скачать книгу бесплатно
– Дiвчино, хочете покататися?
Я покрутила головою, шукаючи, до кого вiн звертаеться. Вiн, виявляеться, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як i личить патрицiевi з колiсницi.
– Спiшу на пару, – вiдгукнулась я сухо. – Дякую.
Вiн обiгнав мене й знову повернувся:
– А хiба так не швидше?
Навколо зiбралася не те що юрба, але група зацiкавлених громадян, точнiше, громадянок. Я мимоволi вiдчула себе в центрi уваги, зовсiм недоречно.
– Покатаетесь? – вiн зiстрибнув з сегвея, широким жестом указавши менi дорогу. У нього були розкiшнi знущальнi зеленi очi – як у шахрая в старовинному романi. Як у принца, який навiщось перевдягнувся в шахрая.
– І куди тут натискати? – спитала я недбало.
Ця штука виявилася краща, нiж я думала. Сегвей – цiкава машина, на нiй встановленi гiроскопiчнi датчики; якщо не знаете, що таке гiроскоп, подивiться на дитячу дзигу. Чому вона не падае, стоячи на тоненькiй нiжцi?
Нахилившись уперед, я розiгналася, скiльки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тiкали зi шляху. Я iхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – вiд свого фiлологiчного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своiх слiдах i вiддати чудо технiки захеканому власниковi.
Я помилилася. Хазяiн сегвея захекався, але не вiдстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врiзалася.
– Добре бiгаеш, – я зiскочила з сегвея.
– Розряд з легкоi атлетики. Сподобалося?
– Дякую.
Група зацiкавлених громадянок нiде не дiлася – навпаки, стала щiльнiша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далi, то дивовижнiшi. Причому нiхто не розповiдатиме, як я була в пiдземеллi пiд унiверситетом i бачила портал в iнший свiт. Замiсть цього чужа фантазiя пiдсуне менi нову бiографiю в ролi подруги Бонда… тобто Матвiя чи Захара, чи…
– До речi, мене звуть Семен. Для друзiв Сем.
– Дар’я, – представилась я i ледве стримала напад нервового смiху. – Ну вибач, я справдi спiзнююся…
І побiгла.
Роздiл п’ятий
Оперативниця
Пригоди притягують одна одну. Конвеерна стрiчка вашого життя може тягтися мiсяцями, роками, столiттями, тодi мудра людина складе подяку долi, а енергiйна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорi ваш лотерейний бiлет – раптом! – виграе шоколадку, цiлком можливо, до ранку на кухнi лопне найголовнiша труба, водопровiдник – зненацька! – виявиться добрим чарiвником, подаруе вам монетку для здiйснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконi, але пригоди на цьому не закiнчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, i пiймала в долоню свiй амулет. Стисла, вiдчуваючи, як срiбне око притискаеться до шкiри…
Свiтло! Зелень трави, потоки ультрафiолету, жовтi й синi метелики, стовпи свiтла над головами. Я бачила людськi голоси, що розтiкаються кольоровими хвилями, я поглядом розрiзняла спiв птахiв i сигнали машин з вулицi. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, i шлейф загальноi цiкавостi, який тягся за ним – i набагато слабше за мною. Я бачила чужi страхи й мотиви, iх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварiйний червоний вiдблиск.
Двое цiлувалися вiддалiк, бiля лави, в усiх на очах. Я бачила тiльки потилицю хлопця й руки дiвчини – але дiвчина мене не цiкавила; на скронi у хлопця мерехтiв уже знайомий менi символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Свiт став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцiлунок – чужим поцiлунком. Я пiдiйшла й зупинилася поруч; дiвчина помiтила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, i тодi я його впiзнала. Згадався вчорашнiй вечiр. Урна, зниклий амулет, мiй розпач, промiнь лiхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаемо…»
– Я хочу повернути тобi твiй лiхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Вiн поморщився:
– А можна… якось потiм?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприемностi, – швидко сказала я. – Менi так здаеться.
– А менi здаеться, це в тебе неприемностi! – дiвчина була не з тих, хто лiзе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Нi, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цiкаво, на якому вона факультетi, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосi. Не дивно, що хлопець, знiяковiвши, похитав головою.
– Дiвчино, до побачення! – брюнетка взяла його пiд руку, наче маркуючи власнiсть, i потягнула до прохiдноi. Я кинулася було за ними – але потiм зупинилася й витягла телефон.
– Лiзо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скронi. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тiнь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дiвчина?
– Перевiр насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
* * *
У вестибюлi я загрузла в щiльнiй юрбi. Усi спiшили, усi йшли до лiфтiв, i я нiяк не могла скоротити вiдстань хоч на кiлька крокiв. Я стисла амулет, виглядаючи Тiнь на ходу, – i ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Нi, треба спершу ii наздогнати…
У лiфтовому холi вони роздiлилися. Брюнетка вирушила до лiфтiв на географiчний, а Мiша повернув до висотних лiфтiв на мехмат. Я побiгла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, пiд прикриттям, сiла в лiфт. Тi, що залишилися в холi, почали голосно нарiкати, що тепер точно спiзняться: наступного чекати хвилини двi…
Лаючись упiвголоса, я розвернулася й погналася за Мiшею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в лiфт i виявилася там единою дiвчиною. І, ймовiрно, единим гуманiтарiем.
Вони були невловимо схожi – усi чомусь дуже високi, я загубилася серед них, як мишка в травi. Сухi, худорлявi, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цiкавiстю.
Я прокашлялася:
– Я на мехмат правильно iду?
