скачать книгу бесплатно
Це дiйство вiдбулося за сiм рокiв до того моменту, коли Ентонi сидiв перед вiкном своеi квартири i слухав дзвони Святоi Анни.
Роздiл ІІ
Портрет сирени
За мiсяць на Нью-Йорк iз хрускотом обвалився листопад, а разом iз ним три важливi футбольнi матчi й мелькання хутра вздовж П’ятоi авеню. Також вiн принiс вiдчуття напруженостi в мiсто й приглушене хвилювання. Кожного ранку тепер у поштi Ентонi траплялися запрошення. Три десятка добропорядних осiб жiночоi статi з вищого товариства виголошували свою здатнiсть, ба навiть вiдверте бажання народити дiтей трьом десяткам мiльйонерiв. П’ять десяткiв добропорядних жiнок середнього класу проголошували не лише свою здатнiсть, а й нестримний потяг до перших трьох десяткiв чоловiкiв, яких, звичайно ж, було запрошено на всi дев’яносто шiсть вечiрок – де збиралася вся родина i друзi молодоi панни, знайомi, студенти коледжу та охочi молодi чужинцi. Продовжуючи далi, був також i третiй клас спiдниць мiста з передмiсть Ньюарка й Джерсi, навiть iз суворого Коннектикута й небажаних районiв Лонг-Айленда – були, поза сумнiвом, iншi види, аж до самих низiв мiста: гебрейськi дiвчата виходили у свiт гебрейських чоловiкiв i жiнок у пошуках молодого брокера або ювелiра й кошерного весiлля; iрландки, нарештi отримавши дозвiл, кидали погляди на молодих полiтикiв iз Тамманi-хола, благочестивих пiдприемцiв i хористiв, якi встигли пiдрости.
Само собою, мiсто заразилося духом передчуття – робочi дiвчата, бiднi потворнi створiння, якi днями загортали мило на фабриках i демонстрували одяг в унiверсальних магазинах, мрiяли, що, можливо, у фееричному збудженнi цiеi зими вони зможуть отримати такого жаданого чоловiка – нiби кишеньковий злодiй на карнавалi, який вiрить, що в метушливому натовпi його шанси зростуть. Комини задимiли, й вивiтрився сморiд метро. Актриси з’явилися в нових п’есах, видавництва презентували новi книги, а Кестли з’явилися з новими танцями. Вийшли новi розклади поiздiв, з новими помилками замiсть старих, до яких пасажири вже звикли.
Мiсто готувалося до вiзитiв!
Одного надвечiр’я, прогулюючись Сорок другою вулицею пiд сталево-сiрим небом, Ентонi наштовхнувся на Рiчарда Кермела, який вигулькнув iз цирульнi готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, i на Кермеловi було пальто до колiн, оторочене каракулем, яке вже давно носили робiтники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-пiд нього свiтле око поблискувало, як топаз. Вiн рвучко зупинив Ентонi, плескаючи його по руках, бiльше вiд бажання зiгрiтись, анiж через грайливiсть, i пiсля неодмiнного потиску рук вибухнув словами:
– Дiдько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моiй кiмнатi не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонiю. Бiсова орендаторка економить на вугiллi, пiднялася тiльки пiсля того, як я пiвгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потiм я подумав, що вона – непоганий персонаж, i почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозумiла, нiби я просто щось пишу…
Вiн схопив Ентонi за руку i жваво потягнув його вгору по Медiсон-авеню.
– Куди ми?
– Нiкуди особливою.
– Тодi в чому сенс? – запитав Ентонi.
Вони зупинились i витрiщились один на одного, а Ентонi подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприемним, як у Дiка Кермела, чий нiс був малиновим, вирячене чоло – синiм, чиi непарнi очi були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.
– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дiк, звертаючись нiби до тротуару. – Але часом менi треба виходити. – Вiн глянув на Ентонi, нiби вибачаючись i шукаючи пiдтримки.
