скачать книгу бесплатно
– Так, пам’ятаю, але вiн так i не передзвонив.
– Поза сумнiвом, вiн просто злякався.
Надворi запанувала непроглядна темiнь. Ентонi здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло i дружньо тут стало, книжки й картини на стiнах, добрий Баундс подае чай iз ввiчливоi напiвтемряви, а трое приемних людей обмiнюються хвилями жартiв i смiху бiля веселого вогню.
Розчарування
У четвер пiсля обiду Глорiя та Ентонi зустрiлися на чаюваннi в ресторанi готелю «Плаза». На нiй був сiрий, облямований хутром костюм, – «бо пiд сiре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидiв на ii голiвцi, дозволяючи бiлявим кучерям звиватись у всiй красi. У яскравому свiтлi ii обличчя видалось Ентонi значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вiсiмнадцять. Їi постать у тiснiй спiдницi, вiдомiй у тому сезонi, як «спiдниця-футляр», виглядала гнучкою i стрункою, руки в неi були i не «артистичнi», i не опецькуватi, просто маленькi, саме такi, як належить дитинi.
Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав першi акорди «макшишi» – музики, повноi потрiскування кастаньет i легко-млявих скрипкових гармонiй, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторанi, що його заполонили студенти коледжiв у передчуттi прийдешнiх канiкул. Глорiя ретельно оглянула кiлька столикiв та ескортувала Ентонi обхiдним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Пiдiйшовши до столика, вона знову завагалася. Сiсти iй злiва чи справа? Їi прекраснi очi й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибiр, i знову Ентонi подумав, якими невимушеними були всi ii жести; все в життi вона сприймала так, нiби мала постiйно робити вибiр, розкладати по полицях, нiби вибираючи один подарунок iз безлiчi на прилавку.
Впродовж декiлькох хвилин вона байдуже споглядала танцюючi пари, а коли одна пролiтала повз, кружляючи в танцi, вона пошепки коментувала:
– Он симпатична дiвчина в блакитному, – й додавала, коли Ентонi слухняно звертав погляд: – Ось! Нi, за вами, там!
– Так, – безпорадно погоджувався вiн.
– Ви ii не бачили.
– Я краще дивився би на вас.
– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тiльки в неi грубi щиколотки.
– Привiт, Глорiе! Агов, Глорiе!
– О, привiт.
– Хто це? – запитав вiн.
– Не знаю. Хтось. – Вона побачила iнше обличчя. – Привiт, Мюрiел! – І, звертаючись до Ентонi: – Це – Мюрiел Кейн. Вона приваблива, хоч i не вельми.
Ентонi схвально усмiхнувся.
– Приваблива, хоч i не вельми, – повторив вiн.
Вона усмiхнулась i одразу зацiкавилась.
– Фраза вам видалася смiшною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи вiдповiдi.
– Так, просто кумедно.
– Хочете потанцювати?
– А ви?
– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рiшення.
– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляете розповiдати про себе, так?
– Так, – вона засмiялась, бо ii спiймали на марнославствi.
– Можна собi уявити вашу автобiографiю класика.
– Дiк каже, що немае про що писати.
– Дiк! – вигукнув вiн. – Що вiн знае про вас?
– Нiчого. Але вiн каже, що бiографiя кожноi жiнки починаеться з першим поцiлунком i закiнчуеться з останньою дитиною на руках.
– Це вiн зi своеi книжки цитуе.
– Вiн каже, що жiнка, яка нiколи не кохала, не мае бiографii – тiльки iсторiю.
Ентонi знову засмiявся.
– Хочете сказати, що ви нiколи не кохали?
– Не думаю.
– Тодi чому у вас немае бiографii? Хiба у вас не було першого поцiлунку для вiдлiку? – Щойно слова зiрвалися з його уст, вiн рiзко вдихнув, нiби хотiв втягнути iх назад. У цiеi крихiтки?
– Я не розумiю, що ви маете на увазi пiд «вiдлiком», – несхвально вiдгукнулася вона.
– Я хотiв би дiзнатися, скiльки вам рокiв.
– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очi. – А ви скiльки подумали?
– Десь вiсiмнадцять.
– Збираюся туди повернутись. Двадцять два менi не подобаеться. Ненавиджу понад усе.
– Бути двадцятидвохлiтньою?
– Нi. Старiти, й таке iнше. Одружуватися.
– Ви нiколи не хотiли замiж?
– Я не хочу вiдповiдальностi та дiтей, про яких треба буде дбати.
Вона, вочевидь, навiть не сумнiвалася, що будь-якi слова з ii уст звучать чудово. Вiн, затамувавши подих, чекав новоi реплiки, сподiваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усмiхалася без утiхи, просто люб’язно i, витримавши паузу, вимовила кiлька слiв:
– Не вiдмовилась би зараз вiд льодяникiв.
