
Рiзноголосячи гуде, —
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливае ритм у кожен рух i звук?
Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,
В акордiв голосних врочистий перегук?
Хто каже бурi в пристрастi ревiти,
Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?
Хто може всi веснянi пишнi квiти
До нiг коханоi прослать?
Хто лавровi листки сплiта в вiнок,
Щоб увiнчати почестю героiв?
Хто олiмпiйцям захист i зв'язок?
Поет, людськоi сили прояв.
Комiк
Явiть же нам ту силу сповна,
Хай творчiсть так у вас iде,
Немов пригода та любовна.
Бувае, двох десь випадок зведе,
А там пiшли побачення й розмови,
Щасливi сни й пробудження раптовi,
Надii хмiль i гiркота оман, —
І так незчуешся, як вродиться роман!
Таку i ви нам п'есу дайте,
В життя людське чимглибше заглядайте!
Всi так живуть, а бачать так не всi,
Тож покажiть життя у всiй красi.
Картини барвнi, свiтло тьмяне
Та iскра правди в млi омани —
І наварили ви пиття,
Що людям скрашуе життя.
І йде сюди замрiяне юнацтво,
Йому наш твiр – чудесне вiдкриття,
І йдуть сюди вразливi на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось свое
І бачить те, що в нього в серцi е.
Ще здатнi всi вони i до плачу й до смiху,
Шанують пориви, iз блиску мають втiху…
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починае жить – подякуе завжди.
Поет
Верни ж менi той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пiсень потiк натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був свiт повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвистi i п'янкi
В лугах веселих рвав я квiти…
Я бiдний був – i все я мав,
І правду й вигадку кохав…
Верни ж тi пориви чудовi,
І серця жаль, i щастя сни,