– Менi потрiбно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справдi думае, я маю на увазi, що ось так сiдае i мiркуе, i врештi приходить до якоiсь iдеi. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхiдно мати початок, те, що можна заперечувати або вiдстоювати – як ти вважаеш?
Ентонi щось пробурмотiв i м’яко вивiльнив руку.
– Я не проти нести тебе, Дiку, але це пальто…
– Я маю на увазi, – настирливо продовжував Рiчард Кермел, – що на паперi вже перший абзац мiстить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У дiалозi ти маеш враховувати останне твердження твого вiзавi, але коли ти просто роздумуеш над чимось, твоi думки слiдують одна за одною, як картинки в чарiвному лiхтарi – одна веде за собою наступну.
Вони минули Сорок п’яту вулицю i поволi сповiльнили ходу. Обидва запалили сигарети i випустили в повiтря великi хмари диму разом iз морозним подихом.
– Пройдiмося до «Плази» i замовмо егног, – запропонував Ентонi. – Тобi це на користь. Повiтря вижене нiкотинову гниль iз твоiх легень. Ходiмо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.
– Краще не буду, якщо тобi це заважае. Тобто непотрiбно робити послугу.
Слова вилiтали поспiхом, i хоча вiн намагався не змiнювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненiсть. Ентонi був змушений запротестувати:
– Заважае? Нiзащо!
– В мене е кузина… – почав Дiк, але Ентонi перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне пiднесено.
– Гарна погода! – вигукнув вiн. – Чи не так? Почуваюся як десятилiтнiй. Тобто ця погода змушуе мене почуватися так, як коли менi було десять. Убивчо! О Боже! Однiеi митi свiт мiй, iншоi – я посмiховисько для нього. Сьогоднi свiт мiй, i все просто, просто. Навiть нiщо е простим!
– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дiвчина. Ми можемо заскочити до неi. Вона тут живе взимку з батьками, останнiм часом принаймнi.
– Я не знав, що в тебе е кузина в Нью-Йорку.
– Їi звати Глорiя. Вона з Канзас-Сiтi. Їi мама – практикуюча бiлфiстка, а ii батько, хоча й доволi нудний, але вроджений джентльмен.
– Що вони для тебе? Лiтературний матерiал?
– Намагаються ним бути. Старий постiйно розповiдае менi, що зустрiв прекрасного персонажа для роману. Потiм оповiдае про якогось свого приятеля-iдiота i каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобi його не описати? Вiн усiм цiкавий». Або iнколи каже про якесь банальне мiсце, на кшталт Японii чи Парижа, i каже: «Чому б тобi не написати про це мiсце? Це було б чудове мiсце дii!».
– А як щодо дiвчини? – мимохiдь запитав Ентонi. – Глорiя… Глорiя, як?
– Гiлберт. Ти мав про неi чути. Глорiя Гiлберт. Ходить на танцi в коледжi, i всяке таке.
– Здаеться, iм’я знайоме.
– Красива така, справдi збiса приваблива.
Вони дiйшли до П’ятнадцятоi вулицi та повернули в напрямку Авеню.
– Зазвичай я не цiкавлюсь юними дiвчатами, – похмуро зауважив Ентонi.
Це була не зовсiм правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, якi можливостi приготував для неi свiт упродовж наступноi ж години, але кожна дiвчина, яка могла похвалитись своею вродою, викликала в ньому величезний iнтерес.
– Глорiя дуже мила, хоча анi краплi розуму в головi.
Ентонi коротко гигикнув.
– Ти маеш на увазi, що про лiтературу з нею не поговориш.
– Нi, не маю.
– Дiку, ти ж знаеш, що для тебе мiзки в жiнки. Серйозна молода особа, яка буде сидiти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, якi в шiстнадцять iз розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цiлуватись i чи пристойно для першокурсника пити пиво.
