скачать книгу бесплатно
Блокмен скосив очi на годинник.
– Саме час дiвчатам з’явитися…
Ентонi затамував подих, зараз щось скаже…
– …але зрештою, – усмiхаючись iще бiльше, додав той, – ви знаете, якi цi жiнки.
Трое молодикiв кивнули. Блокмен мимохiдь почав озиратись довкола, його очi оцiнююче зупинилися на стелi, потiм опустилися вниз. Його манера була чимось середнiм мiж виглядом фермера iз Середнього Заходу, який оцiнюе свiй урожай зерна, i актора, якому кортить знати, чи вся увага публiки належить йому – типова поведiнка на публiцi будь-якого добропорядного американця. Вiн закiнчив свое дослiдження i швидко повернувся до мовчазного трiо з намiром вразити iх у саме серце й душу.
– Ви ж студенти?… Гарвард, здаеться… я нещодавно дивився, як хлопцi з Прiнстона обiграли ваших у хокей.
Бiдолаха. Знову промах. Вони вже три роки як закiнчили унiверситет i ходили тiльки на великi матчi. Встановити, чи пiсля неуспiху цiеi вилазки мiстер Блокмен вiдчув, що перебувае в самому епiцентрi цинiзму, не вийшло, оскiльки…
Прибула Глорiя. Прибула Мюрiел. Прибула Рейчел. Глорiя поспiхом привiталася: «Привiт, хлопцi!», двi iншi дiвчини хором повторили за нею, i всi трое щезли у вбиральнi.
За хвилину з’явилася Мюрiел, вона була на межi ретельно продуманоi роздягнутостi й скрадливо попрямувала до чоловiкiв. Вона була у своiй стихii: ii волосся кольору чорного дерева було пригладжене назад, а очi густо пiдведенi, пахло вiд неi дуже насиченими парфумами. Вона використовувала весь доступний iй арсенал, щоби здаватися сиреною, чи, бiльш популярно, «вамп» – покорителькою i нищителькою чоловiчих сердець, незворушною i непохитною майстринею гри з почуттями. Щось у виснажливостi спроб цiеi жiнки з широкими стегнами вдавати грацiйну пантеру зачарувало Морi з першого погляду! Поки вони чекали додатковi три хвилини на Глорiю i, окрiм неi, на Рейчел, вiн не мiг вiдвести вiд неi погляд. А вона повернула голову, опустила вii та, вдаючи сором’язливiсть, прикусила нижню губу. Потiм опустила руки вздовж стегон i почала вихилятись зi сторони в сторону в такт iз музикою, i додала:
– Ви коли-небудь чули такий пречудовий регтайм? Моi плечi просто не слухаються мене, коли я його чую.
Мiстер Блокмен галантно заплескав у долонi.
– Ваше мiсце на сценi.
– Я дуже хотiла б! – вигукнула Мюрiел. – Допоможете менi?
– Звичайно.
Мюрiел згадала про скромнiсть i припинила своi танцi, потiм повернулася до Морi й запитала, що вiн «бачив» цього року. Вiн сприйняв це звернення як вступ до розмови про драматичне мистецтво, i мiж ними вiдбувся жвавий обмiн заголовками приблизно в такiй манерi:
МЮРІЕЛ. Ви бачили «Мое серденько, Пеггi»?
МОРІ. Нi, не бачив.
МЮРІЕЛ (захоплено). Це просто чудово! Вам просто необхiдно подивитись.
МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?
МЮРІЕЛ. Нi, але чула, що фiльм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня i шахрай»?
МОРІ (з полегшенням). Так.
МЮРІЕЛ. Менi здаеться, вiн не дуже вдалий. Препоганий.
МОРІ (знесилено). Так, справдi.
МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», i менi сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…
І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’ес. А поки там що, Дiк повернувся до мiстера Блокмена, сподiваючись намити хоч трохи золота з цiеi безперспективноi жили.
– Я чув, що зараз усi романи продаються до кiноiндустрii, щойно публiкуються.
– Це правда. Звiсно, головне в кiнематографi – крутий сюжет.
– Так, можу уявити.
– Багато романiв повнi розмов i фiлософствувань. Вони, ясна рiч, не мають цiнностi для нас. На екранi з них нiчого цiкавого не злiпиш.
– Тобто, в першу чергу, вас цiкавить iнтрига, – висловив Рiчард блискучу здогадку.
– Звичайно. Спершу iнтрига… – Вiн замовк, i всi за ним, нiби за порухом вказiвного пальця. З убиральнi вийшла Глорiя у супроводi Рейчел.