Заусмiхалися:
– Дiвчино, ви занадто гарна для мехмату…
Жартiвники, значить. Лiфт набрав швидкiсть – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект унiверситету вiдхилили, сказали – занадто багато буде потрiбно лiфтiв, ви нам спроектуйте щось поверхiв на чотири…
– У другого курсу зараз яка пара?
– А конкретнiше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаете?
Я збагнула, що знаю тiльки iм’я: Мiша. Мiша з мехмату, другий курс.
– У нас зараз потокова лекцiя, алгебра на шiстнадцятому поверсi, – пролунало з кутка, i я побачила високого типа в окулярах у темному светрi, якого колеги буквально втисли в стiнку. – Та тiльки ми спiзнюемося…
Лiфт зупинився.
* * *
Аудиторiя була iсторична, на два поверхи, я колись бачила про неi документальний фiльм. Усi вже розсiлися: вийшовши майже до самоi кафедри, я стисла в долонi амулет…
І одразу побачила пульсуючий вiдблиск. Мiша сидiв лiвiше вiд центру, на скронi в нього свiтилося клеймо, рот i пiдборiддя блищали свiжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному свiтi кровi не було й знаку: стурбований студент розкладав своi конспекти.
Мiшин сусiд штовхнув його лiктем i вказав на мене. Ми зустрiлися очима; нi, вiн менi не зрадiв. Вiн не мiг зрозумiти, за що йому така радiсть: напiвзнайома дiвчина тягаеться слiдом, наче на гумцi.
Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Вiн неохоче вибрався з ряду – добре, що сидiв майже в проходi, – i спустився до мене:
– Залиши лiхтарик собi, добре?
Я простягла йому папiрець, на якому косо-криво був написаний мiй телефон:
– Слухай… Якщо тобi стане погано або щось станеться… щось незрозумiле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедева…
– Ясно, – вiн майже заспокоiвся, здогадавшись, що я божевiльна. – Тiльки бiльше не ходи за мною, добре?
Я не встигла вiдповiсти.
– Дiвчино, менi можна ввiйти чи ще нi?!
Я вiдскочила. Монументальний викладач стояв за моею спиною, роздувшись вiд обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого мiсця. Двiстi глузливих поглядiв спостерiгали з амфiтеатру, милувалися безплатним цирком.
– В-вибачте…
Через спину викладача в аудиторiю прослизнув уже знайомий менi тип в окулярах. Несподiвано пiдморгнув – ти ба, який прудкий.
Я вискочила з аудиторii червона, наче тi вiтрила, що iх побачила на обрii Ассоль. Ну, тепер про мене точно пiдуть легенди…
Задзвонив i засмикався в кишенi телефон.
– Лебедева, – закричала Настя в трубцi, – тут Содом i Гоморра!
– Де?!
– На фiзрi! У басейнi менше половини групи, ти в списку системних прогульникiв! Або негайно прибiгай, або ти без залiку й без стипендii!
І обiрвала розмову.
* * *
Лiзин дзвiнок заскочив мене на пiвдорозi мiж корпусами:
– Ну що, ти з’ясувала? Це його дiвчина?
– Не знаю, я не встигла…
– Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кiлька годин вiд хлопця будуть рiжки та нiжки…
– А ти не можеш менi допомогти? Ти або Гриша…
У трубцi вже лунали короткi гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мiшею нiчого не станеться, i притьма вбiгла в спорткомплекс.
Тренеровi крики чулися вже в роздягальнi. Обожнюю цей принцип зi шкiльних часiв: за тих, кого немае в класi, влiтае тим хорошим дiтям, якi з’явилися.
– Я вам улаштую! – трубним гласом ревiв тренер. – Я в деканат пiду! Де Лебедева? Де Свиридова? Де ця, як ii… де половина групи, я вас питаю?!
Присiдаючи, пiдкрадаючись i застосовуючи стелс-технологii, я примудрилася пристроiтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’iхала на одне вухо, окуляри телiпалися на шиi, а шльопанцi я взагалi несла в руках.
– Лебедева тут! – вiдважно крикнула Настя.
Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвостi перед атакою.
– Добре, – сказав нарештi, – востанне Лебедеву з ганебного списку викреслюемо… Працювати! Усiм у воду!
Я стрибнула з бортика, не чекаючи своеi черги на драбинi.
* * *
Свiти iснують поряд – звичайний i той, що за межею. Це iнтуiтивно зрозумiло всiм, це прекрасно знають дiти й деякi дорослi, про це написано тисячi книжок. Хтось бачить iнший свiт скупченням кошмарiв пiд тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарiвною краiною, де крiм чудовиськ живуть чудеса. Хтось боiться зазирнути в прочинене вiконце, хтось усе життя чекае бiля замкнених дверей. А менi досить затиснути в долонi свiй амулет iз зображенням ока.
Я пiрнула глибше, метрiв на три, i, потихеньку випускаючи повiтря з нiздрiв, стисла кулон. Затремтiла вода; я побачила силуети дивних iстот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у водi моi однокурсницi, шльопали ноги по бортику, здiймалися бульбашки…
І раптом мене захопило, як у жменю, i рiзко потягло вниз!
Менi вiсiм рокiв. Я у крижанiй водi, мене тягне на чорне дно, повiтря не вистачае, перед очима ширяють кольоровi iскри, а дна досi немае, у цiй рiчцi немае дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Вiддаляеться свiтло, зникае надiя, ii не було й нема, я тону, я провалююсь, я…
Пальцi судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повiтря ротом, а надi мною нависав тренер: