скачать книгу бесплатно
У недiлю ввечерi тут збиралися довiрливi, сентиментальнi, малооплачуванi спрацьованi люди, представники професiй, чия назва складалась iз двох слiв: молодший бухгалтер, бiлетний агент, офiс-менеджер, роздрiбний торговець, а понад усе – дрiбнi клерки – кур’ери, листоношi, продавцi, посильнi, банкiвськi службовцi. З ними були iхнi жiнки, якi постiйно гиготiли, надмiру жестикулювали, патетично претензiйнi дами, якi приреченi розтовстiти iз ними, народити iм купу дiтей та безпорадно борсатись у чорно-бiлому морi незадоволення i розбитих надiй.
Називали цi низькопробнi кабаре за марками пульманiвських вагонiв. «Маратон»! Не для них непристойнi усмiшки, вкраденi в паризьких кав’ярнях! Сюди тямущi патрони приводять своiх «милих дiвчаток», якi бажають чуда, якi вiрять, що саме це мiсце сповнене радостi й веселощiв i навiть трошки аморальне. Живи сьогоднi! Яка рiзниця, що буде завтра?
Пропащi люди!
Ентонi та Глорiя озирнулися довкола. За сусiднiм столиком компанiя з чотирьох була у процесi об’еднання з компанiею з трьох, остання складалася з двох чоловiкiв та однiеi дiвчини, якi, вочевидь, запiзнилися. Поведiнка дiвчини була би гiдним внеском у нацiональну соцiологiю. Їi знайомили з новими чоловiками, i вона вiдчайдушно грала. Жестами, словами та ледь помiтними порухами повiк вона показувала, що належить до класу, трошки вищого за той, з яким iй зараз доводилося спiлкуватись, що невдовзi знову вона перебуватиме у вищих сферах. Вона була майже зворушливо претензiйна у своему минулорiчноi моди капелюшку, рясно вкритому такими ж кричущими i штучними фiалками, як i вона сама.
Із захопленням Ентонi та Глорiя дивились, як вона сiдае, усiм своiм виглядом демонструючи, що вона тут лише iз поблажливостi. Для мене, промовляли ii очi, це всього-на-всього експедицiя в нетрi, замаскована презирливим смiшком i напiввибаченнями.
Іншi жiнки також намагалися справити враження, що хоча вони й тут, тут iм не мiсце. Власне, це – не те мiсце, до якого вони звикли, вони заскочили сюди просто тому, що це мiсце було поруч i зручне – весь натовп у залi намагався справити таке враження… але хтозна? Вони належали до класу, який постiйно змiнювався, – жiнки часом знаходили кращу партiю, чоловiкам траплялася можливiсть швидко i раптово розбагатiти, як у рекламi, коли рука з неба простягае рiжок iз морозивом. А поки що вони прийшли сюди попоiсти, попри очевидну убогiсть не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавцiв кабаре i цiлком очевидну словесну недбалiсть i фамiльярнiсть офiцiантiв. Останнi, видавалося, зовсiм не боялися своiх вiдвiдувачiв i поводилися так, нiби скоро самi сядуть за столик…
– Вам тут не подобаеться? – запитав Ентонi.
Обличчя Глорii потеплiло, i вперше за весь вечiр вона посмiхнулась.
– Менi тут дуже подобаеться, – зiзналася вона. І це не викликало сумнiвiв. Їi сiрi очi блукали туди-сюди, вони завмирали, зупинялись i знову спалахували, коли вона розглядала якусь групу, потiм iз нестримною цiкавiстю переходили на iншу, а поки що Ентонi змiг сповна оцiнити всi деталi ii профiлю, чудовi живi порухи ii губ, неповторний вираз обличчя, статуру i манери, якi перетворювали ii на унiкальну квiтку серед гамузу дешевого мотлоху. Дивовижне вiдчуття того, що вона щаслива, наповнило його очi сльозами, здушило горло, його нерви напружились, а груди наповнилися сильними й хвилюючими вiдчуттями. Раптом усе стихло. Байдужi скрипки й саксофони, немов надокучливо-скрипучi скарги дитини десь поруч, голос дiвчини в капелюшку з фiалками за сусiднiм столиком – усе поволi зникло, вiдступило, зринуло, як тiнi на блискучому паркетi, – залишилися тiльки вони вдвох, йому здавалося, що вони були вдвох, вдалинi вiд усiх, у вiчнiй тишi. Залишилася тiльки свiжiсть ii щiк, нiби прозорий спогад якихсь невловимих i непiзнаних тiней, ii рука сяяла на заплямованiй скатертинi перламутровою мушлею далеких, незаймано диких морiв…
Раптом видiння зникло, як сон, кiмната обступила його своiми голосами, обличчями, рухами, вульгарне мерехтiння ламп над головою стало реальним i зловiсним, вони вдихали й видихали повiтря з слухняним натовпом, груднi клiтки здiймалися та опускалися, вiчна беззмiстовна гра словами i фразами, жонглювання ними – все це вивернуло його почуття, оголило перед задушливим натиском життя, i ii голос долинув до нього, спокiйний, нiби видiння, яке щойно покинуло його.