Виявилося, мiж усiм iншим, що Джозеф Блокмен нiколи не танцював i волiв спостерiгати за iншими з нудьгуючою поблажливiстю, нiби дорослий серед дiтей. Вiн був поважним i гордим чоловiком. Родом вiн був iз Мюнхена i розпочав свою американську кар’еру продавцем горiшкiв у мандрiвному цирку. Коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вiн працював рекламiстом на атракцiонах, потiм став там менеджером i невдовзi – власником другосортного вар’ете. Саме тодi, коли кiнематограф зiйшов зi сцени цiкавих новинок i почав набувати форм багатообiцяючоi iндустрii, вiн уже був амбiтним молодим чоловiком з деякою сумою грошей для iнвестицiй, до того ж у ньому вдало поеднувалися фiнансовi прагнення i практичнi знання шоу-бiзнесу. Це було дев’ять рокiв тому. Кiноiндустрiя винесла його нагору там, де потопила десятки iнших, бiльш заможних, iз багатшою уявою та бiльш практичними iдеями… А зараз вiн сидiв тут i споглядав безсмертну Глорiю, заради якоi юний Холком поiхав iз Нью-Йорка до Пасадени, вiн дивився на неi i знав, що зараз вона закiнчить танцювати й сяде по лiву руку вiд нього.
Вiн сподiвався, що вона не забариться. Устрицi подали вже кiлька хвилин тому.
А Ентонi, чие мiсце було по лiву руку вiд Глорii, танцював iз нею, тримаючись постiйно на однiй чвертi майданчика. Це мало означати, якби були iншi претенденти: «Йдiть до бiса, не втручайтесь»! Вони виглядали дуже близькими.
– Отже, – почав вiн, дивлячись на неi згори вниз, – ваша краса сьогоднi неймовiрна.
Їi погляд пiднявся на пiвфута, якi роздiляли iх.
– Дякую, Ентонi.
– Насправдi, я нiяковiю вiд вашоi краси, – додав вiн, але цього разу без усмiшки.
– Ви теж сьогоднi чудово виглядаете.
– Хiба ж це не чудово? – засмiявся вiн. – Ми вже схвалюемо одне одного.
– А зазвичай це не так? – Вона швидко вхопилася за цю ремарку, як i завжди, коли щось, бодай вiддалено, стосувалось ii.
Вiн стишив голос, i майже неможливо було зрозумiти, що вiн кепкуе.
– Хiба священик може схвалювати папу?
– Не знаю, але це напевне найбiльш невиразний комплiмент, який я будь-коли чула.
– Я можу вигадати кiлька банальностей.
– Не буду змушувати вас так напружуватися. Подивiться на Мюрiел! Ось, прямо бiля нас.
Вiн озирнувся через плече. Їi густо нафарбована щока спочивала на лацканi вечiрнього фрака Морi Нобла, а напудрена рука щiльно обплелася довкола його шиi. Було навiть дивно, чому вона досi не вхопила його за шкiрку. Їi очi блукали стелею туди-сюди, стегна виписували кола, а ще вона постiйно тихо пiдспiвувала. На перший погляд могло здатися, що вона перекладае пiсню якоюсь iноземною мовою, хоча насправдi вона заповнювала такти музики единими словами, якi знала, – словами заголовка:
Вiн складае реггi,
Вiн складае реггi,
Вiн хлопець-реггi,
Скла-а-дае, скла-дае, реггi, пам, пам,
Скла-а-дае, скла-дае, реггi…
І що далi, то бiльш дивними й варварськими ставали фрази. Коли вона вловлювала на собi веселi погляди Ентонi та Глорii, то дарувала iм тiльки мрiйливу усмiшку, примружуючи очi на знак того, що музика проникае в усе ii ество i вводить в екстатичний i неймовiрно спокусливий транс.
Музика закiнчилась, i вони повернулися за столик, де одинокий, але благородний джентльмен, пiднявся та обдарував iх такою чарiвною посмiшкою, нiби потиснув кожному руку, вiтаючи з блискучим виступом.
– Блокхед нiколи не танцюе! Я гадаю, що в нього дерев’яна нога, – зауважила Глорiя на весь столик. Трое молодих чоловiкiв заворушились, а той, кого це стосувалось, помiтно скривився.
Це був саме той гострий кут у знайомствi Блокмена з Глорiею. Вона постiйно спотворювала його прiзвище. Спершу це було «Блокхаус», потiм ще бiльш ненависне «Блокхед». Вiн намагався iронiзувати i просив, щоби вона називала його на iм’я, i вона навiть чемно намагалася, та все ж нiчого не могла вдiяти й незмiнно поверталася назад до «Блокхеда», покiрно й зi смiхом.
