скачать книгу бесплатно
І раптом, нiби обдумуючи сказане хвилин iз п’ять, Глорiя зробила заяву:
– Я планую влаштувати вечiрку.
– А мене запросиш? – вигукнула Мюрiел iз удаваним благанням.
– Вечiрку. На сiмох осiб: Мюрiел, Рейчел i я, i ти, Дiк, i Ентонi, i той хлопець, Нобл, – вiн менi сподобався, i Блокмен.
Мюрiел i Рейчел у поривi захоплення могли тiльки щось бурмотiти. Мiсiс Гiлберт усмiхалась i клiпала. Тут iз буденним питанням втрутився Дiк:
– А що то за один – Блокмен, Глорiе?
Вiдчуваючи приховану загрозу, Глорiя повернулась до нього.
– Джозеф Блокмен? Вiн з кiнематографа. Вiце-президент «Фiльм Пар Екселенз». У нього з батьком якiсь справи.
– Ага!
– То що, ви всi прийдете?
Всi сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дiк пiдвiвся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчi щось на кшталт прощальноi посмiшки.
– Па-па, – сказала Мюрiел, весело махаючи ручкою.
Рiчард Кермел почервонiв за неi.
Безславний кiнець шевалье О’Кiфа
Був понедiлок, i Ентонi повiз Джералдiну Берк на ланч у «Боз Арт», потiм вони поiхали до нього додому, де вiн викотив маленький столик, де тримав своi запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин i абсент для належноi стимуляцii.
Джералдiн Берк, бiлетерка з Кiтса, вже декiлька мiсяцiв розважала його. Вона мало вимагала, чим i подобалась йому, оскiльки пiсля печального досвiду з дебютанткою минулого лiта, яка пiсля низки поцiлункiв уже розраховувала на заручини, вiн остерiгався дiвчат свого класу. Тепер йому просто кидалися в очi iхнi вади: однiй бракувало грацiйностi, iншiй – душевноi витонченостi, але дiвчину, яка була бiлетеркою з Кiтса, можна було трактувати зовсiм по-iншому. (Можна толерувати такi якостi свого лакея, якi будуть неприпустимими для представника твоеi соцiальноi верстви.)
Джералдiн скрутилася в куточку канапи i розглядала його, примруживши очi.
– Ти постiйно п’еш, так? – раптом сказала вона.
– Ну, напевно, – ледь здивовано вiдповiв Ентонi. – А ти хiба нi?
– Нi. Інколи я ходжу на вечiрки, знаеш, один раз на тиждень, але п’ю тiльки два-три коктейлi. Ти й твоi друзi постiйно п’ете. Гадаю, ти гнобиш свое здоров’я.
Ентонi це навiть зворушило.
– Це так мило, що ти хвилюешся за мене!
– Так, хвилююсь.
– Я не так багато п’ю, – заявив вiн. – Минулого мiсяця у мене i краплi в ротi не було протягом трьох тижнiв. А напиваюсь я раз на тиждень.
– Але ти щось п’еш кожен день, а тобi тiльки двадцять п’ять. Хiба в тебе немае нiяких амбiцiй? А що з тобою буде в сорок?
– У мене немае намiру так довго прожити.
Вона клацнула язиком.
– Ти божевiiiiiiiльний! – сказала вона, поки вiн змiшував iй наступний коктейль, i додала: – Ти родич Адама Петча?
– Так, вiн мiй дiд.
– Чесно? – Вона вiдверто зацiкавилась.
– Абсолютно.
– Так, цiкаво. Мiй татусь у нього працював.
– Вiн дивний старигань.
– А вiн добрий? – запитала вона.
– Ну, у приватному життi вiн рiдко бувае нелюб’язним без особливоi потреби.
– Розкажи про нього.
– Що саме? – Ентонi задумався. – Вiн худезний, i на головi в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядае так, нiби в ньому гуляе вiтер. Високоморальний.
– Вiн зробив багато хорошого, – сказала Джералдiна поважним тоном.
