скачать книгу бесплатно
Це зауваження, вiдповiдно «затакане», вже крутилося на язику мiстера Гiлберта, його не можна було винуватити за рiзку змiну теми.
– Де Глорiя?
– Мае вже бути тут iз хвилини на хвилину.
– Ви знайомi з моею донькою, мiстере?…
– Не мав такоi честi. Але Дiк багато про неi розповiдав.
– Вони з Рiчардом – кузени.
– Справдi? – Ентонi вичавив посмiшку. Вiн не звик бути в товариствi старших за себе, i його рот уже скам’янiв вiд надмiрних усмiхiв. Було дуже приемно дiзнатися, що Глорiя i Дiк – брат i сестра в перших. Йому поталанило впродовж подальших хвилин кинути на свого друга агонiзуючий погляд.
Рiчард Кермел висловив занепокоення, що iм час iти.
Мiсiс Гiлберт було шалено шкода.
Мiстеру Гiлберту було дуже прикро.
Мiсiс Гiлберт висловила ще одну думку на взiрець того, буцiмто вона дуже рада, що вони прийшли, навiть якщо iм довелося провести час у компанii староi жiнки, занадто староi, щоби флiртувати з ними. Ентонi з Дiком ця реплiка видалася такою дотепною, що вони смiялись у три-чотири такти.
Чи завiтають вони знову?
– О, так, звичайно.
Глорii буде дуже шкода!
– До побачення…
– До побачення…
Усмiшки!
Усмiшки!
Бам!
Двое невтiшних молодикiв йшли коридором до лiфта на десятому поверсi «Плази».
Дiвочi нiжки
За привабливими лiнощами Морi Нобла, його невимушенiстю i доброю насмiшкою ховалася дивовижно зрiла цiлеспрямованiсть. Як постановив iще в коледжi, вiн мав намiр присвятити три роки подорожам i цiлковитому неробству, а потiм дуже швидко i сильно розбагатiти.
Три роки подорожей закiнчилися. Вiн пiзнавав земну кулю допитливо i скрупульозно, хтось би сказав, навiть педантично та без усiлякоi спонтанностi, такий собi Бедекер в людськiй подобi. Який постiйно самовдосконалюеться; але, в цьому випадку, його подорож мала мiстичний характер i багатозначний задум – так, нiби доля визначила Морi Ноблу стати таким собi блукальцем, який змушений обходити землю, щоби побачити мiльярди людей, яких вона породила i якi вбивали та оплакували одне одного.
Вiн повернувся до Америки й подався на пошуки розваг, щоби так само послiдовно зануритись у них. Вiн, який нiколи не пив бiльше пари коктейлiв або пiнти пива воднораз, привчив себе пити так, нiби вiн вивчав грецьку, так, нiби це нове знання вiдчинить йому дверi у свiт нових вiдчуттiв, нових фiзичних станiв, нових реакцiй на радiсть i смуток.
Його звички могли би стати предметом езотеричних роздумiв. Вiн винаймав три кiмнати в холостяцькiй квартирi на Сорок четвертiй вулицi, але його там рiдко можна було застати. Телефонiстка отримала найбiльш детальну iнструкцiю не з’еднувати його, поки абонент не назве свого iменi. У неi був список деяких осiб, для яких його нiколи не було вдома, i такоi самоi кiлькостi, для яких вiн завжди був удома. Першими в останньому списку були Ентонi Петч i Рiчард Кермел.
Мати Морi жила разом зi своiм одруженим сином у Фiладельфii, там Морi зазвичай гостював на вихiдних, отже, одного суботнього вечора, коли страшенно знуджений Ентонi брiв холодними вулицями й зайшов у Молтон Армз, його дуже втiшило довiдатися, що мiстер Нобл вдома.
