скачать книгу бесплатно
Зараз вона деiнде, схиляе свою голiвку, аби примiряти сотнi капелюшкiв, розглядае себе з рiзних сторiн, ретельно вишукуе штучнi вишнi – пiд колiр своiх губ, чи плюмажi, якi були б такими ж витонченими, як ii грацiйний стан.
Настане полудень, вона поспiшить по П’ятiй авеню, як нордичний Ганiмед: ii шубка елегантно повторюватиме ii кроки, щоки зачервонiють, розмальованi пензлем вiтру, ii подих солодким туманом розтане в повiтрi, й вiдчиняться дверi «Рiцу», натовп розступиться, п’ятдесят чоловiчих очей завмруть i проведуть ii поглядом, бо вона пробудить забутi мрii в цих чоловiках огрядних i смiшних жiнок.
Перша година. Своею виделкою вона мордуватиме серце закоханого в неi артишоку, в той час як ii компаньйон уже подав себе пiд пiдливою i йому залишилося тiльки розбризкувати круг себе фрази пiдкореного чоловiка.
Четверта година: ii маленькi нiжки рухаються пiд музику, ii обличчя, таке не схоже на всiх у натовпi, ii партнер щасливий, як приголублене цуценя, i одержимий, як славнозвiсний капелюшник… А потiм, потiм нiч спаде на мiсто i, можливо, ще одна вiдлига. Лiхтарi розливатимуть свiтло на вулицю. Хто зна? Можливо, комусь, не надто розумнiшому за нього, пощастить вiднайти ту картинку, зроблену з тiней i пiни, яку вони знайшли на соннiй вулицi нiч перед тим. А iм може пощастити, може пощастити! Тисячi таксi будуть позiхати на тисячах кутiв, i тiльки для нього цей поцiлунок стане безповоротним минулим. Тисячi подоб Таiс гукатимуть таксi й повертатимуть свое обличчя для ласки. А блiдiсть ii буде незайманою i прекрасною, а поцiлунок цнотливим, як мiсячне сяйво…
Збуджений, вiн скочив на ноги. Як це негарно, що ii немае вдома! Вiн усвiдомив, що все, чого хоче, – це поцiлувати ii, знайти спокiй у ii величнiй недосяжностi. Тiльки вона могла заспокоiти його, забрати його невдоволення.
Ентонi одягнувся й вийшов, вiн уже давно мав зустрiтися з Рiчардом Кермелом, щоби послухати новий роздiл «Коханця-демона». Вiн не дзвонив Глорii до шостоi. Йому пощастило застати ii тiльки пiсля восьмоi, та (о, кульмiнацiя всяких принижень!) вона зустрiнеться з ним не швидше вiвторка ввечерi. Вiн кинув слухавку так, що шмат гутаперчi вiдлетiв i впав на пiдлогу.
Чорна магiя
Вiвторок видався морозним. О другiй годинi було ще холоднiше i, коли вони потиснули одне одному руки, йому здалося, що того поцiлунку не було зовсiм, – все було так дивно, вiн серйозно сумнiвався, що вона взагалi пам’ятае, що вiн цiлував ii.
– У недiлю я дзвонив вам чотири рази, – сказав вiн iй.
– Справдi?
В ii голосi вiдчувалось здивування, а лице виглядало здивованим. Вiн мовчки проклинав себе, що взагалi пiдняв цю тему. Вiн мав би здогадатися, що для ii гордостi цей невеликий трiумф нiчого не означае. Навiть тодi вiн не розумiв, що iй нiколи не бракувало чоловiчоi уваги i що вона не застосовуе тих маленьких хитрощiв i не бавиться в iгри, якi зазвичай популярнi серед ii колежанок. Якщо чоловiк iй подобався, достатньо було легкого флiрту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був рiзким i безповоротним. Їi чарiвнiсть оберiгала сама себе.
