скачать книгу бесплатно
ЕНТОНІ (зацiкавлено). «Демон-коханець»? Чи «Жiнка в сльозах», незле! Нiяк незле, що скажеш?
МОРІ. Я навiть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?
ЕНТОНІ. Сьома.
МОРІ (його очi звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Вiн мене до сказу довiв одного разу.
ЕНТОНІ. Як?
МОРІ. Своею звичкою робити записи.
ЕНТОНІ. Мене теж. Здаеться, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттевим, але вiн забув, що, отже, вiн дiстався до мене. Вiн сказав: «Ти не мiг би сконцентруватись?» А я вiдповiв: «Ти набрид менi до слiз. Як я можу пам’ятати?»
МОРІ (беззвучно смiеться, його обличчя розпливаеться в розумiючiй посмiшцi). Дiк не обов’язково бачить бiльше, нiж iншi. Але вiн може описати суттево бiльше з того, що помiчае.
ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…
МОРІ. О, так. Вражаючий!
ЕНТОНІ. І енергiя амбiтностi, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цiкаво – вiн i пiдбадьорюе, i захоплюе. Інколи вiд його присутностi дух забивае.
МОРІ. О, так…
Тиша й далi:
ЕНТОНІ (iз переконливим виразом, наскiльки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчi). Але енергiя його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, i вражаючий талант, скорiш за все, – теж. Залишиться тiльки старе тороччя, дратiвливе, балакуче та егоiстичне.
МОРІ (смiючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дiк розумiе речi не так глибоко, як ми, а от вiн, зi свого боку, вiдчувае суттеву перевагу творчого мислення над критичним, i все таке.
ЕНТОНІ. Ще б пак. Але вiн помиляеться. Вiн дуже часто пiддаеться нападам ентузiазму. Якби вiн не був такий занурений у реалiзм i не мав би носити шати цинiка, то був би довiрливим, як релiгiйний лiдер iз коледжу. А вiн – iдеалiст. Отак. Вiн гадае, що нi, оскiльки вiдкинув християнство. Пригадуеш його в коледжi? Вiн проковтував кожного автора, одного за одним, iдеi, технiки, персонажi: Честертон, Шоу, Велс, i кожного з них з однаковою легкiстю.
МОРІ (досi обдумуючи свое останне спостереження). Я пам’ятаю.
ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажiмо, мистецтво…
МОРІ. Зробiмо замовлення. Вiн буде…
ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…
МОРІ. Ось вiн iде. Дивися, зараз зiштовхнеться з офiцiантом. (Вiн пiдняв палець, щоби подати сигнал, – так, нiби то була м’яка i дружня лапа.) Ось i ти, Кермеле.
НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привiт, Морi. Привiт, Ентонi Комсток Петч. Як поживае онук старого Адама? Дебютантки й досi в’ються за тобою, га?
Новоприбулий – Рiчард Кермел – невисокий i свiтловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисiе. В нього жовтуватi очi – одне з них суттево яскравiше, iнше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смiшно видаеться, як у малюка з карикатури. Вiн випирае в деяких мiсцях – його живiт випирае пророчо, його слова випирають iз рота, навiть кишенi його обiднього костюма випирають так, нiби вони наповненi висловухою колекцiею всiляких графiкiв, програмок i рiзноманiтних вирiзок – на них, примружуючи своi непарнi жовтi очi, вiн робить замiтки, закликаючи до тишi незайнятою лiвою рукою.
Вiн пiдходить до столу i потискае руки Ентонi й Морi. Вiн – один iз тих чоловiкiв, якi незмiнно потискають руку, навiть людям, яких вони бачили годину тому.
ЕНТОНІ. Привiт, Кермеле. Добре, що ти тут, нам був потрiбен комiчний розряд.
МОРІ. Ти спiзнився. Доганяв листоношу по кварталу? А ми тут якраз обговорювали твою персону.
ДІК (мiряючи Ентонi нетерплячим поглядом свого свiтлого ока). І що ти сказав? Скажи менi, я це запишу. Викинув сьогоднi тисячу слiв iз першоi частини.
МОРІ. Благородний естет. І я залив алкоголь у свiй шлунок.
ДІК. Навiть у цьому не сумнiваюсь. Закладаюся, що ви двое тут уже годину сидите й розмовляете про лiкери.
ЕНТОНІ. Ми нiколи не напиваемося, мiй безбородий хлопче.
МОРІ. Й нiколи не повертаемося додому з дамами, яких зустрiчаемо напiдпитку.