Звiсно, це було дуже зухвало й легковажно.
– Боюся, мiстер Блокмен подумае, що ми – легковажна компанiя, – зiтхнула Мюрiел, змахуючи в його напрямку устрицею.
– Гадаю, що вiн уже так думае, – прошепотiла Рейчел.
Ентонi намагався пригадати, чи вона хоч щось сказала до того. Нiби нi. Це була ii перша фраза.
Мiстер Блокмен несподiвано вiдкашлявся та голосно i виразно промовив:
– Навпаки. Коли говорить чоловiк, за ним стоiть тисячолiтня традицiя. А жiнка – це магiчний рупор майбутнього.
За цiею приголомшливою фразою запанувала разюча тиша, Ентонi раптом подавився устрицею i швидко пiднiс серветку до обличчя. Рейчел i Мюрiел спробували засмiятись, але вийшло якось вимушено, Дiк i Морi приедналися до них, обидва червонiючи вiд ледь стримуваного смiху.
«Господи! – подумав Ентонi. – Це субтитри до якогось його фiльму. Вiн iх напам’ять вчить!»
Тiльки Глорiя мовчала. Вона глянула на мiстера Блокмена iз мовчазним докором.
– На Бога! Де ви тiльки це вiдкопали?
Блокмен дивився на неi, не розумiючи, що саме вона мае на увазi. Але по хвилинi оговтався та всмiхнувся ввiчливою посмiшкою, яка передавала всю терпимiсть, з якою iнтелектуал споглядае зiпсовану i незрiлу молодь.
З кухнi винесли суп, але разом iз ним з-за барноi стiйки з’явився концертмейстер: обличчя його було такого кольору, який можна успадкувати тiльки вiд гальби пива. Отже, супу довелось остигати, поки звучала балада пiд назвою «Все в тебе на мiсцi, крiм твоеi жiнки».
Потiм було шампанське, й вечiрка почала набувати розмаху. Чоловiки, крiм Рiчарда Кермела, пили вже не стримуючись, Глорiя i Мюрiел також сьорбали бокал за бокалом, Рейчел Джерел не випила жодного. Вони пересиджували вальси, але танцювали пiд будь-що iнше – всi, крiм Глорii, яка виглядала втомленою. Вона сидiла за столиком i курила, в ii поглядi нудьга змiнювалася цiкавiстю, залежно вiд того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дiвчину серед танцюючого натовпу. Декiлька разiв Ентонi було дуже цiкаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи ii туди-сюди, а пiсля вечерi вiн так розслабився, що почав дозволяти собi доволi нестриманi жести.
О десятiй годинi Ентонi з Глорiею пiшли танцювати. Коли вони вiдiйшли вiд столика так, щоб iх не могли почути, вона тихо сказала:
– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.
Ентонi чемно повiв ii в установленому напрямку, в холi вона залишила його на хвилинку i повернулася з плащем через руку.
– Я хочу желатинки, – сказала вона, нiби жартома вибачаючись, – ви нiзащо не вгадаете, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нiгтi, якщо не дiстану цукерок. – Вона зiтхнула i, коли вони зайшли в порожнiй лiфт, зробила пiдсумок. – Я iх можу днями гризти. Ви знаете, я гризу своi нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволi так вийшло – слова самi склалися. Глорiя Гiлберт, жiнка-дотепниця.
Вони спустилися вниз та без слiв минули стiйку з цукерками, спустилися широкими сходами i, пройшовши декiлька коридорiв, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стiйку i купила те, що хотiла. Потiм, пiдкоряючись мовчазному взаемному iмпульсу, вони пiшли пiд руку не туди, звiдки прийшли, а в напрямку Сорок третьоi вулицi.
Нiч оживала вiдлигою, тепло було так близько, що вiтерець, який стелився тротуаром, донiс до Ентонi видiння несподiваноi гiацинтовоi весни. Над ними, в синьому коридорi неба, довкола них, у лагiдних обiймах теплого повiтря, зароджувалася мрiя новоi пори, далекоi вiд задушливого мiсця, яке вони щойно покинули, а звуки вулицi й шепiт стiкаючоi ринвами води в тишi завмираючоi митi здавалися манливим, ледь чутним вiдлунням тiеi музики, пiд яку вони щойно танцювали. Коли Ентонi заговорив, вiн був переконаний, що слова долинають iз чогось потаемного й такого бажаного, що нiч берегла у глибинi iхнiх сердець.