– Нiсенiтницi! – презирливо заперечив Ентонi. – Вiн – побожний зануда, тугодум.
Їi думки попливли далi, обминувши сказане.
– А чому ти з ним не живеш?
– Може, зразу до методистiв?
– Ти божевiiiiiiiiiльний!
Вона знову клацнула язиком, висловлюючи свое несхвалення. А Ентонi подумав, якою моральною у глибинi душi була ця маленька приблуда i чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змие ii з пiску респектабельностi.
– Ти ненавидиш його?
– Не знаю. Вiн менi нiколи не подобався. Люди, якi для тебе щось роблять, нiколи не подобаються.
– Вiн ненавидить тебе?
– Моя люба Джералдiно, – запротестував Ентонi, жартiвливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а вiн заходив до кiмнати, то починав принюхуватися. Вiн – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемiр. Я напевно тобi цього не казав би, якби не випив, але менi здаеться, що це все не важливо.
Джералдiна, однак, продовжувала виявляти iнтерес. Вона так i не доторкнулася до склянки, тримаючи ii великим i вказiвним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.
– Як це лицемiрний?
– Ну, – сказав Ентонi, втрачаючи терпiння, – може, й не зовсiм. Але йому не подобаеться те, що я полюбляю, менi навiть видаеться, що йому не цiкаво.
– Хм. – Вона, здаеться, нарештi задовольнила свою цiкавiсть. Вiдкинулася на диван i сьорбнула коктейль.
– Ти кумедний, – вона зробила вдумливий висновок. – Напевно, всi хочуть за тебе замiж, бо твiй дiд багатий?
– Не всi, але чи можу я iм дорiкнути? В усякому разi, розумiеш, я нiколи не хотiв одружитися.
Цю фразу вона знехтувала.
– Одного дня ти закохаешся. О, так, я знаю, – iз виглядом мудреця додала вона.
– Нерозумно з мого боку було втягнутися в цю розмову. Саме це згубило шевалье О’Кiфа.
– Божевiiiiiiльний! – мило пролепетала дiвчина, вона завжди використовувала цю недоладну мотузяну драбину, щоби перебратися через прiрву власноi розумовоi недолугостi. Пiдсвiдомо вона вiдчувала, що таким чином повертае людину, чия уява значно перевищувала ii, назад у межi досяжностi.
– Ой, нi! – запротестував Ентонi. – О, нi, Джералдiно, тiльки не треба бавитись у психiатра з шевалье. Якщо ти вiдчуваеш, що не можеш зрозумiти його, я не буду розповiдати. Окрiм того, менi трохи нiяково – репутацiя в нього жалюгiдна.
– Гадаю, я зможу зрозумiти, був би в тому якийсь змiст, – дещо ображено вiдповiла Джералдiна.
– Тодi деякi епiзоди з життя шевалье можуть видатися цiкавими.
– Так?
– Саме його передчасна кончина наштовхнула мене на думку, що вiн мiг стати нам у пригодi. Менi не подобаеться починати знайомство з ним iз останнього епiзоду, але, здаеться, така його доля, ввiйти у твое життя з кiнця.
– То що з ним сталося? Вiн помер?
– Помер! А доля його була така, Джералдiно. Вiн був iрландцем, напiвмiфiчним iрландцем, iз тих нестримних, з благородним акцентом i рудуватим волоссям. Його прогнали з Ерiну в останнi днi лицарства, тож вiн, ясна рiч, вирушив до Францii. Отож, шевалье О’Кiф мав одну слабкiсть, таку ж, як я. Вiн був надзвичайно чутливим до впливу всiляких жiнок. Вiн був сентиментальним, та ще й романтиком, не цурався i марнославства, чоловiк невгамовноi пристрастi, трошки пiдслiпуватий на одне око й цiлком слiпий на iнше. Ти можеш уявити, що чоловiк, який поневiряеться свiтом у такому станi, безпорадний, як лев без зубiв; на додачу, останнi двадцять рокiв зробили шевалье абсолютно злиденним, бо зустрiчав вiн жiнок, якi ненавидiли його, використовували його, обтяжували його, заражали його, витрачали його грошi, дурили його – одне слово, як це прийнято називати, любили його.