– Це мое мiсце, – прошепотiла вона, – я така, як цi люди.
На мить ii слова здалися чимось уiдливим i непотрiбним, нiби iх спотворила нездоланна вiдстань, якою вона себе оточила. Вона вочевидь пожвавiшала, ii очi зупинилися на еврейському скрипалi, який рухав плечима в такт iз найпопулярнiшим фокстротом цього року.
Цi слова для тебе,
Дринь-динь-динь-динь-динь,
Лише для твоiх вух…
Вона задумалась, ii очi зупинилися на ньому i здивовано завмерли, нiби вона не сподiвалася його там побачити.
– У менi е домiшок того, що ви назвали би «дешевизною». Я не знаю, звiдки це взялось, але воно е, всi цi яскравi кольори й показна вульгарнiсть. Тут менi мiсце. Цi люди сприймали б мене такою, як я е, тутешнi чоловiки закохувались би в мене й захоплювались би мною, розумнi ж чоловiки здатнi тiльки аналiзувати й розповiдати менi, що я така через це й через те.
Ентонi раптом захотiлось ii намалювати, закарбувати такою, якою вона була, бо кожна наступна мить могла змiнити ii образ.
– Про що ви думаете? – запитала вона.
– Що я не реалiст, – додав вiн. – Нi, тiльки романтики можуть шанувати те, що варто вшановувати.
Із глибини складних домислiв Ентонi формувалося розумiння, яке не було анi атавiстичним, анi заплутаним, позбавлене всiляких фiзичних ознак, успадковане вiд романтикiв багатьох поколiнь, що те, як вона розмовляе i ловить його погляд, i повертае свою прекрасну голiвку, зворушуе його так, як нiщо не зворушувало ранiше. А це всього-на-всього формувалась оболонка ii душi. Вона була сонцем, променистим i величним, що поглинае свiтло й накопичуе його, щоб в одну мить вiчностi вилити його в поглядi, в уривку фрази на ту його частину, яка плекала всю красу i всю iлюзiю.
Роздiл ІІІ
Знавець поцiлункiв
Ще з молодших курсiв, обiймаючи посаду редактора «Гарвард Крiмсон», Рiчард Кермел вiдчув бажання писати. Але на старших курсах вiн десь пiдхопив славнозвiсну iдею, що деякi люди народженi для «служiння», i що прийшли вони у свiт, аби здiйснити примарне i сумне щось, за що iм сповна буде повернено у кращому свiтi, чи принаймнi окупиться особистою сатисфакцiею вiд прагнення кращого добробуту для максимальноi кiлькостi людей.
Цей дух давно збурював коледжi Америки. Починалося все, зазвичай, з незрiлих i сприйнятливих першокурсникiв, iнколи ще зi старших класiв. Вiдомi своею емоцiйною акторською грою, успiшнi проповiдники цього культу гастролювали унiверситетами та, iнколи просто залякуючи довiрливу паству, iнколи притупляючи природний iнтерес i допитливiсть розуму, якi, властиво, е пiдгрунтям освiти, зводили неблагонадiйну загрозу грiха до дитячоi злочинностi i всюдисущоi «жiночоi загрози». Цi лекцii вiдвiдувала зiпсована молодь, щоби повеселитись i пожартувати, або довiрливi учнi, якi могли проковтнути солодку пiгулку, яка, може, й була би нешкiдливою, якби ii прописали фермерським жiнкам чи благочестивим аптекарям, але для «майбутнiх лiдерiв нацii» вона була просто згубною.