Рiчард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурнiло i зморщилось, як гофрований папiр.
– Нi, – почав вiн, але Ентонi безжально перебив його.
– О, так, iз тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англiйський переклад нового скандинавського Данте.
Дiк розвернувся до нього, його обличчя дивно осiло, його запитання пролунало майже як благання.
– Та що таке з вами iз Морi? Ви iнколи розмовляете зi мною, нiби я недоумок.
Ентонi був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож вiн вирiшив сховатися за нападом.
– Я не думаю, що справа в розумi, Дiку.
– Звичайно, що в розумi! – розлючено вигукнув Дiк. – Що ти маеш на увазi? Чому не в розумi?
– Можливо, ти достатньо багато знаеш i вмiеш це описати.
– Не можу я всього знати!
– Я можу собi уявити, – провадив свое Ентонi, – людину, яка знае багато, але не володiе талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене бiльше досвiду, нiж у тебе, й менше таланту. Але я не змiг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маеш достатньо води, щоб наповнити вiдро, i достатньо велике, щоби вмiстити цю воду.
– Щось я взагалi не вловлюю твоеi думки, – поскаржився Дiк зажуреним голосом. Вiн був безконечно стривожений, а вiд того ще бiльше наiжачився. Вiн втупився в Ентонi й затулив прохiд перехожим, вiд чого тi кидали на нього злiснi та осудливi погляди.
– Я маю на увазi, що такий талант, як Веллс, не може вмiстити розум Спенсера. Але таланти дрiбнiшi нехай задовольняться iдеями скромнiшими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цiкавiше зможеш про нього розповiсти.
Дiк задумався, не в змозi оцiнити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентонi. Але Ентонi вiв далi з такою невимушенiстю, яка так часто витiкала з нього, його темнi очi блищали на худорлявому обличчi, пiдборiддя його пiднялось, уся його фiзична сутнiсть розросталась.
– Скажiмо, я гордий, розсудливий i мудрий – афiнянин серед грекiв. Я мiг би програти там, де хтось менш успiшний досягнув би успiху. Вiн мiг би наслiдувати, мiг би вдавати, мiг би бути завзятим, мiг би бути обнадiйливо конструктивним. Але той, гiпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслiдувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопiстом, занадто грецьким, щоб удавати.
– Отже, ти не вважаеш, що митець – це iнтелектуальна праця?
– Нi, вiн працюе, якщо може, над удосконаленням того, що трапляеться йому на шляху до стилю, вибирае iз власноi iнтерпретацii речей довкола те, що вважае суттевим. Але, врештi-решт, кожен письменник пише, бо таким е його спосiб життя. Тiльки не кажи менi, що ти прихильник «божественноi мiсii митця».
– Я навiть себе не називаю митцем.
– Дiку, – сказав Ентонi, змiнюючи тон, – я хочу вибачитись.
– Чому?
– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.
Дiк трiшки заспокоiвся i вiдповiв:
– Я часто казав, що в душi ти фiлiстер.
Спадали хрусткi сутiнки, коли вони в прихистку бiлого фасаду «Плази» повiльно смакували пiнно-жовту гущу егноку. Ентонi глянув на свого товариша. Нiс i чоло Рiчарда Кермела повiльно набували нормальноi пiгментацii, червоне покидало перший, а сине вiдступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентонi був радий, що його шкiра не змiнила кольору. Навпаки, ледь помiтний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навiть здалося, що вiн нiколи не виглядав так добре.
– Менi досить, – сказав Дiк, нiби спортсмен на тренуваннi. – Я хочу пiднятись i зустрiтися з Гiлбертами. Ти йдеш?
– Так, чому б i нi. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаешся десь у кутку з Дорою.
– Не Дорою – Глорiею.
Портье по телефону повiдомив про iхнiй прихiд, вони пiднялися звивистим коридором i постукали в номер 1088. Дверi вiдчинила жiнка середнiх лiт – мiсiс Гiлберт власною персоною.