– Зараз будуть! – Вiн махнув офiцiантовi й вiдправив його до сигаретноi стiйки.
– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всi з мене кепкують через це. Бо коли батька немае поруч, я завжди iх жую.
– Зовсiм нi. Хто всi цi завсiдники? – вiн змiнив тему. – Ви всiх iх знаете?
– Нi, не знаю, але вони, вони – звiдусiль, менi так видаеться. Ви тут нiколи не були?
– Декiлька разiв. Мене не надто цiкавлять симпатичнi дiвчата.
Пiсля цiеi фрази вся ii увага була його. Вона рiшуче розвернула плече вiд танцюючих пар, зручно вмостилась у крiслi й запитала:
– А чим ви тодi займаетесь?
Завдяки коктейлю Ентонi радо зустрiв це питання. Вiн був у настроi для бесiди, навiть бiльше, хотiв вразити цю дiвчину, чиi зацiкавлення були геть незрозумiлими – вона могла зупинитися на цiлком несподiванiй темi, швидко обминаючи неочевидно-очевиднi питання. Вiн хотiв показати себе. Вiн раптом захотiв стати персонажем у ii романi, бажано в героiчних тонах. Вiн хотiв витягнути ii за межi тiеi буденностi, де жили всi, крiм неi самоi.
– Я нiчим не займаюсь, – почав вiн, раптом усвiдомлюючи, що цi слова позбавленi тiеi елегантноi грацiйностi, якою вiн намагався iх надiлити. – Я нiчим не займаюсь, оскiльки немае нiчого, що було би варте зусиль.
– Он як? – Вiн не тiльки не здивував ii, а навiть не зацiкавив, хоча вона однозначно зрозумiла його (якщо це взагалi варто було розумiти).
– Ви не схвалюете лiнивих чоловiкiв?
Вона кивнула.
– Напевне, так, якби ж вони були грацiйно-лiнивими. Але хiба це можливо для американця?
– Чому ж нi? – запитав вiн збентежено.
Але ii увага вже покинула цю тему i полетiла аж на десятий поверх.
– Мiй тато злий на мене, – зауважила вона беземоцiйно.
– Чому? Але я таки хотiв би знати, чому американець не може бути грацiйно-лiнивим, – його голос набув наполегливоi iнтонацii, – це мене дивуе. Просто… просто… я не розумiю, чому всi вважають, що молодий чоловiк зобов’язаний осiсти в дiловому районi та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих рокiв свого життя, за тупою, нетворчою, хоч i не альтруiстичною роботою.
Вiн здався. Вона незворушно дивилась на нього. Вiн чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.
– Ви нiколи не маете думки про будь-що? – запитав вiн дещо роздратовано.
Вона похитала головою, i поки очi ii стежили за танцюючими парами, вона вiдповiла:
– Не знаю. Я не знаю нiчого про те, що вам слiд чи не слiд робити, чи що будь-кому варто робити.
Вона остаточно збентежила його, змiшала хiд його думок. Потреба висловитись iще нiколи не була такою бажаною i такою неможливою.
– Звiсно, – погодився вiн виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…
– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай менi цiкаво, наскiльки вони вписуються у свое оточення, чи iм належить бути там, де вони е. Менi байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправдi мене завжди вражае, коли хтось робить якусь справу.
– А вам не хотiлось би займатись якоюсь справою?
– Я хочу спати.
На мить вiн остовпiв, нiби вона саме це дослiвно мала на увазi.
– Спати?
– Щось на кшталт. Я просто хочу байдикувати, i я хочу, щоби люди довкола мене клопоталися справами, бо так я почуваюся спокiйною та захищеною, а хтось мусить нiчого не робити, щоб вони складали менi приемну компанiю. Але я не хочу змiнювати людей чи переживати через них.
– Ви – дивна маленька детермiнiстка, – засмiявся Ентонi. – Такий ваш свiт, правда?
– Ну… – сказала вона, швидко вiдводячи погляд, – чом би й нi? Поки я молода.
Перед останнiм словом вона зробила невелику паузу, й Ентонi подумав, що вона додасть «i красива». Беззаперечно, вона саме це й мала на увазi.
Їi очi засяяли, вiн сподiвався, що вона продовжить тему. Йому поталанило спровокувати ii (принаймнi, так йому здалося), вiн навiть нахилився вперед, щоби вловити слова.
Але «Ходiмо танцювати!» – ось усе, що вона сказала.