Настрiй його пiднявся швидше найшвидшого лiфта. Було так добре, так чудово, що невдовзi вiн розмовлятиме з Морi, а той буде так само щасливий бачити його. Вони будуть дивитись один на одного iз глибокою приязню в поглядах, яку будуть приховувати за добродушним кепкуванням. Якби зараз було лiто, вони разом пiшли би гуляти й неквапно потягували б «Том Колiнз», розстебнувши комiрцi, й дивилися б якусь лiниву виставу розмореного серпнем кабаре. Але надворi було холодно, вiтер звивався довкола високих будинкiв, а вулицями крокував грудень, тож цього вечора вони сидiтимуть у м’якому свiтлi лампи, попиваючи келишок-другий «Бушмiлс», або по чарочцi «Гранд Марiнер», серед книжок, що виблискуватимуть, як орнамент на стiнi, у променях внутрiшнього спокою Морi, який спочиватиме, нiби великий кiт у своему улюбленому крiслi.
Нарештi вiн прийшов! Кiмната обiйняла Ентонi своiм теплом. Свiтiння сильного тверезого розуму зiгрiло неспокiйну душу Ентонi, заспокоiло ii, як може заспокоiти тiльки присутнiсть дурненькоi жiнки. Хтось мусить розумiти все, а хтось – сприймати все як належне. Схожий на тигра, схожий на бога, Морi заполонив собою кiмнату. Вiтри на вулицi стихли, мiднi пiдсвiчники на полицi над камiном сяяли, як лампади перед олтарем.
– Чому ти тут сьогоднi? – Ентонi розтягнувся на м’якому диванi й розкинув лiктi на м’яких подушках.
– Я тут тiльки годину. Був на чаюваннi з танцями, затримався i пропустив свiй поiзд до Фiладельфii.
– Дивно, що ти затримався, – з цiкавiстю почав Ентонi.
– Справдi, дивно. Як поживаеш?
– Джералдiн. Маленька бiлетерка з «Кiтса». Я розповiдав тобi про неi.
– О!
– Завiтала до мене о третiй i залишилася до п’ятоi. Своерiдна маленька iстота, але чимось мене зачiпае. Зовсiм нерозумна.
Морi мовчав.
– Хоч це може видатися дивним, – провадив далi Ентонi, – наскiльки я знаю, i наскiльки менi вiдомо, Джералдiн е взiрцем благочестивостi.
Вiн знав ii мiсяць, непосидючу дiвчину з незрозумiлими звичками. Хтось випадково познайомив ii з Ентонi, вона здалася йому цiкавою, йому сподобались ii невиннi та майже невловнi поцiлунки, що вона подарувала йому на третiй день знайомства, коли вони iхали на таксi крiзь парк. У неi були якiсь вiддаленi родичi – примарнi тiтка з дядьком, з якими вона разом жила в однiй квартирi десь у лабiринтi сотих вулиць. Вона була добрим товариством, з нею було спокiйно, вона видавалася близькою i знайомою. А далi цього вiн i не хотiв заходити – не з моральних мiркувань, а через страх порушити безтурботнiсть свого способу життя, яке щойно налагодилось.
– У неi е два коронних номери, – повiдомив вiн Морi, – перший – опустити волосся на очi й потiм здмухувати його, другий – якщо вона стикаеться з чимось, що ii мiзки не здатнi переварити, вона вигукуе: «Ти божевiiiiiльний!». Це мене просто зачаровуе. Можу так сидiти годину за годиною, аж цiкаво, якi ще манiакальнi симптоми вона вiдшукае в моiй уявi.
Морi потягнувся у крiслi й заговорив:
– Дивовижно, як людина може жити в такiй складнiй цивiлiзацii й так мало розумiти. Такi жiнки сприймають весь свiт як само собою зрозумiле. Вiд впливу Руссо до складання цiн на ii обiд – все цiлком чуже для неi. Їi просто перенесли сюди з епохи списiв i залишили брати участь у дуелях в обладунках лучника. Ти можеш змести геть увесь налiт iсторii – вона нiколи не помiтить рiзницi.
– Хотiв би я, щоби наш Рiчард написав про неi.
– Ентонi, ти ж не гадаеш, що вона варта того.