– Вiзьмiмо таксi й покатаймося трошки! – запропонував вiн, не дивлячись на неi.
О, Глорiя, Глорiя!
Таксi позiхало бiля тротуару. Коли воно рушило, нiби човен у лабiринтi океану, й загубилося в безформних нiчних масах згромаджених будинкiв, серед вiдголосу вмираючих крикiв i передзвонiв, Ентонi обiйняв дiвчину, притягнув ii до себе й поцiлував у вогкi дитячi вуста.
Вона мовчала. Вона пiдняла до нього свое обличчя, блiде вiд вiдблиску лiхтарiв, який вкрив ii, нiби мiсячне сяйво, що струменить крiзь крони дерев. Їi очi вiдбивали блякле свiтло, нiби хвилi на бiлому озерi ii обличчя; волосся окреслило ii чоло рiзкою та вiдчуженою тiнню. Не було тут любовi анi натяку на любов. Їi краса була холодною, як вологий вiтер, як м’яка вогкiсть ii вуст.
– Ви подiбнi до лебiдки у цьому свiтлi, – прошепотiв вiн по якiмсь часi.
Вiдповiддю було лише шепотiння тишi. Йому здавалося, що цi хвилини от-от розлетяться на друзки, i единий спосiб утримати iх на межi забуття – це мiцнiше стиснути ii в обiймах, як невловиму пiр’iнку, вкрадену в пориву нiчного вiтру. Ентонi розсмiявся, беззвучно i переможно, повернувшись обличчям вгору i вбiк вiд неi, вiн не хотiв, щоби вона бачила цей нестримний порив його трiумфу, i не хотiв, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомiсть ii обличчя. Цей поцiлунок був нiби квiтка мiж iхнiми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, нiби ii краса осяяла собою його серце, i вже за мить розчинилася в його глибинi.
…Тiнi будинкiв розтанули, тепер вони iхали повз парк, а десь удалинi наступав на них велетенський бiлий привид музею «Метрополiтен», i коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркiт таксi.
– О, Глорiе, Глорiе!
Їi очi дивилися на нього з глибини тисячолiть: все, що вона могла вiдчувати, всi слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зi змiстовнiстю ii мовчання, невиразними проти красномовностi ii краси, i ii тiла поруч бiля нього, стрункого й вiдчуженого.
– Скажiть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – i щоби поквапився…
Нагорi в ресторанi було гаряче. Стiл, заставлений попiльничками й закиданий брудними серветками, здавався старим i несвiжим. Вони зайшли якраз у перервi мiж танцями, Мюрiел Кейн лукаво глянула на них.
– І де це ви були?
– Ходили телефонувати мамi, – прохолодно вiдповiла Глорiя. – Я iй обiцяла, що передзвоню. Ми пропустили танцi?
А потiм стався випадок, незначний сам по собi, але який Ентонi мав причини згадати багато рокiв потому. Джозеф Блокмен вiдкинувся у крiслi та змiряв його особливим поглядом, в якому змiшалася цiла гама незрозумiлих i заплутаних емоцiй. Вiн тiльки встав, щоби привiтати Глорiю, потiм одразу повернувся до розмови з Рiчардом Кермелом про вплив лiтератури на кiномистецтво.
Магiя
Суворе й несподiване диво ночi зникае разом iз повiльною смертю зiрок i передчасним народженням газетярiв. Вогонь вiдступае i перетворюеться на невиразне платонiчне тлiння, бiлий попiл вкривае остигле залiзо, i жар покидае вугiлля.
Вздовж книжкових полиць Ентонi, якi щiльно заповнювали стiну, скрадався прохолодний i нахабний жмуток сонячного промiння, доторкаючись байдуже, навiть дещо несхвально до Терези Французькоi та Анни-супержiнки, Дженнi зi Схiдного балету i до Зулейки-чародiйки, потiм до Хужер Кори, а далi – вниз полицею в нетрi столiть i там жалiсно притулився до невсипущих тiней Єлени, Таiс, Саломеi та Клеопатри.
Ентонi, поголений i вмитий, сидiв у своему найм’якшому фотелi й дивився, як промiння, слухняно скрадаючись за вранiшнiм сонцем, на хвилину завмерло, щоби позолотити шовковi торочки килима i зникнути геть.
Була десята година. «Сандей Таймс» лежала, розхристана, бiля його нiг, вкрита ротогравюрами й редакцiйними статтями, соцiальними одкровеннями i спортивними анонсами, вона проголошувала зростаючий поступ суспiльства в напрямку прекрасноi та невизначеноi мети. Зi свого боку, Ентонi навiдав свого дiда, двiчi був у свого брокера i тричi у кравця, а за останню годину минулого дня вiн поцiлував дуже красиву й чарiвну дiвчину.