Захоплення
Цей зимовий вечiр у «Плазi» був першим iз череди «побачень», що Ентонi призначав iй у цi невиразнi та бентежнi днi перед Рiздвом. Вона постiйно була зайнята. Вiн довго намагався зрозумiти, якi сфери мiського життя так займали ii час. Їi, здавалося, нiчого не хвилювало. Вона вiдвiдувала напiвофiцiйнi доброчиннi танцювальнi вечори у великих готелях; декiлька разiв вiн зустрiчав ii на званих вечерях у «Шерiс», i одного разу, поки вiн чекав, щоб вона одягнулась, i вислуховуючи торохтiння мiсiс Гiлберт про «втечi» ii доньки, довiдався, що в ii планах була вражаюча програма на пiвдюжини танцювальних вечорiв, куди Ентонi теж отримав запрошення.
Декiлька разiв вiн домовлявся з нею про обiд або чай, але зустрiчi були дуже поспiшними i (принаймнi для нього) не дуже приемними, оскiльки вона була сонна i незiбрана, не могла нi на чому сконцентруватися чи бодай слiдкувати за перебiгом розмови. Пiсля двох таких нужденних зустрiчей вiн дорiкнув iй, що вона залишае йому самi «недоiдки» i скоро вiд нього залишаться сама шкiра й кiстки, вона засмiялась i призначила йому зустрiч на чай за три днi. Це його дуже пiдбадьорило.
Однiеi недiлi, якраз перед Рiздвом, вiн зателефонував до неi та застав ii тодi, коли вона намагалася заспокоiтись пiсля бурхливоi таемничоi сварки: вона повiдомила його тоном, досi повним гнiву, але вже з нотками задоволення, що тiльки-но випровадила когось з квартири, – Ентонi гарячково розмiрковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не пiде. Отже, вечiр дiстанеться Ентонi.
– Ходiмо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися лiфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?
На стiйцi в готелi пропонували тiльки два недiльнi вечiрнi концерти.
– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – тi самi старi гебрейськi комедiанти. Ой, ходiмо кудись!
Аби уникнути докору, що вiн мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентонi з удаваною веселiстю зробив спробу:
– Ходiмо в кабаре.
– Я вже в усiх була.
– Ну то знайдемо нове.
Але настрiй у неi зiпсувався, це було очевидно. Їi сiрi очi раптом зробилися гранiтними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, нiби дивлячись на якусь неприемну абстрактну фiгуру у вестибюлi.
– Гаразд, ходiмо.
Вiн пiшов за нею до таксi. Навiть уся загорнена в хутро, вона була грацiйною, вдаючи, нiби мае якесь мiсце на прикметi. Вiн дав команду водiевi iхати на Бродвей, а потiм повернути на пiвдень. Вiн зробив декiлька спроб почати розмову, але вона одягнула непробивнi обладунки мовчання i вiдповiдала похмурiше за темiнь холодного таксi. Вiдчуваючи, що його настрiй теж псуеться, вiн здався.
Коли проiхали кiлька кварталiв по Бродвею, погляд Ентонi привернула велика й незнайома вивiска, на нiй електрично-жовтими помпезними буквами було написано «Маратон», неоновi квiти й листки з’являлись i гаснули над блискучою вiд вологи вулицею. Вiн нахилився i злегка постукав по вiкну таксi. За хвилину кольоровий портье повiдомив, що так, це кабаре. Найкраще кабаре. Найкраще шоу в мiстi!
– Заглянемо?
Зiтхаючи, Глорiя вiдчинила дверi, викинула недопалок на вулицю й сама зайшла слiдом за ним. Вони проминули яскраву вивiску, зайшли у широкий хол i сiли в тiсний лiфт, який мав доправити iх у цей ще не оспiваний палац насолод.
Це була весела обитель дуже бiдних i дуже небагатих, показних дендi та явно кримiнальних елементiв, не кажучи вже про недавню популярнiсть таких мiсць серед богеми; випускницi шкiл Св. Августи, Джорджii та Редiнга ii просто обожнювали, не тiльки завдяки кольоровим i захоплюючим розворотам недiльних театральних брошур, а й завдяки обурливо занепокоеним заявам мiстера Руперта Х’юза та iнших лiтописцiв божевiлля Америки. Але всi цi виплески Гарлема на Бродвей, чорна магiя нудьги й гульня респектабельностi були предметом езотеричних тем лише для учасникiв самого збiговиська.
Чутки, одначе, циркулюють, i у хвацько розрекламованому мiсцi по суботах i недiлях збиралися представники класу, не надто обтяженого мораллю, такi собi маленькi заклопотанi чоловiчки, яких у комiксах пiдписують «Споживач» i «Публiка». Вони постаралися, щоби мiсце вiдповiдало трьом вимогам: було недороге, наслiдувало блиском механiчних автоматiв iнтер’ери дорогих кав’ярень у театральному районi; ба бiльше, це було мiсце, куди можна було привести «порядну дiвчину», хоча розваги передбачалися вiдносно невиннi, безпечнi для всiх, а за браком грошей та уяви просто нецiкавi.