– Менi кортiло вас побачити, – щиро зiзнався вiн. – Я хотiв поговорити з вами, тобто справдi поговорити, наодинцi. Ви дозволите?
– Що ви маете на увазi?
Вiн проковтнув клубок раптовоi панiки. Вiн вiдчув, що вона знае, чого вiн хоче.
– Я маю на увазi, не за чаем, – сказав вiн.
– Гаразд, але не сьогоднi. Менi потрiбно розiм’ятися. Пройдiмося!
Погода була болiсно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вiтру, який прорiзав собi шлях через Центральний парк i далi вздовж П’ятоi авеню. Розмовляти було майже неможливо, а холод вiдволiкав його настiльки, що коли вiн звернув на Шiстдесят першу вулицю, то зрозумiв, що Глорii немае поруч. Вiн озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футiв, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, вiн не змiг розгледiти, смiеться вона чи роздратована. Вiн пiшов назад.
– Не переривайте своеi прогулянки через мене! – вигукнула вона.
– Я дуже перепрошую, – збентежено вiдповiв вiн. – Я занадто швидко йшов?
– Менi холодно, – повiдомила вона. – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.
– Менi дуже шкода.
Вже обiруч вони звернули в бiк готелю «Плаза». Йому дуже кортiло заглянути iй в обличчя.
– Зазвичай чоловiки не такi зануренi в себе, коли вони зi мною.
– Вибачте, будь ласка.
– Це дуже цiкаво.
– Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав вiн, приховуючи свое роздратування.
Вона не вiдповiла, i вiн не мiг зрозумiти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дiйдуть до готелю. Вона мовчки зайшла у вестибюль i вже бiля самого лiфта кинула одну фразу:
– Краще вам пiднятись.
Пiвмитi вiн вагався. Вона сказала це нiби мiж iншим, а едине, що ii хвилювало, – це поправити пасмо волосся перед дзеркалом у лiфтi. Їi щоки пашiли, очi блищали, – ще нiколи вона не здавалася такою чарiвною, такою безмежно бажаною.
Вiн зневажав себе, ось вiн уже йде за нею по коридору десятого поверху, на вiдстанi пiвкроку, нiби раб, чекае на неi у вiтальнi, поки вона скидае своi хутра. Щось пiшло не так – у своiх очах вiн утратив частину гiдностi й якимось незрозумiлим, але важливим чином вiн зазнав повноi поразки.
Але коли вона вийшла з кiмнати, вiн уже встиг повнiстю виправдати сам себе самовдоволено хитромудрим способом. Врештi, вiн досягнув бажаного. Вiн хотiв пiднятися – вiн пiднявся. Одначе те, що сталося потiм, було продовженням його враженого в лiфтi самолюбства: дiвчина з ним поводилася так безжально, що коли вона з’явилася, вiн не втримався вiд пориву цинiзму.
– Хто такий цей Блокмен, Глорiе?
– Партнер батька.
– Дивний хлопак!
– Ви теж йому не подобаетеся, – з усмiшкою сказала вона.
Ентонi засмiявся.
– Менi це лестить. Вiн, вочевидь, уважае мене… – i раптом змiнив тему. – Вiн закоханий у вас?
– Не знаю.
– Ще б пак, не знаете, – продовжував вiн. – Звичайно, закоханий. Я пам’ятаю, як вiн на нас глянув, коли ми повернулись. Якби ви не вигадали iсторiю про дзвiнок, вiн би точно пiдiслав до мене банду каскадерiв, щоби тi порiшили мене.
– Нi, йому байдуже. Я потiм розповiла йому, що вiдбулося насправдi.
– Ви розповiли йому!
– Вiн запитав.
– Щось менi це не подобаеться… – запротестував вiн.
Вона знову засмiялася.
– Справдi?
– Як це може його стосуватись?
– Нiяк. Тому я й розповiла.
Ентонi закусив губу вiд злостi.
