скачать книгу бесплатно
Вiн кинув свою пачку разом iз запальничкою. Дiвка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадiбно, квапливо. Потiм стримала себе, стала курити пiдкреслено повiльно, випускаючи дим угору.
Я секунду повагалася – i стисла в долонi амулет.
Воно… це… як i ранiше, було чорне створiння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому менi перехопило дух: замiсть стiни в iстоти за спиною було провалля. Величезний порожнiй простiр, дiра… куди? У пекло?
– Стiй, – сказав Інструктор i взяв мене за лiкоть. Я випустила амулет i тiльки тодi зрозумiла, що йду до стiни або до дiри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.
– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Вiдiйди.
Дiвка кинула на пiдлогу подаровану пачку:
– Падлюки ви. Гади. Цi, сатрапи.
– Отак пригощай iх сигареткою, – крiзь зуби процiдила блондинка. – Вони потiм вiддячать добром.
Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальцi, наче розминаючись перед фортепiанними екзерсисами:
– Чеши звiдси. Тiнь, знай свое мiсце!
Дiвка загарчала й почала вiдповзати до стiни – не зводячи з блондинки злiсного погляду… А потiм раптом глянула на мене:
– Ти з ними, так? Ну нiчого, ти пошкодуеш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…
– Іди геть! – гаркнула блондинка.
Я встигла стиснути в долонi амулет i побачила, як зi сплетених долонь блондинки вириваеться бiлий стовп. Свiтло вдарило в чорну iстоту, як величезний кий по бiльярднiй кулi, i ввiгнало ii у велетенську потойбiчну лузу. Розмитi вихори, сiрi кисiльнi вири пiдхопили Тiнь, i чорна фiгура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простiр, але й вiн угамувався – наче поверхня ставка пiсля кинутоi грудки.
Я виявила, що сиджу на крижанiй пiдлозi й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, пiдiйшла й стала поряд:
– Нудить? Це з незвички. Дивись, дiвчино, це портал у Темний Свiт, i звiдти до нас лiзуть Тiнi. Убити Тiнь не можна – можна тiльки вигнати назад… туди.
Я озирнулася на Інструктора. Вiн у цiй компанii був менi знайомий найбiльше – пiдтримка й захист у разi чого.
Інструктор кивнув, пiдтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помiтила, що вiн без куфайки – в легкому костюмi, у вiдкритих туфлях, i йому не холодно.
– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймаеться свiжим поглядом… Але – життя е життя, i життя iнодi мiстить у собi фiгню типу порталу в пiдземелля… Треба просто прийняти, що так воно е, i не морочити собi голову. Покурити хочеш?
– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?
– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всi намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.
У руках у нього був смартфон, i весь цей час вiн, не вiдриваючись, грався в якусь iграшку на зразок «Балансу». У поеднаннi з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.
– Вiдкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв i сховав телефон. – Отож не переживай…
Вiн подав менi руку й допомiг звестися. Я похитнулася.
– А як вони взагалi сюди… потрапляють? Проходять?
– Наче кран протiкае, – видно було, що вiн не знущаеться, а, навпаки, намагаеться говорити якомога зрозумiлiше. – Вентиль закритий, але окремi краплi просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомi.
Я розгублено кивнула.
– А старпери, яких поставлено охороняти, нi фiга не охороняють, – додала блондинка.
– Лiзо! – гарикнув Інструктор звiдкiлясь з-за стелажiв. – Я все чую!
Вона картинно закотила очi.
– Заради справедливостi, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти iх бачила?
* * *
За дерев’яним столом на старих табуретах сидiло трое: один у робочих штанях i вицвiлiй сiрiй майцi, другий у галiфе й потертiй гiмнастерцi. Третiй в iнженерськiй блузi за модою сорокових. На iхнiх обличчях i у волоссi блищав iнiй. На розсохлiй стiльницi лежали кiсточки домiно – тут iшла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможцiв.
– Злiва дядько Толя, – неголосно представляла Лiза. – Вiн той самий екскаваторник. У центрi Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, iнженер. Вони майже сiмдесят рокiв тут сидять… грають.
Трое дивилися на мене – так, нiби десь у дворi на робiтничiй околицi я пiдiйшла б до них запитати, чи пробiгало тут руде кошеня. У iхнiх поглядах була цiкавiсть – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.
– Вони охоронцi, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклiзм, вiдкрився портал, вони виявилися поруч, ну… iх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберiгае свiтову стабiльнiсть. Вони не живi й не мертвi… У них двоiста природа, ти ж пам’ятаеш, напевно, що природа свiтла – це випромiнювання й хвиля…
– Гришо, – сказав Інструктор. – Дiвчинi на сьогоднi вистачить! Дайте iй можливiсть вiдпочити й отямитися.
Я була йому дуже вдячна.
