скачать книгу бесплатно
– Але, – пробурмотiв вiн пiсля довгоi паузи, – було щось у цiй дiвчинi з ii безглуздою засмагою, щось вiчне i древне – як я.
Хвилювання
Ентонi сонно повернувся в лiжку й зустрiв посiчений тiнню вiконних грат клаптик сонця на своему стьобаному покривалi. Кiмнату заполонив ранок. Рiзьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кiмнатi, як темнi символи забудькуватостi матерii, тiльки килимок здавався звабливим у своiй тлiнностi для тлiнних нiг; i ще був Баундс, жахливо недоречний у своему м’якому комiрцi, вiн нiби сам складався з газоподiбноi матерii, такоi ж нетривкоi, як i його заморожений подих. Вiн стояв бiля лiжка, руки його було занесено над тим мiсцем, за яке вiн стягував покривало, темно-карi очi незворушно дивилися на господаря.
– Бовс! – пробурмотiв сонний бог. – То е Бовс?
– Це я, сер.
Ентонi повернув голову, змусив очi розплющитись i переможно клiпнув.
– Баундс.
– Так, сер?
– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентонi широко позiхнув, i вмiст його мiзкiв позлипався докупи в одну щiльну масу. Вiн почав заново.
– Чи могли би ви зайти десь о четвертiй i подати чай з канапками та ще щось?
– Так, сер.
Ентонi вiдчув прохолодний брак натхнення.
– Якiсь канапки, – безпорадно повторив вiн, – якiсь канапки з сиром чи зельцом, i курку й оливки, щось таке. Снiданку не подавайте.
Творче напруження було занадто великим. Вiн утомлено заплющив очi, дозволив головi безконтрольно впасти i швидко розслабив м’язи, якi вже встигли попрацювати. Десь iз провалля його свiдомостi вилiз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – вiн виявився нiчим iншим, як тривалою розмовою з Рiчардом Кермелом, який зайшов у гостi опiвночi; поки Ентонi слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хлiба.
Десь iздалеку долинув голос. Ентонi нiчого не мiг розiбрати, сон зiмкнувся над ним, обiйняв його, заповз у найглибшi куточки свiдомостi.
Раптом вiн прокинувся, вимовляючи «Що?»
– На скiлькох, сер? – Баундс досi був тут, вiн спокiйно й нерухомо стояв бiля лiжка… Баундс, який дiлив своi добрi манери мiж трьома господарями.
– На скiлькох що?
– Я гадаю, сер, менi варто знати, скiльки гостей буде. Потрiбно розрахувати сандвiчi, сер.
– Двое, – пробурмотiв Ентонi хрипко, – ледi та джентльмен.
Баундс сказав: «Дякую, сер!» i пiшов геть, понiсши з собою ганебний м’який комiрець, принизливий для всiх трьох господарiв, якi, одначе, могли вимагати з нього тiльки третину.
Ентонi встав пiзно й натягнув коричнево-синiй, iз молочним вiдливом халат на свою худорляву, але приемну фiгуру. Солодко позiхнувши, вiн пiшов у ванну та, увiмкнувши свiтло над туалетним столиком (у ваннiй не було вiкон), уважно i з цiкавiстю розглянув себе у дзеркалi. Мерзенне видовище, подумав вiн; вiн зазвичай так думав вранцi – сон робив його обличчя неприродно бiлим. Вiн запалив сигарету, переглянув декiлька листiв i ранковий «Триб’юн».
Годину по тому, поголений та одягнений, вiн сидiв за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зi свого гаманця. Той був заповнений нерозбiрливими закарлюками: «Зустрiч з мiстером Ховландом о п’ятiй. Пiдстригтися. Розiбратися з рахунком Рiверса. Зайти у книжковий магазин».
І пiд останнiм рядком: «Готiвка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.
У самому кiнцi квапливим почерком: «Дiк i Глорiя Гiлберт на чай».
Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кiстяка мезозойських ящурiв. День упевнено й навiть бадьоро йшов у напрямку кульмiнацiйного моменту, як i належить виставi, як i належить дню. Вiн боявся того моменту, коли хребет дня зламаеться, коли вiн, нарештi, зустрiне дiвчину, коли порозмовляе з нею, а потiм проведе ii смiх до дверей, уклониться i повернеться до сумного чайного осаду i недоiдених канапок, якi почали черствiти.