ЕНТОНІ. Й усi нашi вечiрки вирiзняються певною зарозумiлiстю.
ДІК. Особливо нерозумнi тi особи, котрi вихваляються, як вони «заливаються». Проблема в тому, що ви обое – нiби з вiсiмнадцятого столiття. Стара школа англiйських сквайрiв. П’ете помаленьку, поки пiд стiл не впадете. Але вам нiколи не бувае весело. Е, нi, так не годиться.
ЕНТОНІ. Здаеться, це з шостого роздiлу.
ДІК. Ідете до театру?
МОРІ. Так. Ми намагаемось провести вечiр у глибоких роздумах над життевими проблемами. Рiч називаеться лаконiчно – «Жiнка». Допускаю, що «вона того варта».
ЕНТОНІ. Боже! То це воно? Ходiмо знову на «Жартiвникiв».
МОРІ. Менi вже набридло. Я iх бачив тричi. (До Дiка.) Першого разу ми вийшли пiсля першого акту i знайшли пречудовий бар. А коли повернулися, то зайшли не до того театру.
ЕНТОНІ. У нас був тривалий диспут iз наляканою молодою парою – ми гадали, що вони зайняли нашi мiсця.
ДІК (нiби розмовляючи сам iз собою). Гадаю, що коли закiнчу ще один роман i п’есу та, можливо, книгу коротких оповiдань, я напишу музичну комедiю.
МОРІ. Я знаю: з iнтелектуальним текстом, що його нiхто не слухатиме. А всi критики будуть бурчати i стогнати про «Старий добрий фартушок». А я сяятиму, як безглузда постать у безглуздому свiтi.
ДІК (помпезно). Мистецтво не безглузде.
МОРІ. Безглузде само по собi. Але не е таким, коли намагаеться зробити життя менш безглуздим.
ЕНТОНІ. Іншими словами, Дiку, ти виступаеш перед залом, повним привидiв.
МОРІ. Але нехай це буде красива вистава.
ЕНТОНІ (до Морi). І навпаки, якщо ти знаеш, що цей свiт – безглуздий, навiщо писати? Будь-яка спроба надати йому змiсту – беззмiстовна.
ДІК. Гаразд, але навiть враховуючи все це, варто залишатися пристойним прагматиком i пiдтримувати в бiдолашному людствi iнстинкт до життя. Чи ви хочете, щоб усi вiрили у вашу софiстичну нiсенiтницю?
ЕНТОНІ. Мабуть, так.
МОРІ: Нi, сер! Я гадаю, що всi в Америцi, за винятком хiба якоiсь обраноi тисячi, повиннi прийняти жорстку систему моралi – римський католицизм, наприклад. Я не скаржусь на загальноприйнятi норми. Я скаржусь скорше на посереднiх еретикiв, що вхопилися за досягнення софiстики i прибрали позу моральноi свободи, до чого iхнiй розум абсолютно не надаеться.
Тут з’являеться суп, i те, що хотiв сказати Морi, навiки зникло в небуттi.
Нiч
Опiсля вони навiдалися до гендляра по квитки i за значну суму дiстали квитки на нову музичну комедiю, яка називалася «Гучна забава». У фойе театру вони зачекали декiлька хвилин, щоб оглянути натовп, який прийшов на прем’еру. Там були опернi шати, пошитi з мiрiад шовкiв i хутра; зливи коштовностей, що стiкали з рук, ший i рожево-бiлих вух, переливались iскрами широкi стрiчки на незлiченних шовкових капелюхах, було взуття золотисте й бронзове, червоне i лаково-чорне, були високi, туго закрученi жiночi зачiски поряд iз прилизаним, напомадженим волоссям доглянутих чоловiкiв – весь цей стiчний, напливний, торохтливий, реготливий, пiнний натовп був подiбний до людського моря, що повiльно накочувалося веселими хвилями й заливало блискучим потоком рукотворне озеро смiху.
Пiсля вистави вони роздiлилися – Морi пiшов танцювати в «Шерi», Ентонi – додому спати.