Цей спрут виявився достатньо сильним, щоб запустити своi звивистi мацаки в Рiчарда Кермела. За рiк пiсля закiнчення унiверситету вiн потягнув його в нетрi Нью-Йорка, де вiн подався, разом iз якимись спантеличеними iталiйцями, в секретарi «Асоцiацii допомоги молодим iноземцям». Там вiн пропрацював бiльше року, поки монотоннiсть не почала йому надокучати. Потiк iноземцiв не вичерпувався – iталiйцi, поляки, скандинави, чехи, вiрмени, – всi з однаковими проблемами, всi з однаково неприемними обличчями i таким же неприемним запахом, хоча, по декiлькох мiсяцях, запахи почали йому здаватися бiльш глибокими й рiзноманiтними. Його остаточнi висновки про необхiднiсть такоi органiзацii були розмитими, але щодо власних вiдносин iз нею – завершив вiн iх рiзко та безповоротно. Будь-який доброзичливий молодик, в чиiх вухах iще дзвенiли дзвони останнього хрестового походу, мiг би зробити не менший внесок у спасiння цих вiдпадкiв Європи, а для Дiка настав час писати.
Вiн жив у гуртожитку Юнацькоi християнськоi органiзацii, але коли вирiшив, що не буде бiльше шити сумки зi свинячих вух, то переiхав в осереддя мiста й одразу знайшов роботу в «Сан». Там вiн протримався пiвроку без жодного успiху, iнколи безладно пописуючи на сторону, але одного дня трапився невеселий iнцидент, який безапеляцiйно обiрвав його газетну кар’еру. Одного лютневого дня йому було доручено зробити репортаж про парад кавалерiйського полку. Одначе через снiгову загрозу вiн пiшов спати перед теплим камiном, коли ж прокинувся, то написав витончену замiтку про приглушений тупiт копит на снiгу… І передав у газету. Наступного ранку редактор вiддiлу мiських новин отримав примiрник з примiткою: «Звiльнити того, хто це написав». Виявилося, що полк також налякався снiговоi загрози i перенiс парад на iнший день.
За тиждень вiн почав «Демона-коханця»…
У сiчнi, що е понедiлком року, нiс Рiчарда Кермела був постiйно синiм, злiсно-синiм i вiддалено нагадував пекельне полум’я, що пожирае грiшника. Його книжка була майже готова, але в мiру того, як вона росла у своiй повнотi, зростали й ii вимоги – вона висушила його, висотала, i врештi накрила, виснаженого, своею тiнню. Вiн виливав своi надii, хвастощi й вагання не тiльки на Ентонi й Морi, а й на будь-кого, кого мiг примусити слухати. Вiн дзвонив ввiчливим, але спантеличеним видавцям, обговорював ii з випадковими вiзавi у клубi Гарварда; Ентонi навiть стверджував, що одного разу застав Дiка за обговоренням другого роздiлу iз лiтературно освiченим контролером у холодних i похмурих закапелках станцii метро в Гарлемi. В ряди його повiрених останнiм часом було записано мiсiс Гiлберт, вони проводили години за iнтенсивним перехресним вогнем мiж бiлфiзмом i лiтературою.
– Шекспiр був бiлфiстом, – переконувала вона його iз законсервованою на устах посмiшкою. – Ще б пак! Вiн був бiлфiстом. Це було доведено.
Дiка ця реплiка не дуже зачепила.
– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помiтити.
– Ну, вiн… вiн жив у часи, коли люди були бiльшими вiрянами, в часи бiльш релiгiйнi.
Але вона вимагала весь коровай:
– Так-так, але розумiеш, бiлфiзм – не релiгiя. Це вчення про всi релiгii. – Вона зухвало посмiхнулась йому. Це було гасло ii вiри. Було щось у самому поеднаннi слiв, що захоплювало ii розум настiльки, що iншi слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку iншу iдею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всiх iнших формул.
Врештi-решт, на сцену красномовно виходив Дiк.
– Ви чули про новий рух у поезii? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетiв вiдходять вiд старих форм, i в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своею книгою започаткую новий рух у прозi, такий собi ренесанс.