Днi Ентонi поволi втрачали кольори. Вiн постiйно це вiдчував, iнколи вiн повертався до тiеi розмови, яка була мiж ним i Морi мiсяць тому. Абсурдно було думати, що це благородне, випещене вiдчуття марнування власного часу пригнiчуе його, але не можна було й вiдкидати той факт, що якийсь дивом уцiлiлий, непроханий фетиш привiв його три тижнi тому на заходi сонця в громадську бiблiотеку, де вiн набрав пiвдюжини книжок про iталiйський Ренесанс на абонемент Рiчарда Кермела. Книжки так i лежали тим самим стосом, яким були принесенi з бiблiотеки, i той факт, що вони набирали у вазi по дванадцять центiв штрафних щоденно, нiяк iх не виправдовував. В Ентонi було декiлька годин сильноi панiки, що самого його вразило.
Головним виправданням його способу життя був, ясна рiч, постулат про беззмiстовнiсть життя. Помiчниками й мiнiстрами, пажами та сквайрами, дворецьким i лакеями цього володаря були тисячi книжок, якi поблискували на полицях, ця квартира i всi тi грошi, що вiн отримае, коли старигань, який живе вгору по рiцi, задихнеться в останньому нападi моралiзування. Благо, вiн був позбавлений численних загроз цього свiту, таких як дебютантки й тупiсть усiляких Джералдiн, – йому розвинути б котячу байдужiсть Морi та з гордiстю нести квiнтесенцiю мудростi багатьох поколiнь.
Над i поза всiма доводами стояло щось, що його розум настирливо аналiзував i з чим перiодично боровся як iз надокучливим комплексом; щось, що навiть будучи утилiзоване логiкою та вiдчайдушно попране ногами, понесло його, крiзь обм’яклу листопадову сльоту, в бiблiотеку, де вiн, одначе, не знайшов жодноi бажаноi книжки. Справедливо було б аналiзувати Ентонi не глибше, нiж вiн мiг би проаналiзувати сам себе, бо глибше – то були б лише припущення. Вiн виявив у собi ростучий страх самотностi. Думка, що вiн обiдатиме сам, лякала його; вiн навiть волiв обiдати з людьми, до яких мав вiдразу. Подорожi, якi колись зачаровували його, з часом почали здаватися нестерпними, кольоровими картинками, позбавленими змiсту, примарною гонитвою за тiнню власноi мрii.
«Якщо я по сутi посереднiй, – думав вiн, – то менi потрiбно просто працювати, робити роботу». Його хвилювало, що насправдi вiн був поверховою посереднiстю, в ньому не було анi витримки Морi, анi ентузiазму Дiка. Здавалося, що нiчого не хотiти – це трагедiя, але вiн таки чогось прагнув… чогось. Інколи спалахом прозрiння до нього приходило усвiдомлення певного шляху, який дасть йому надiю i приведе до чогось, що вiн уявляв собi як лиховiсну старiсть.
Пiсля коктейлiв i пiзнього снiданку в унiверситетському клубi Ентонi стало краще. Вiн наштовхнувся на двох хлопцiв iз його групи в Гарвардi, i на контрастi обтяжливоi сiростi iхньоi розмови, життя видалось йому кольоровим. Обое були одруженими, i поки вони пили каву, один iз них жваво описував своi позашлюбнi пригоди пiд улесливi й заохочувальнi погляди iншого. Обое, думав Ентонi, мiстери Гiлберти в зародку; по двадцяти роках кiлькiсть iхнiх «так» збiльшиться вчетверо, характер стане дратiвливим – вони зробляться застарiлими i зламаними машинами, псевдомудрими i нiчого не вартими, випещеними до повного старечого маразму жiнками, яких самi ж i зламали.
Ах, вiн був поза цим, навiть коли йшов пiсля обiду довгим коридором, вистеленим килимом, вiн зупинився перед вiкном i подивився на метушливу вулицю. Ось вiн, Ентонi Петч, блискучий, привабливий, спадкоемець багатьох рокiв i багатьох мужiв. Тепер це – його свiт, але остання i наймасштабнiша iронiя, якоi вiн прагнув, була вже не за горами.