І це було дуже сумно, Джералдiно, а позаяк, окрiм згаданоi вже слабкостi, цiеi згубноi схильностi, вiн був людиною вдумливою, то вирiшив раз i назавжди покiнчити з постiйно виснажливою його залежнiстю. З цiею метою вiн вирушив у славнозвiсний монастир у Шампанi, який називався, хоча й трохи анахронiчно, обителлю святого Вольтера. І було в ньому таке правило, що жоден чернець не мiг спуститися на перший поверх, поки вiн живий, а вiк свiй мае провести в молитвах i спогляданнi однiеi з чотирьох веж, кожна з яких називалася вiдповiдно до чотирьох регул чернечого статуту: Бiднiсть, Цнотливiсть, Послух i Мовчання.
Коли настав день, який мав стати свiдком прощання шевалье зi свiтом, вiн був повнiстю щасливим. Вiн вiддав усi своi грецькi книжки своiй орендаторцi, свiй меч у золотих пiхвах вiн вiдправив королю Францii, а всi своi пам’ятки з Ірландii вiн вiддав юному гугеноту, який продавав рибу на його вулицi.
Тодi вiн вирушив до монастиря Святого Вольтера, бiля ворiт забив свого коня i вiддав його монастирському кухаревi.
О п’ятiй годинi того надвечiр’я вiн уперше вiдчув, що вiльний – повнiстю вiльний вiд проблем статi. Жодна жiнка не заходила до монастиря, а ченцям заборонялося спускатись нижче другого поверху. Отже, коли вiн пiдiймався звивистими сходами, якi вели в його келiю на самiй горi вежi Цнотливостi, то зупинився на хвилину бiля вiдчиненого вiкна, яке було на височинi п’ятдесяти футiв над землею. Який прекрасний свiт, подумав вiн, той свiт, який вiн покидае! Золотий сонячний дощ падав на широкi поля, розсипи смарагдових крон удалинi, спокiйно зеленiючi виноградники, пiдбадьорливi незвiданi простори перед ним. Вiн оперся лiктями на пiдвiконня i замрiяно подивився на дорогу.
І трапилося так, що Тереза, шiстнадцятирiчна дiвчина iз сусiднього села, саме в цей момент проходила саме тiею дорогою, яка пролягала повз монастир. П’ять хвилин перед тим тоненька стрiчка, яка тримала ii панчоху, подерлась. Оскiльки вона була напрочуд скромною дiвчиною, то вирiшила дiйти додому й там зашити ii, але спущена панчоха так надокучала iй, що вона не могла бiльше цього терпiти. Отже, дiйшовши до вежi Цнотливостi, вона зупинилась i грацiйним жестом пiдняла спiдницю – i варто вiддати iй належне, зовсiм трошки – щоби поправити пiдв’язку.
У той час нiби могутня велетенська рука потягнула новоспеченого послушника монастиря святого Вольтера просто до вiкна на самiй горi вежi. Вiн перехилявся бiльше та бiльше, поки раптом один iз каменiв поповз пiд його вагою, а потiм iз шурхотом випав iз кладки – i спершу вниз головою, потiм догори п’ятами, а потiм широкими i вражаючими обертами шевалье О’Кiф попрямував до твердоi землi й вiчного прокляття.
Терезу так засмутив цей випадок, що вона стрiмголов побiгла додому i впродовж протягом десяти рокiв кожного дня проводила годину за молитвою про душу ченця, чиi обiтницi зламались одномоментно з шиею того недiльного надвечiр’я.
А шевалье О’Кiфа, якого запiдозрили в самогубствi, не поховали у святiй землi, а закопали в найближчому полi, де вiн, поза сумнiвом, покращив якiсть грунту на багато прийдешнiх рокiв. Такою була передчасна кончина дуже хороброго й галантного джентльмена. Що скажеш, Джералдiно?