– Упевнена, так воно й буде, – засяяла мiсiс Гiлберт. – Впевнена, що так i буде. Минулого вiвторка я була у Дженнi Мартiн, хiромантки, знаеш, зараз усi вiд неi просто в захватi. Я сказала iй, що мiй племiнник зараз перейнятий однiею справою, i вона сповiстила, що я скоро довiдаюся про його неймовiрний успiх. Хоча вона нiколи тебе не бачила i не знала нiчого про тебе, навiть твого iменi.
Видавши правильнi звуки, щоби висловити свое здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дiк, нiби деспотичний регулювальник, повернув хiд розмови у потрiбне йому русло.
– Моя робота поглинае мене, тiтонько Кетрiн, – запевнив вiн ii, – направду. Всi моi друзi кепкують iз мене, я сам розумiю, що можу бути смiшним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина мае вмiти сприймати жарти. Але менi це тiльки додае упевненостi, – пiдсумував вiн похмуро.
– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.
– Може, й так.
Дiк досягнув тiеi стадii, коли вiн вже не опирався, а покiрно погоджувався. Вiн розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила. Одначе, повторення цiеi фрази чомусь соромило його, i неприемнi мурашки бiгли по спинi. Вiн змiнив тему.
– Де моя славнозвiсна кузина Глорiя?
– Гуляе десь iз кимось.
Дiк зробив паузу, подумав i розтягнув свое обличчя в чомусь, що мало стати посмiшкою, а перетворилося на страхiтливий похмурий вигляд, потiм вiн видав коментар.
– Менi здаеться, що мiй друг Ентонi Петч закоханий у неi.
Мiсiс Гiлберт завмерла, клiпнула очима iз хвилинною затримкою та видихнула тоном героiнi детективу: «Справдi?»
– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дiк. – Вона перша дiвчина, з якою я його так довго бачу.
– Так, звiсно, – сказала мiсiс Гiлберт з удаваною байдужiстю, – Глорiя нiколи не дiлиться зi мною. Вона дуже скритна. Але це мiж нами. – Вона нагнулася вперед, пiдкреслюючи всю секретнiсть iнформацii, яку довiрити можна тiльки небу та ii племiннику. – Мiж нами: я хотiла би, щоб вона, нарештi, схаменулася.
Дiк пiдвiвся i зосереджено почав ходити по кiмнатi, невисокий, активний, але вже округлий чоловiк, його руки неприродно стовбурчилися з кишень.
– Я не наполягаю на своiй правотi, майте на увазi, – запевнив вiн металеву, нiби з готелю, гравюру, яка самовдоволено посмiхалась у вiдповiдь. – Я не кажу нiчого такого, що Глорiя не знае. Але я думаю, що нестримний Ентонi дуже нею зацiкавлений. Вiн постiйно про неi говорить. У комусь iншому то був би кепський знак.
– У Глорii дуже молода душа… – нетерпляче почала мiсiс Гiлберт, але племiнник перебив ii швидкою фразою.
– Вона буде молодою та дурною, якщо не вийде за нього. – Вiн зупинився i подивився на неi, його обличчя, спотворене й напружене максимальним виявом рiшучостi, своiми лiнiями й заглибинами нагадувало мапу бойових дiй – нiби своею щирiстю вiн мав вибачитися за нерозсудливiсть своiх слiв. – Глорiя – дикунка, тiтонько Кетрiн. Вона неконтрольована. Як вона це робить, не знаю, але вiднедавна вона нажила собi багато цiкавих друзiв. Їй, здаеться, байдуже. А чоловiки, з якими вона гуляе по Нью-Йорку… – вiн зупинився, щоби вдихнути.
– Так-так-так, – заповнила паузу мiсiс Гiлберт, роблячи невдалу спробу приховати свiй безмежний iнтерес.
– Отож, – вiв далi Рiчард Кермел з тiею ж серйознiстю, – я це сказав. Я маю на увазi, що колись чоловiки, з якими вона виходила на люди, з якими спiлкувалася, були першого гатунку. А тепер це не так.
Мiсiс Гiлберт швидко заклiпала, ii груди пiднялися, набираючи повiтря, потiм завмерли i з видихом випустили з себе цiлий потiк слiв.
Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матерi бачать такi речi. Але що вона могла вдiяти? Вiн же знае Глорiю. Вiн знае, яка вона i як складно з нею порозумiтися. Глорiя така зiпсована, дивакувата i примхлива. Вона годувала ii груддю до трьох рокiв, коли та вже могла би розкусити дерев’яну трiску. І можливо, саме це (бо нiкому достеменно не вiдомо) могло зробити ii такою здоровою та мiцною. А вiдколи iй виповнилося дванадцять, хлопцi так i липнули до неi, вiд них проходу не було. В шiстнадцять вона почала ходити на танцi до старшоi школи, потiм у коледжi, i всюди були хлопцi, хлопцi, хлопцi. Спершу, коли iй виповнилося вiсiмнадцять, iх було дуже багато, i здавалося, що вона нiколи не вiддавала нiкому перевагу, а потiм почала вiдсiювати iх.
Вона знала, що в доньки була низка романiв упродовж трьох рокiв, разом десь близько дюжини. Інколи це були старшокурсники, iнколи хтось iз коледжу, тривали романи в середньому декiлька мiсяцiв кожен, i навiть виглядали серйозно. Один чи два рази вони тривали довше, i ii мати навiть думала, що дiйде до заручин, але щоразу з’являвся хтось новий, i ще один, iще…
Чоловiки? О, вона просто принижувала iх, дослiвно! Був тiльки один, кому пощастило зберегти рештки гiдностi, але вiн був iще просто дитиною, – молодий Картер Кiрбi з Канзас-Сiтi, вiн був настiльки самовпевненим, що його ж пиха врятувала його вiд приниження, а наступного дня вiн вiдплив iз батьком до Європи. Іншi були просто жалюгiдними. Вони нiколи не могли зрозумiти, що набридли iй, а Глорiя дуже часто була навмисне недоброю. Вони продовжували дзвонити, писати iй листи, шукали зустрiчi, iздили за нею по краiнi. Дехто з них довiрявся мiсiс Гiлберт i зi сльозами на очах розповiдав, що нiколи не зможе забути Глорiю… принаймнi двое з них уже одруженi, але… Глорiя – вона вражала назавжди, донинi мiстер Карстерс телефонуе iй раз на тиждень i надсилае квiти, вiд яких вона вже стомилася вiдмовлятись.
Декiлька разiв, принаймнi двiчi (i мiсiс Гiлберт це було вiдомо), дiйшло до таемних заручин – з Тюдором Бейрдом i молодим Холкомом з Пасадени. Вона впевнена, що так було, оскiльки (але нi, вона не повинна про це розповiдати!) коли вона раптово заходила до Глорii в кiмнату, то заставала ii за справами, можливими тiльки для офiцiйних заручин. Звiсно, вона не сказала доньцi анi слова. Вона ж знае, що таке делiкатнiсть, окрiм того, кожного разу вона чекала оголошення про заручини не далi як за декiлька тижнiв. Але оголошення так i не було, замiсть того був новий чоловiк.
А сцени! Молодi хлопцi снували туди-сюди в бiблiотецi, нiби тигри в клiтках! А iхнi погляди один на одного в коридорi, коли один приходив, а iнший iшов! Їхнiй вiдчай пiсля раптово обiрваноi телефонноi розмови! Їхнi погрози назавжди поiхати в Пiвденну Америку!.. А якi знедоленi листи вони писали! (Далi вона не продовжувала, але Дiк допустив, що деякi листи мiсiс Гiлберт бачила на власнi очi.)
…А Глорiя, мiж сльозами i смiхом, мiж жалем i радiстю, мiж любов’ю i нелюбов’ю, нещасна, знервована, холодна, мiж поверненням подарункiв, змiною свiтлин у рамках, яким уже згубила лiк, приймала гарячу ванну й починала все спочатку – вже з наступним.
Так тривало довго, вже набувало сталих форм. Нiщо не вражало Глорii, не змiнювало, не зворушувало ii. І раптом, як грiм ясенний, вона повiдомила матiр, що старшокурсники iй набридли, що вона бiльше нiколи не пiде на унiверситетськi танцi.