З юнацьким максималiзмом вiн бачив себе на вершинi свiту: з грошима дiда вiн збудуе собi власний п’едестал, стане новим Талейраном, новим лордом Веруламом. Яснiсть його розуму, його витонченiсть, його всебiчна розвиненiсть, зрiлiсть, що натхненнi однiею метою, яка ще мала народитися, знайшли би вихiд у великих справах. Але наразi його мрiя скорочувалася до «робити роботу»: вiн намагався уявити себе в Конгресi, як вiн укорiнюеться в тiй бруднiй пiдстилцi того потворного хлiву, серед вузьколобих свиноподiбних мужiв, чиi зображення вiн часом бачив у недiльних газетах, серед тих уславлених пролетарiiв, якi ласкаво лепечуть нацii на вухо iдеi рiвня середньоi школи! Маленькi чоловiчки з прописними амбiцiями, якi, тiльки завдяки своiй посередностi, мрiють знестись над посереднiстю на бляклi й неромантичнi небеса уряду, звiдки керуватимуть людьми… i лише дюжина обраних, хитрих чоловiкiв на верхiвцi, егоiстiв i цинiкiв; обраних, щоби диригувати цим хором бiлих краваток i високих комiрцiв, що спiватимуть недоладний i чудесний гiмн багатству як винагородi за гiднiсть, як доказу мудростi, й вiддаватимуть хвалу Господу, Конституцii та Скелястим горам!
Лорд Верулам! Талейран!
Вiн повернувся у свою квартиру, i разом iз ним повернулася сiрiсть. Його коктейлi закiнчилися, вiн почав куняти, затуманений, схильний до похмурого настрою. Лорд Верулам – вiн? Його засмучувала вже сама думка. Ентонi Петч, без послужного списку, без хоробростi, без смiливостi прийняти правду й радiти, що ii виявили йому. О, вiн просто претензiйний дурень, який будуе кар’еру з коктейлiв, шкодуючи, що його жалюгiдний i вбогий iдеалiзм завалився. Вiн прикрашав свою душу з витонченим смаком, а тепер йому хотiлося старого смiття. Вiн був порожнiм, таким порожнiм, як стара пляшка…
Загудiв зумер бiля дверей. Ентонi пiдскочив i приклав слухавку до вуха. Почувся голос Рiчарда Кермела, пишномовний i жартiвливий:
– Дозвольте зарекомендувати мiс Глорiю Гiлберт.
Прекрасна панна
– Як ся маете? – сказав вiн, усмiхаючись i вiдчиняючи дверi навстiж.
Дiк уклонився.
– Глорiе, це Ентонi.
– Прекрасно! – вигукнула вона, простягаючи маленьку, одягнену в рукавичку руку. Пiд ii хутряною шубкою була блiдо-голуба сукня з бiлим мереживним комiрцем, який тiсно прилягав до шиi.
– Дозвольте взяти вашi речi.
Ентонi простягнув руки, i коричнева хутряна маса впала на них.
– Дякую.
– Що ти про неi скажеш, Ентонi? – по-варварському прямо запитав Рiчард Кермел. – Хiба ж не красуня?
– Прекрасно! – демонстративно, але цiлком незворушно, вигукнула дiвчина.
Вона була слiпуча – яскрава, неможливо було охопити всю ii красу за один погляд. Їi волосся, сповнене небесних чар, видавалося непристойно життерадiсним на тлi зимовоi сiростi.
Ентонi жестом фокусника перетворив грибоподiбний абажур на оранжевий нiмб. Розтривожений в камiнi вогонь почав облизувати мiднi грати для дров.
– Я просто крижинка! Ми знайшли мiсце, де можна стояти на залiзних гратах, i тепле повiтря дме на тебе, але Дiк не захотiв чекати на мене. А я сказала йому, щоб iшов сам, а менi й так добре.
Простi слова. Вона нiби розмовляла заради власного задоволення, без жодних зусиль. Ентонi сидiв на краю канапи i розглядав ii профiль на тлi свiтла лампи: витончена правильнiсть ii носа й верхньоi губи, пiдборiддя, злегка викличне, прекрасно гармонiювало iз не дуже довгою шиею. На свiтлинi вона мала би виглядати цiлком класичною, майже незворушною, але свiтiння ii волосся i щiк, водночас гаряче i крихке, перетворювало ii на найживiшу людину, яку вiн коли-небудь бачив.
– Гадаю, у вас найкраще iм’я, що його я коли-небудь чула, – вимовила вона, вочевидь сама до себе, ii погляд на мить зупинився на ньому i ковзнув далi – на iталiйськi бра, що влаштувались на стiнах, як мерехтливi жовтi черепашки, потiм – на промiжок мiж стiнами, затим на ряди книг, тодi на кузена, що сидiв навпроти. – Ентонi Петч. Але ви маете виглядати як кiнь – iз довгим витягнутим обличчям, й одягненi маете бути в лахмiття.
– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентонi?
– Ви виглядаете як Ентонi, – серйозно запевнила вона, хоча вiн подумав, що вона навряд чи устигла розгледiти його, – доволi «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».
Ентонi улестив себе знiяковiлою посмiшкою.