Вiн повiльно пробирався крiзь метушливий нiчний натовп Тайм-скверу, перегони колiсниць i тисячi iхнiх прихильникiв робили вулицю дивно красивою, свiтлою i чимось схожою на карнавал. Обличчя вихором кружляли довкола нього, калейдоскоп дiвчат, страшних, як грiх – занадто повних, занадто худорлявих, але вони пливли осiннiм повiтрям на крилах власних теплих i пристрасних зiтхань, пролитих у нiч. Хоча, попри iхню вульгарнiсть, вони здалися йому примарно i невловно таемничими. Вiн обережно вдихнув, втягуючи в легенi запах парфумiв i не дуже приемний сморiд рiзного тютюну. Вiн вловив погляд смаглявоi красунi, яка сидiла одна в таксi. Приглушене свiтло ii очей натякало на нiч i фiалки, тож на хвилину вiн повернувся у напiвзабутий спогад давнього вечора.
Два молодi гебреi пройшли повз, голосно розмовляючи, обертаючи головами туди-сюди й кидаючи мимохiдь зарозумiлi погляди. Вони були одягненi у надзвичайно тiснi й не надто моднi костюми, iхнi високо застебнутi комiрцi прилягали до борлакiв, на ногах були сiрi гетри, а руки в сiрих рукавичках трималися за тростини.
Поруч пройшла розгублена старенька, затиснена мiж двома чоловiками, якi несли ii, як кошик з яйцями, розповiдаючи про дива Тайм-скверу, а розмовляли вони так швидко, що голова староi панi, яка намагалася бути неупереджено зацiкавленою, поверталася туди-сюди, нiби збурена вiтром зморщена помаранчева шкiрка. Ентонi вловив уривок iхньоi розмови:
– Ось це – «Астор», мамо!
– Дивiться! Оголошення про перегони колiсниць…
– Ми там сьогоднi були, хiба нi?
– Боже милий!..
– Будеш хвилюватись – висохнеш, як билинка, – впiзнав вiн новомодний жарт того року, який вигулькнув десь з-поза одного з його лiктiв.
– А я йому кажу, так i кажу…
Плавний поспiх таксi бiля нього, i смiх, хриплий, немов вороняче каркання, невгавучий i гучний, вiн змiшуеться з гуркотом метро пiд ногами – i над усiм цим карусель свiтла, воно спалахуе i гасне – свiтло сиплеться перлинами, пiниться i перетворюеться на блискуче плетиво, кола й монотоннi гротескнi фiгури, якi дивовижно врiзаються в небо.
Вiн нарештi звернув в рятiвну тишу, яка темрявою вiйнула з провулка, пройшов повз пекарню, де у вiтринi десяток печених курчат оберталися знову й знову в автоматичному грилi. З дверей вiйнуло жарким, пухким, пряним ароматом. Поруч аптека видихала запахи лiкiв, розлитоi содовоi води та приемнi пiвтони стiйки з косметикою; потiм вiн проминув китайську пральню, вона досi була вiдчинена; парка й задушлива, вона вiдгонила глевким незрозумiлим жовтуватим запахом. Усе це пригнiчувало його. Дiйшовши до Шостоi авеню, вiн зупинився на розi тютюновоi крамницi, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привiтною у своему темно-синьому димi, який закликав купувати розкiш.
У своiй квартирi, сидячи бiля вiкна, вiн викурив останню сигару. Уперше за останнiй рiк вiн вiдчув, що повнiстю насолоджуеться Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже пiвденна гострота. Самотне мiсто, однак оскiльки вiн вирiс сам, то навчився уникати самотностi. Упродовж останнiх мiсяцiв вiн був обачним, i коли не мав жодних домовленостей на вечiр, то спiшив до одного з клубiв, щоби когось там зустрiти. О, так, самотнiсть тут була присутня…
Сигара, ii дим напливав на тонкi брижi завiси, виплiтаючи на нiй ледь помiтнi бiлi вiзерунки, вона жеврiла, аж поки годинник на церквi Святоi Анни не пробив першу годину жалiбним свiтським тоном. Десь за пiвкварталу почувся наростаючий шум, вiн нагадував гуркiт барабанiв, – перехилившись через вiкно, вiн побачив поiзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де мiста бомбардували з летючих поiздiв, i на мить вiн уявив, як Вашингтон-сквер оголосив вiйну Центральному парку, буцiмто це був пiвнiчний кордон, за яким велася битва i приходила смерть. Але поiзд пролетiв, iлюзiя розвiялася: спершу до стихаючих барабанiв, а потiм до клекотання орла в далинi.
З П’ятоi авеню долiтали дзвiнки й низькi невиразнi звуки автомобiльних клаксонiв. Але на його вулицi панувала тиша, i тут вiн був у безпецi вiд усiх життевих небезпек, бо тут були його дверi й довгий коридор, i його вартова – спальня – у безпецi, у безпецi! Свiтло газових лiхтарiв прозирало крiзь вiкно, нiби мiсяць, але було яскравiшим i прекраснiшим за нього.