Ось тут i почалися змiни, – не стiльки в ii звичках, бо вона i далi танцювала, i ходила на побачення, – але самi побачення змiнили свiй тон. Ранiше це було ii гордiстю, способом улестити власне марнославство. Вона була, можливо, найбiльш вiдомою, найбiльш бажаною юною красунею в краiнi. Глорiя Гiлберт iз Канзас-Сiтi! Вона безжально збирала плоди, насолоджувалася стовпотворiнням довкола себе, тим, як найперспективнiшi юнаки вирiзняли ii з-помiж iнших, насолоджувалася лютими ревнощами iнших дiвчат; ii забавляли приголомшливi, якщо не сказати, скандальнi, але абсолютно безпiдставнi (радiсно уточнила ii мати) чутки, наприклад, як вона стрибнула одного вечора в басейн Єлю просто в шифоновiй вечiрнiй сукнi.
І раптом ii замилування собою, майже чоловiче марнославство (весь ii успiх був схожим на переможну та блискучу кар’еру) скiнчилося, вона зробилася несприйнятливою до всього, що ранiше захоплювало ii. Вона вiдсторонилася. Вона, яка була королевою безконечних вечiрок, чия легка й невловна хода викликала захопливi погляди в лабiринтi бальних залiв, втратила до всього iнтерес. Вона рiзко та безповоротно вiдкидала чоловiкiв, якi закохувались у неi. Виходила у свiт iз безлiччю не цiкавих iй. Вона не приходила на побачення, але не так, як колись, будучи свято впевнена у своiй неперевершеностi, i що чоловiки приповзуть до неi, як слухняна домашня тварина, – навпаки, без презирства i гордостi – iй було байдуже. Чоловiки бiльше не хвилювали ii – iй було з ними нудно. Вона нiби (ii матiр це бентежило) ставала холоднокровною.
Рiчард Кермел слухав. Спершу вiн стояв, але в мiру того, як розповiдь його тiтки розросталася (тут викладено лише половину ii, зважаючи на вiдступи про молодiсть душi Глорii та власнi душевнi хвилювання мiсiс Гiлберт), вiн притягнув стiлець i мужньо чекав, поки ii кидало вiд слiз до повноi безпорадностi в океанi життя Глорii.
Коли вона дiйшла до опису останнього року розповiдi про незлiченнi недопалки, розкиданi по всьому Нью-Йорку в попiльничках таких закладiв, як «Опiвнiчнi фiглi» чи «Приватний клуб Джустiни Джонсон», вiн кивав спершу повiльно, потiм швидше i швидше, а коли ii голос напруженим стакато вийшов на фiнiшну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинцi, вгору-вниз, кумедно, нiби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нiчого.
Направду, минуле Глорii було давньою казкою для нього. Вiн слiдкував за нею поглядом журналiста, оскiльки одного дня збирався написати про неi. Тепер його iнтерес був суто сiмейним. Особливо його цiкавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким вiн бачив ii декiлька разiв, i хто тi двое дiвчат, з якими вона постiйно бувае, «ця» Рейчел Джерел i «ця» мiсiс Кейн – безумовно, мiсiс Кейн не була з тих жiнок, з якими Глорii варто було спiлкуватись!
Але момент було втрачено. Мiсiс Гiлберт саме видерлася на вершину експозицii, щоби стрiмко ковзнути вниз по трамплiну кульмiнацii. Їi очi були схожi на блакитне небо, видиме крiзь круглi червонi шиби. Губи ii тремтiли.
Раптом дверi вiдчинилися, пропускаючи в кiмнату Глорiю i двох щойно згаданих ледi.
Двi молодi жiнки
– Вiтання!
– Як вашi справи, мiсiс Гiлберт?
Мiстеру Рiчарду Кермелу презентували мiсiс Кейн i мiсiс Джерел. «Це – Дiк» (смiх).
– Я стiльки про вас чула, – сказала мiсiс Кейн голосом, середнiм мiж смiхом i хихотiнням.
– Як ся маете? – сором’язливо додала мiсiс Джейн.
Рiчард Кермел намагався рухатися так, щоб його фiгура здавалася кращою. Вiн розривався мiж вродженою сердечнiстю i тим фактом, що вважав цих дiвчат простолюдинками з якоiсь ферми.
Глорiя зникла у своiй спальнi.
– Прошу, сiдайте, – засяяла мiсiс Гiлберт, яка вже стала бiльше схожа на себе. – Роздягайтеся.
Дiк злякався, що вона зробить якусь ремарку про древнiсть iхнiх душ, але його докори сумлiння повнiстю розчинилися в допитливостi письменника.
Мюрiел Кейн походила iз сiм’i з Іст-Оранджа, яка зараз швидко наживала статки. Вона була скорше невисока, нiж маленька, ii форми зухвало коливалися мiж пухкiстю та округлiстю. В неi було чорне, акуратно вкладене волосся. Все це вкупi з красивими, дещо коров’ячими очима i густо-червоними губами робили ii схожою на Теду Бару, багатообiцяючу молоду актрису. Люди iй постiйно повторювали, що вона – «вамп», i вона в це вiрила. Вона з надiею вiрила, що вони бояться ii, тому за будь-яких обставин щосили намагалася справити загрозливе враження. Але будь-який чоловiк iз багатою уявою мiг би побачити червоний прапор, якого вона постiйно пiдiймала та яким гарячково й благально розмахувала, – на жаль, без очевидноi користi. Також вона була дуже сучасною: вона знала всi найновiшi пiснi – коли котрась iз них звучала з фонографа, вона пiдскакувала й починала трусити плечима вперед-назад i клацати пальцями, коли ж музики не було, вона акомпанувала собi спiвом.
Розмовляла вона теж по-сучасному: «Плювати», – казала вона, «Буду хвилюватись – зiпсую фiгуру», або ще: «Коли я чую цю музику, моi ноги самi мене несуть. Еге ж, мала!»
Їi занадто довгi та супермодноi форми нiгтi було вiдполiровано до неприродного рожевого кольору. Їi одяг був занадто тiсний, занадто стильний, занадто яскравий, ii очi були занадто лукавi, а усмiшка – занадто скромна. Вона вся була до болю претензiйна з голови до п’ят.
Інша дiвчина була, вочевидь, бiльш витонченим персонажем. Гарно вбрана молода еврейка з темним волоссям i приемною молочно-бiлою шкiрою. Вона видавалася сором’язливою i нерiшучою, i цi двi якостi тiльки пiдкреслювали атмосферу витонченого шарму довкола неi. Вона була з «епископськоi» сiм’i, яка володiла трьома магазинами розкiшного жiночого одягу на П’ятiй авеню та жила в пишних апартаментах на Рiверсайд-драйв. На якусь мить Дiковi здалося, що вона намагаеться наслiдувати Глорiю – i вiн задумався. Чому люди завжди наслiдують тих, кого наслiдувати неможливо?
– Це був просто жах! – емоцiйно вигукнула Мюрiел. – З нами в автобусi iхала жiнка. Вона була абсолютно, абсолютно божевiльною! Вона постiйно говорила сама до себе, що вона хотiла би зробити з тим-то й тим-то. Я була в шоцi, але Глорiя вiдмовилася виходити.
Мiсiс Гiлберт округлила рота до правильноi форми.
– Справдi?
– Таааак, у неi дах з’iхав. Ми навiть злякалися, що вона накинеться на нас. Страшнааааа! Слава Богу, чоловiк через прохiд вiд нас сказав, що з ii лицем тiльки в притулку для слiпих працювати, ми тааааак смiялись, само собою, i вiн почав до нас клеiтись.
При цих словах Глорiя хотiла вийти з кiмнати, всi очi дружно повернулися до неi. Двi дiвчини нiби вiдступили в тiнь, нiкому не потрiбнi, зовсiм непомiтнi.
– Ми говорили про тебе, – швидко сказав Дiк, – твоя мама i я.
– Ага, – сказала Глорiя.
Пауза. Мюрiел повернулася до Дiка.
– Ви ж видатний письменник, чи не так?
– Я просто письменник, – сором’язливо зiзнався вiн.
– Я завжди кажу, – серйозно сказала Мюрiел, – що коли б я мала час записати всi моi пригоди, вийшла би пречудова книжка.
Рейчел спiвчутливо захихотiла, нахил голови Рiчарда виглядав майже велично. Мюрiел продовжила:
– Я навiть собi не уявляю, як можна взяти i щось написати! А поезiя! Господи, я навiть двох рядкiв не заримую. Але що менi до цього!
Рiчард Кермел ледве стримав смiх. Глорiя жувала своi желатинки, якi дивом десь з’явились, i сумно дивилась у вiкно. Мiсiс Гiлберт прокашлялась i засяяла посмiшкою.
– Ви розумiете, – сказала вона, нiби проголошуючи старовинну мудрiсть, – у вас не така древня душа, як у Рiчарда.
«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарештi вона це сказала.