– Не бiльше, нiж будь-хто iнший, – вiдповiв вiн позiхаючи. – Ти знаеш, я сьогоднi подумав, що вiрю в Дiка. Якщо вiн буде концентруватися на людях, а не на iдеях, якщо черпатиме натхнення з життя, а не з мистецтва, вiн буде нормально розвиватись, i я впевнений, що вiн стане видатним чоловiком.
– Я гадаю, поява в нього чорного записника доводить, що вiн рухаеться до життя.
Ентонi пiдвiвся на лiктi й завзято продовжив:
– Вiн намагаеться йти до життя. Так роблять усi автори, крiм, хiба що найгiрших, хоча, зрештою, вони всi живуть iз перетравленоi iжi. Випадок або персонаж можуть бути з реального життя, але автор зазвичай трактуе iх з позицii останньоi прочитаноi ним книжки. Наприклад, вiн зустрiчае морського капiтана, i той видаеться йому цiкавим персонажем. Але насправдi вiн бачить схожiсть мiж цим капiтаном i «морським вовком», створеним Дане чи будь-ким iншим. Таким чином, вiн нiби уже знае, як виглядатиме цей «морський вовк» на паперi. Дiк, звiсно, може описати будь-який вже iснуючий колоритний персонаж, але чи зможе вiн описати власну сестру?
Їхня розмова про лiтературу затягнулася на пiвгодини.
– Класичною, – припустив Ентонi, – можна вважати успiшну книжку, яка пережила вiдгуки наступних поколiнь. Тодi вона в безпецi, як стиль в архiтектурi чи меблях. Тодi вона набувае художньоi цiнностi, а не е просто модним твором.
Невдовзi тема вичерпала себе. Інтерес двох юнакiв був суто технiчний. Вони полюбляли узагальнення. Ентонi нещодавно вiдкрив для себе Семюела Батлера, й меткi афоризми в записнику здавались йому квiнтесенцiею лiтературно-художньоi критики. Морi, чий розум був бiльш зрiлим внаслiдок жорсткого устрою життя, завжди здавався розумнiшим з них двох, але насправдi iхнi розумовi здiбностi в основному мало чим рiзнилися.
Вiд лiтератури вони плавно перейшли до обговорення подiй останнього дня.
– Хто влаштовував чаювання?
– Такi собi Аберкромбi.
– І чому ж ти затримався? Зустрiв якусь солоденьку дебютантку?
– Так.
– Справдi? – Голос Ентонi iз подивом пiднявся.
– Не зовсiм дебютантку. Вона сказала, що почала виходити у свiт двi зими тому в Канзас-Сiтi.
– Засидiлась?
– Нi, – вiдповiв Морi дещо задумливо, – мабуть, це останне, що можна про неi сказати. Якимось чином вона здавалася наймолодшою там.
– Не така вже й молода, якщо заради неi ти пропустив поiзд.
– Достатньо молода. Красиве дiвча.
Ентонi коротко чмихнув.
– О, Морi, ти впадаеш у дитинство. Що ти маеш на увазi, кажучи «красиве»?
Морi безпорадно витрiщився в порожнечу.
– Гаразд, я не можу достеменно ii описати, крiм того, що вона красива. Вона була неймовiрно жвава. Вона постiйно iла желатинки.
– Що?
– Це щось на кшталт невинноi вади. Вона нервова, розумiеш… сказала, що завжди iсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному мiсцi.
– І про що ви розмовляли… Бергсон? Бiлфiзм? Чи аморальний «ванстеп»?
Морi був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю i проти неi.
– Насправдi ми розмовляли про бiлфiзм. Здаеться, ii мама бiлфiстка. Але найдовше ми говорили про ноги.
Ентонi покотився зi смiху.
– Господи! Чиi ноги?
– Їi, вона багато розповiдала про своi ноги. Так нiби вони були якоюсь рiдкiсною дрiбничкою. Чим викликала велике бажання iх побачити.
– Вона що, танцiвниця?
– Нi, я дiзнався, що вона кузина Дiка.
Ентонi вiд здивування рiзко сiв, аж подушка за ним пiднялася, нiби жива iстота, i впала на пiдлогу.
– А звати ii не Глорiя Гiлберт? – вигукнув вiн.