– А я полюбляю спiвзвучнi iмена, – провадила вона, – всi, крiм мого. Мое занадто яскраве. Я знала двох дiвчат, яких звали Джинкс, тiльки подумайте, якби iх звали якось iнакше, наприклад, Джудi Джинкс чи Джерi Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаете?
Їi дитячий ротик розтулився, очiкуючи заперечноi реплiки.
– В наступному поколiннi всi, – припустив Дiк, – матимуть iмена Пiтер чи Барбара.
Ентонi продовжив його передбачення:
– Звiсно, Гледiс чи Елiнор були героiнями останнього поколiння, i зараз вони мають першiсть, тому дiстануться у спадщину наступним поколiнням продавчинь…
– І заступлять Еллу i Стеллу, – перебив Дiк.
– І Перл, i Джуел, – вiд щирого серця додала Глорiя, – i Ерла, i Елмера, i Мiннi.
– І тут на сцену вийду я, – додав Дiк, – i вiзьму цi застарiлi iмена, скажiмо, Джуел, i приклею його до якогось ексцентричного персонажа, i тодi ii кар’ера почнеться заново.
Їi голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напiвнасмiшливу iнтонацiю в кiнцi, – нiби побоюючись, що ii переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смiшком. Дiк розповiв iй, що лакей Ентонi називаеться Баундс – i iй це видалося просто чудовим! Дiк вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латае латки за зарплату», потiм додала, що гiрше, нiж каламбур, може бути тiльки особа, яка кидае на творця каламбуру докiрливо-смiшливi погляди.
– Звiдки ви? – запитав Ентонi. Вiн пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.
– Канзас-Сiтi, Мiссурi.
– Їi вигнали якраз тодi, коли там заборонили продаж сигарет.
– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого дiда.
– Вiн реформатор, чи щось на кшталт, вiрно?
– Я червонiю за нього.
– Я теж, – зiзналась вона, – я ненавиджу реформаторiв, особливо тих, якi намагаються змiнити мене.
– А таких багато?
– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорiя, ти багато куриш, втратиш свiй гарненький колiр обличчя!» i «Ой, Глорiе, чому б тобi не вийти замiж i не осiсти?».
Ентонi пiдкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.
– Окрiм того, – провадила вона далi, – е такi витонченi реформатори, якi розповiдають про тебе всiлякi дикi iсторii, а потiм кажуть, наскiльки вони за тебе переживають.
Вiн побачив, врештi-решт, що ii очi були сiрими, дуже спокiйними i дуже прохолодними, й коли вони зупинили свiй погляд на ньому, вiн зрозумiв, що мав на увазi Морi, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.
– Мушу зiзнатися, – неохоче сказав Ентонi, – що навiть я чув дещо про вас.
Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Їi очi, сповненi сiроi вiчностi нерухомоi гранiтноi скелi, пiймали його погляд.
– Скажiть менi. Я повiрю. Я завжди вiрю в те, що iншi говорять про мене, – а ви?
– Незмiнно! – одностайно погодилися хлопцi.
– Отже, кажiть.
– Не впевнений, що я повинен, – пiддражнив Ентонi, мимоволi усмiхаючись. Вона була настiльки зацiкавлена, що годi було не покепкувати над ii самозахопленням.
– Я маю на увазi твое прiзвисько, – сказав ii кузен.
– Яке прiзвисько? – запитав Ентонi та ввiчливо вдав, що здивований.
Раптом вона зашарiлася, потiм засмiялася, обiперлася на подушки, тодi пiдвела очi та сказала:
– «Глорiя вiд берега до берега». – Їi голос iскрився дивним смiхом, який був схожий на свiтло, що бавилося мiж камiном i лампою над ii волоссям. – О Боже!
Ентонi досi не розумiв.
– Що це означае?
– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумнi хлопцi.
– Хiба ти не чув, Ентонi, – пояснив Дiк, – що вона – всенародно вiдома мандрiвниця. Ти мав би чути це прiзвисько. Їi так давно назвали, вiдколи iй виповнилося сiмнадцять.
Очi Ентонi зробились сумно-глузливими.
– Що за Мафусаiла в жiночiй подобi ти менi привiв, Кермеле?
Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло ii зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.
– Що ви чули про мене?
– Дещо про вашу зовнiшнiсть.
– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – i це все?
– Про вашу засмагу.
– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона пiднесла руку до горла i затримала на декiлька хвилин, нiби ii пальцi пiдбирали необхiдний колiр.
– Ви пам’ятаете Морi Нобла? Ви зустрiчалися приблизно мiсяць тому. Ви справили на нього враження.
Вона задумалася на мить.