– Як ся маете? – запитала вона ввiчливим, притаманним американськiй ледi тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…
Декiлька швидких фраз з боку Дiка, а потiм:
– Мiстер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крiсло i змiнила модуляцiю на улесливий смiх, уперемiш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Рiчарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальшi односкладовi слова служили подекуди вiдповiддю, подекуди наповненням тишi мiж невиразними спробами Дiка вiдповiсти. – Сiдай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.
Потiм вони ходили по кiмнатi туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усмiхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподiваючись, що вона нарештi сяде, затим опустилися в крiсла i налаштувалися на приемну розмову.
– Думаю, передусiм, бо ти був зайнятий, – усмiхнулася мiсiс Гiлберт дещо iз викликом. «Передусiм» вона використала, щоб збалансувати свою бiльш хитку позицiю. В неi було заготовано ще двi фрази: «принаймнi менi так здаеться» i «вочевидь» – цi три фрази вона змiнювала так, що кожна ii ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, нiби вона перебрала всi варiанти й тицьнула пальцем у найбiльш годящий.
Обличчя Рiчарда Кермела, як помiтив Ентонi, вже прийшло до норми. Чоло i щоки набули кольору плотi, а нiс зробився ввiчливо непомiтним. Вiн дивився на тiтку свiтло-жовтим оком, виявляючи пiдкреслено перебiльшену увагу, яку молодi чоловiки зазвичай придiляють жiнкам, на яких не мають подальших планiв.
– Ви також письменник, мiстере Петс?… Гаразд, можливо, ми всi зможемо зiгрiтись у променях Рiчардовоi слави. – Легкий смiшок, який започаткувала сама мiсiс Гiлберт.
– Глорii немае вдома, – промовила вона, нiби аксiому, з якоi належало зробити далекогляднi висновки. – Десь танцюе. Глорiя пурхае, пурхае, пурхае. Я казала iй, не знаю, як вона це витримуе. Вона танцюе весь вечiр i всю нiч, гадаю, вiд неi скоро тiнь залишиться. Їi батько дуже схвильований щодо неi.
Вона усмiхнулась одному та iншому. Вони обое усмiхнулись у вiдповiдь.
Раптом Ентонi зрозумiв, що вона вся складаеться з послiдовностi пiвкiл i парабол, на кшталт тих фiгур, що iх талановитi хлопцi зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги i гомiлки були заплутаним поеднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, ii волосся було пофарбоване пiд насичену сивину, на ii широкому обличчi нiби сховалися два вицвiлi блакитнi ока, облямiвкою навколо вуст пробивалися ледь помiтнi вусики.
– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентонi, – що Рiчард – древня душа.
Запанувала незручна пауза, протягом якоi Ентонi вигадав каламбур, що Дiк – зношений i древнiй.
– У нас усiх душi рiзного вiку, – провадила далi мiсiс Гiлберт i вся засяяла, – принаймнi так кажуть.
– Може бути, – погодився Ентонi, вдаючи, нiби ця iдея викликае в нього захоплення. Їi голос спiнився:
– У Глорii дуже молода душа – безвiдповiдальна, передусiм. У неi вiдсутне вiдчуття вiдповiдальностi.
– Вона iскриста, тiтонько Кетрiн, – люб’язно сказав Рiчард. – Вiдчуття вiдповiдальностi зiпсувало б ii. Вона занадто гарненька.
– Ну, – зiзналася мiсiс Гiлберт, – я бачу, що вона тiльки лiтае, лiтае i лiтае.
Спроби перейти до обговорення хиб Глорii загубились у брязкотi ручки дверей, якi впускали мiстера Гiлберта.