Але Джералдiна, яка давно загубила нитку оповiдання, змогла тiльки лукаво посмiхнутись i погрозити йому вказiвним пальцем, повторюючи свое рятiвне i всеохопне:
– Божевiiiiiiльний, – сказала вона, – ти просто божевiiiiiльний!
Вона гадала, що його худе обличчя було добрим, а очi – лагiдними. Вiн подобався iй, бо не був зарозумiлим, як тi чоловiки, яких вона бачила в театрi, та й взагалi не хотiв вирiзнятися. Яка дивна, беззмiстовна iсторiя! Але iй сподобалася частина про панчоху!
Пiсля п’ятого коктейлю вiн поцiлував ii, i так, помiж жартiвливими пестощами й напiвстримуваним горiнням пристрастi, вони провели ще годину. О пiв на п’яту вона повiдомила, що мае призначену зустрiч, i зникла у ваннiй, щоби поправити зачiску. Вiдмовившись вiд запропонованого таксi, вона завмерла на хвилину у дверях.
– Ти ще одружишся, – наполягала вона, – от побачиш.
Ентонi бавився старим тенiсним м’ячем. Декiлька разiв вiн м’яко стукнув ним по пiдлозi перед тим, як уiдливо вiдповiсти:
– Ти маленька дурепка, Джералдiно.
Вона зухвало усмiхнулась.
– О, справдi? Закладiмося?
– Це теж не дуже розумно.
– О, не дуже? Але я закладаюся, що не мине й року, як ти одружишся.
Ентонi сильно стукнув м’ячем об пiдлогу. Сьогоднi вiн дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолiйних, темних очах.
– Джералдiно, – сказав вiн пiсля паузи, – по-перше, я не маю когось, iз ким хотiв би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-трете, я взагалi проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стiйка вiдраза до всього, що з цим пов’язано.
Але Джералдiна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, i сказала, що iй треба йти, бо вже пiзно.
– Дзвони менi частiше, – нагадала вона, цiлуючи його на прощання, – ти пропав на три тижнi.
– Обов’язково, – палко сказав вiн.
Вiн зачинив дверi, а дорогою до спальнi якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенiсного м’яча в руцi. Наближався один iз нападiв його самотностi, коли вiн мiг тинятись вулицями чи сидiти бездумно i пригнiчено, постукуючи олiвцем об стiл. Це було копання в собi без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, вiдчуття того, що час бiжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втiшало його тiльки переконання, що втрачати йому нiчого, бо всi зусилля i досягнення були нiчого не вартими.
Вiн вiдчув, що йому боляче й нiяково, емоцiя сама собою вилилась у слова:
– Яке одруження, на Бога!
Вiн рiзко i злiсно пожбурив м’яча через кiмнату, де той ледве не зачепив лампу, вiдбився вiд стiни, пiдстрибнув декiлька разiв i заспокоiвся на пiдлозi.
Сонячне сяйво, мiсячне сяйво
Для своеi вечерi Глорiя замовила столик у ресторанi «Каскад» готелю «Балтiмор», i коли чоловiки зустрiлися в холi, кiлька хвилин по восьмiй, «той Блокмен» одразу став мiшенню для шести чоловiчих очей. Вiн був рудуватим тридцятип’ятилiтнiм евреем, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пiсочного кольору, – вся його зовнiшнiсть, безсумнiвно, була би доречною на якому завгодно дiловому засiданнi. Вiн поважно пiдiйшов до молодших чоловiкiв, якi курили гуртом, очiкуючи господиню вечора, i представився з дещо показною самовпевненiстю – i нiщо в його поведiнцi не змiнилось у вiдповiдь на прохолодну iронiчнiсть, з якою його зустрiли.
– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав вiн у Ентонi, випускаючи два тонкi струменi диму з нiздрiв.
Ентонi стримано усмiхнувся.
– Вiн гiдний чоловiк, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взiрець американця.
– Так, – погодився Ентонi, – безперечно.
«Ненавиджу цих новоспечених аристократiв, – холодно подумав вiн. – Як не намагаеться, не виходить у нього! Його б назад у пiчку, може, доварився б».