Ретроспекцiя «В раю»
Краса, яка народжувалася кожнi сто рокiв, сидiла в чомусь на кшталт передпокою, крiзь який пролiтали пориви бiлого вiтру, а часом – якась задихана й заклопотана зiрка. Зiрки приязно iй пiдморгували на бiгу, а вiтри невгамовно розвiвали ii волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, i дух ii були единi – краса ii тiла була есенцiею ii душi. Вона була тiею сутнiстю, яку вiками шукають фiлософи. У цьому передпокоi вiтрiв i зiрок вона сидiла вже сотню рокiв, спокiйно споглядаючи саму себе.
Нарештi вона зiзналася, що мусить народитися знову. Зiтхнувши, вона завела довгу розмову iз голосом, що долiтав iз бiлого вiтру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.
КРАСА (губи ii ледь рухаються, очi зверненi, як завжди, всередину самоi себе). Куди менi мандрувати тепер?
ГОЛОС. До новоi краiни, землi, якоi ти не бачила досi.
КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в цi новi цивiлiзацii. Як довго я пробуду цього разу?
ГОЛОС. П’ятнадцять рокiв.
КРАСА. Як називаеться мiсце?
ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекраснiша земля на свiтi – земля, де мудрi е трохи мудрiшими за нерозумних; земля, де у правителiв глузду не бiльше, нiж у маленьких дiтей, а законодавцi вiрять у Санта-Клауса, де потворнi жiнки контролюють сильних чоловiкiв…
КРАСА (здивовано). Що?
ГОЛОС (дуже пригнiчено). Так, це справдi сумне видовище. Жiнки зi скошеним пiдборiддям та безформними носами у бiлий день наказують чоловiкам: «Зроби це!», «Зроби те!», i навiть найбiльш могутнi чоловiки беззастережно пiдкоряються своiм жiнкам, до яких звертаються пишномовно: «мiсiс така-то» або «дружина».
КРАСА. Не може такого бути! Я, звичайно, розумiю поклонiння перед чарiвними жiнками – але перед повними? Чи кiстлявими? Чи жiнками iз запалими щоками?
ГОЛОС. Навiть перед такими.
КРАСА. А що вiд мене потрiбно? Якi в мене шанси?
ГОЛОС. Все буде «непросто», якщо можна так сказати.
КРАСА (пiсля невдоволеного мовчання). Чому ж не давнi землi, землi виноградникiв i красномовних чоловiкiв, чи землi кораблiв i морiв?
ГОЛОС. Очiкуеться, що скоро вони будуть дуже зайнятi.
КРАСА. О!
ГОЛОС. Твое життя на землi буде, як завжди, промiжком мiж двома значущими поглядами у свiтове дзеркало.
КРАСА. Ким я буду? Ти менi скажеш?
ГОЛОС. Спершу було задумано, що ти з’явишся актрисою кiно, але ця думка виявилася недоцiльною. Впродовж п’ятнадцяти рокiв ти втiлишся в образi свiтськоi дiвчини.
КРАСА. А що це?
В поривi вiтру з’являеться новий звук, що його можна трактувати як: «голос почухав голову».
ГОЛОС (пiсля довгоi паузи). Щось на кшталт фальшивоi аристократки.
КРАСА. Фальшивоi? Що це таке?
ГОЛОС. Це ти також довiдаешся в тих землях. Ти зустрiнеш багато такого, що буде фальшивим, i робитимеш багато фальшивого.
КРАСА (безтурботно). Все це звучить так вульгарно.
ГОЛОС. Навiть наполовину не так вульгарно, як насправдi. Впродовж п’ятнадцяти рокiв тебе будуть називати «дiвчинка-регтайм», «вертихвiстка», «джаз-бебi», «дiвчина-вамп». Ти будеш танцювати новi танцi так само грацiйно, як танцювала старi.
КРАСА (пошепки). Менi будуть платити?
ГОЛОС. Так, як завжди, – любов’ю.
КРАСА (легкий усмiх лише на мить бентежить нерухомiсть ii уст). А менi сподобаеться, коли мене називатимуть «джаз-бебi»?
ГОЛОС (розважливо). Ти це обожнюватимеш…
Тут дiалог закiнчуеться, Краса далi нерухомо сидить, зiрки зупиняються в поривi захоплення, вiтер, бiлий i стрiмкий, розвiвае ii волосся.