То був невисокий чоловiк iз маленькими вусами, що спочивали, нiби бiла хмарка, пiд невиразним носом. Вiн досягнув тiеi стадii, коли його значення як соцiальноi iстоти суттево поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його iдеi були оманливими ще двадцять рокiв тому, його розум прокладав свiй хисткий i млявий шлях крiзь передовицi щоденних газет. Пiсля закiнчення одного невеликого, але поважного захiдного унiверситету вiн подався у виробництво кiноплiвки, й оскiльки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кiлька рокiв йому велося добре – а саме до 1911-го, коли вiн почав укладати угоди з кiнокомпанiями на невизначених умовах. У 1912 роцi кiноiндустрiя вирiшила проковтнути його, i тодi вiн, дослiвно, балансував на кiнчику язика. А зараз вiн був управителем Асоцiацii компанiй кiноматерiалiв Середнього Заходу, проводячи шiсть мiсяцiв у Нью-Йорку i шiсть мiсяцiв у Канзас-Сiтi й Сент-Луiсi кожного року. Вiн беззастережно вiрив, що хорошi часи попереду; так само вiрили його дружина i донька.
Вiн не схвалював поведiнки Глорii: вона затримувалася допiзна, нiколи не iла, довкола неi панував хаос: якось вiн намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував ii, тож вона вихлюпнула на нього такi слова, яких вiн i не гадав зустрiти в ii словнику. Пiсля п’ятнадцяти рокiв безперервноi «громадянськоi вiйни» вiн таки перемiг – це була вiйна безладного оптимiзму з органiзованою тупiстю, якимось чином серiя «так», якими вiн отруював розмову, принесла йому перемогу.
– Так-так-так-так, – казав вiн, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було лiто, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…
П’ятнадцять рокiв «такання» доконали мiсiс Гiлберт. Ще п’ятнадцять рокiв безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалкiв тридцяти двох тисяч сигар, зламали ii. Вона пiшла на останню поступку своему чоловiковi у подружньому життi, яка була ще бiльше безповоротною, ще бiльше невиправною, нiж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з вiком вона зробилася бiльш терпимою – насправдi вiк лише знищив ту краплю мужностi, яка була в нiй.
Вона запрезентувала його Ентонi.
– Це – мiстер Петс, – сказала вона.
Молодий i старший чоловiки доторкнулись один до одного, рука мiстера Гiлберта була м’яка i стерта до м’ясистоi подоби вичавленого грейпфрута. Потiм чоловiк iз дружиною обмiнялися привiтаннями – вiн сказав iй, що надворi похолоднiшало, що вiн iшов до газетного кiоску на Сорок четвертiй вулицi по газету Канзас-Сiтi. Що вiн намагався повернутися додому автобусом, але було занадто холодно, так, так, так, так, занадто холодно.
Мiсiс Гiлберт додала родзинки його пригодам, будучи враженою його стiйкiстю до сувороi погоди.
– Який ти смiливий! – iз захопленням вигукнула вона. – Який смiливий! Я нiзащо би не вийшла на вулицю.
Мiстер Гiлберт зi справжньою чоловiчою витримкою проiгнорував благоговiння, яке викликав у своiй дружинi. Вiн повернувся до молодикiв i з переможним виглядом скерував iх на ту саму розмову про погоду. Вiн закликав Рiчарда Кермела згадати листопад в Канзасi. Запровадивши тему, вiн постiйно витягував ii, обсмоктував i розтягував так, що вона висiла у повiтрi, поки повнiстю не знекровилась.
Успiшно було запропоновано для обговорення стародавню тезу, що колись днi були теплiшi, а ночi приемнiшi, вони вирахували точну вiдстань мiж двома нiкому не вiдомими крапками, що iх Дiк мав необачнiсть згадати. Ентонi безвiдривно дивився на мiстера Гiлберта й почав впадати в транс, куди за хвилину прокрався усмiшливий голос мiсiс Гiлберт:
– Менi здаеться, що холод тут бiльш вiдчутний через вологу, вiн нiби в’iвся в моi кiстки.