– Так. Хiба ж вона не чудова?
– Я навiть i не знаю… але, судячи з тупостi ii батька…
– Ну, – перебив Морi з невблаганною впевненiстю, – ii сiм’я може бути така ж гнiтюча, як професiйнi плакальники, але я схильний думати, що вона своерiдна та оригiнальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсiдниця випускних балiв у Єлi, але насправдi вона iнша, кардинально iнша.
– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентонi. – Щойно Дiк менi сказав, що у неi в головi немае мiзкiв, i я одразу зрозумiв, що вона мае бути гарненька.
– Вiн так i сказав?
– Присягаюся, – вiдповiв Ентонi, пирскаючи смiхом.
– Ну, те, що для нього жiночi мiзки…
– Я знаю, – не стримався Ентонi, – це поверховi роздуми над лiтературною дезiнформацiею.
– Саме так. Розумними вiн уважае таких, якi роздумують про щорiчне падiння моралi i наскiльки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки. Отже, ця дiвчина казала про ноги. Також про шкiру – ii власну шкiру. Завжди про себе. Вона менi розповiдала щось про те, як хотiла би засмагнути влiтку й наскiльки вона завжди наближаеться до бажаного вiдтiнку.
– І тебе полонив ii низький голос?
– Низький голос? Засмага! Я почав думати про засмагу. Я почав думати, до якого кольору я засмаг, коли востанне засмагав два роки тому. Я гарно засмагав. У мене був такий собi бронзовий вiдтiнок, якщо пам’ять мене не зраджуе.
Ентонi впав на подушки, його трусило вiд смiху.
– Вона таки тебе зачепила, ой, Морi! Морi Коннектикутський, рятiвник невинних. Людина – мускатний горiх. Екстра! Спадкоемиця тiкае з береговим охоронцем, зачарована його неперевершеною пiгментацiею! Потiм виявляеться, що в його родинi е домiшок тасманськоi кровi!
Морi зiтхнув, вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й пiдняв штору.
– Сильний снiг.
Ентонi, який досi намагався стримати смiх, нiчого не вiдповiв.
– Ще одна зима. – Голос Морi долiтав шепотом вiд вiкна. – Ми старiемо, Ентонi. Господи, менi вже двадцять сiм! Три роки, i буде тридцять, це те, що старшокурсники називають «чоловiк середнiх лiт».
Ентонi на хвилю замовк.
– Ти старий, Морi, – погодився вiн невдовзi. – Першi ознаки безладного й агресивного старiння – ти весь вечiр розповiдав про засмагу й жiночi нiжки.
Раптом Морi рiзко опустив штору.
– Ідiот! – вигукнув вiн. – І я чую це вiд тебе! Я сидiтиму тут, молодий Ентонi, як i тепер, ще не одне поколiння, i дивитимусь, як веселi душi, такi, як ти, чи Дiк, чи Глорiя Гiлберт, не будуть проходити повз, будуть смiятись i любити, i ненавидiти одне одного, iх буде щось зворушувати вiчно. А мене зворушуе тiльки вiдсутнiсть моiх емоцiй. Я сидiтиму тут, а снiг буде йти… ох, саме час Кермелу зробити нотатку… iще одна зима… iще одна зима, i менi буде тридцять, а ти й Дiк, i Глорiя будете проходити повз, спiваючи й танцюючи, вiчно чимось схвильованi. Але коли ви всi зникнете, я знову щось розповiдатиму новому Дiку i слухатиму про новi розчарування й новi кпини нового Ентонi… а ще – розмовляти з новою Глорiею про засмагу майбутнього лiта.
Вогонь у камiнi раптом зблиснув. Морi вiдiйшов од вiкна, розмiшав вугiлля кочергою i поклав нове полiно на таган. Потiм вiн повернувся у свое крiсло, i його стишений голос поглинуло полум’я нового червоно-жовтого вогню.
– Врештi-решт, Ентонi, це ти в нас молодий i романтичний. Це ти завжди боiшся, що хтось порушить твiй спокiй. А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тiльки я. Нiщо нiколи не зачiпае мене.