Коли вiн повернувся додому, його уява кишiла високими й не притаманними йому мрiями. Раптом iз його свiдомостi зникли всiлякi питання про вiчнi проблеми, про iх вирiшення i врегулювання. Вiн пережив вiдчуття, яке не було анi ментальним, анi фiзичним, анi навiть сумiшшю iх двох; його переповнила любов до життя, заступаючи все iнше. З нього було уже досить того, що цей досвiд був винятковим i неповторним. Вiн був майже неупереджено переконаний, що жодна жiнка, яку вiн зустрiчав, нi в чому не могла зрiвнятись iз Глорiею. Вона була повнiстю сама собою, безмежно справжня, в цьому вiн був переконаний. Поруч iз нею тi два десятка школярок i дебютанток, молодих замiжнiх жiнок i розпусниць, яких вiн знав, були лише особинами жiночоi статi, в найгiршому значеннi цього слова, народженi лише, щоби плодитись i вигодовувати, вони видiляли задушливий пах печери й дитячоi кiмнати.
Наскiльки вiн мiг розумiти, вона не збиралася анi пiдкорятись його волi, анi тiшити його самолюбство, але йому було приемно, що вона не уникае його товариства. Насправдi вiн не думав, що вона дала йому щось таке, чого не дала б iншим. Так усе й мало бути. Думка про те, що якась приязнь розвинеться пiсля вчорашньоi ночi, була неприйнятною. Та й сама вона зреклась i поховала той випадок, як неправдивий, з усiею рiшучiстю. Вони були просто двома молодими людьми, достатньо екстравагантними, щоби вiдрiзнити гру вiд реальностi, якi всiею легкiстю своiх зустрiчей i розставань проголошували всю безневиннiсть цiеi гри.
Дiйшовши до такого висновку, вiн подзвонив у готель «Плаза».
Глорii не було вдома. Їi мама не знала, анi куди вона пiшла, анi коли повернеться.
І, якимось чином, усi його попереднi висновки раптом виявилися неправдивими. Був елемент черствостi, навiть непристойностi в тому, що Глорii не було вдома. Вiн запiдозрив, що своею вiдсутнiстю вона хотiла поставити його в незручне становище. А коли повернеться, то знайде повiдомлення, що вiн дзвонив. Саме так вона й задумала! Йому слiд було зачекати декiлька годин, аби показати, що для нього це звичайний, незначний випадок. Який вiн осел! Вона подумае, що вiн уважае себе особливим. Подумае, що вiн близько до серця сприйняв цей доволi тривiальний випадок.
Вiн згадав, як минулого мiсяця прочитав заплутану лекцiю швейцару на тему «чоловiчого братерства», а наступного дня той прийшов, вмостився на пiдвiконня для пiвгодинноi сердечноi розмови, вважаючи, вочевидь, що мае для того всi пiдстави. Ентонi стало страшно: раптом Глорiя сприймае його, як вiн швейцара? Його, Ентонi Петча! Жах!
Йому навiть на думку не спало, що вiн може бути просто пасивним предметом у цiй ситуацii, якою керуе нiяк не Глорiя, а щось бiльше й вище за неi, що вона просто свiтлочутлива пластинка, на якiй зроблено свiтлину. Нiби якийсь велетенський фотограф навiв на Глорiю камеру, клац! – i бiдолашна пластинка лише проявляе те, що на нiй залишилося, будучи, як i все в цьому свiтi, заручницею своеi природи.
Але Ентонi, лежачи на диванi й витрiщаючись на оранжеву лампу, перебирав тонкими пальцями темне волосся i годинами малював новi картинки. Зараз вона в магазинi, вiн бачить, як вона грацiйно проходить мiж шовками й хутрами, як весело шелестить ii сукня в цьому царствi шовкового шелесту, низького смiху й запахiв багатьох зiрваних, але ще живих квiтiв. А всi тi Мiннi й Перл, Джуел i Дженнi метушаться довкола неi, нiби фрейлiни, розгортаючи перед нею лiниво-витончений креп-жоржет, нiжний шифон, який вiдтiнить нiжний рум’янець ii щiк, молочно-бiле мереживо, яке вкрие блiдим плетивом ii шию – камку зараз використовують хiба для оббивки тапчанiв або для священицьких ряс, а про тканини Самарканду пам’ятають тiльки поети-романтики.