Лiза взяла мене за лiкоть i кудись потягла. Я не встигла й зогледiтись, як знов опинилася у комiрчинi з лiфтом, шафами й калюжею на бруднiй пiдлозi. Лiза ледь чи не силомiць зняла з мене куфайку й витрусила з валянкiв.
– Отже, ти iх бачиш? – запитала сухувато й буденно.
– Кого?
– Тiнi!
– А, так.
– А що ти ще вмiеш робити?
– Вареники з вишнями.
– Круто, – Лiза прищурилася. – А я тiльки яечню.
Гриша викликав лiфт.
– Гришо, – сказала Лiза несподiвано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружинi приемне – вiдкрий рамочку.
– А що ти менi обiцяла? – з готовнiстю вiдгукнувся Гриша.
– Це не лiнь, – вона пiдняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…
– Я ж казав: на операцiю взувай тiльки кросiвки…
– Я звикла на пiдборах!
– А ти борися з поганими звичками…
Вони сперечалися впiвголоса, i було ясно, що обое просто розважаються. Нарештi Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою i, продовжуючи бурчати, почав малювати графiтi на бетоннiй стiнi бункера:
– Рамочку туди… Рамочку сюди… так i пуп розв’яжеться…
– Як вiн це робить? – пошепки спитала я в Лiзи.
– А як ти бачиш те, що бачиш?
Я знизала плечима.
– От i вiн так само, – кивнула Лiза. – Інстинкт.
У цю мить бетон розiйшовся i в стiнi вiдкрилася дiра. Лiза по-дружньому простягла менi руку…
– Я туди не полiзу, – я позадкувала.
– Залишишся тут?
Навколо була темрява, пiдземелля, iржавi комунiкацii, холод, вогкiсть, сморiд…
Я замружилась – i пролiзла в дiру в бетоннiй стiнi. Позаду залишився запах води й гнилi, менi в лице вiйнуло теплом, корицею i кавою, Лiзиними терпкими парфумами…
Потiм я налетiла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очi.
Роздiл четвертий
Реальнiсть, дана у вiдчуттях
– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Лiза.
– Утiм, як завжди, – вставив Гриша.
– Кому не подобаеться, може прибрати! – парирувала Лiза, i я подумки iй зааплодувала.
Я в життi не бачила затишнiшоi квартири, нiж у них. Може, менi здалось у контрастi до крижаного пiдземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому пiсля довгоi подорожi. І велосипед у передпокоi, i картини на стiнах, i зарядний шнур вiд мобiльника, що стирчить з розетки, наче лiана, поеднувалися й складалися в единий образ теплоi рiдноi нори.
Я зазирнула в кiмнату. Тут картин було багато, iм не вистачало мiсця. На екранi комп’ютера в кутку мерехтiла й вигравала галактика. На пiдлозi, звiсивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.
– Дар’е! – крикнула з кухнi Лiза. – Бутерброди будеш?
Я подумала, що вже два роки в Москвi, а друзiв, щоб прийти в гостi, у мене немае. І в жодному мiстi не було – досi.
На кухнi по стiнах теж були розвiшанi картини (я вже здогадалася, що це Гришинi). У Лiзи над головою цвiла сакура й височiла Фудзi; Лiза рвала полiетилен на упаковцi з ковбасою, нiби Самсон, що розривае левову пащу. З тостера вискочили пiдсмаженi квадратики хлiба.
– Бери! – Лiза простягла менi розкриту упаковку.
Я подивилася на своi долонi:
– Можна руки помити?
Вхiд у ванну виявився одразу за дверима кухнi. Я зайшла…
На вiшалцi строкатiли махровi рушники. На поличках юрмилися шампунi й батарея косметики. Окремо на гвiздках розвiшанi були рибальськi снастi. Вода у ваннi виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрiв п’ятнадцять, якщо судити з краю вузькоi ополонки. Крига подекуди була вкрита свiжою риб’ячою лускою.
– Агов, – почула я свiй голос, – у вас тут у ваннi… Це так треба?
– Якщо тобi душ прийняти, ти скажи, – вiдгукнувся Гриша. – Але ж тобi тiльки руки помити, так?
З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.
Коли я нарештi повернулася на кухню, там були готовi бутерброди й кава. Кiлька хвилин ми мовчки iли, i це були, мабуть, дуже хорошi хвилини в моему життi. Дуже спокiйнi й щасливi, попри луску й кригу у ваннi.
– Народ, – сказала я нарештi, – а де ви миетеся?
Лiза кинула косий погляд на Гришу:
– Це хороше питання…
– У сусiдньому готелi, – вiдгукнувся той, нiби нiчого такого.
– Бiгаете з рушниками… по вулицi?
– Навiщо? – здивувався Гриша. – Вiдкрив рамочку, помився в номерi, закрив рамочку… Усе просто.
Я клiпнула:
– А якщо там, у цьому номерi, вже хтось миеться?
Гриша щиро всмiхнувся. За нього вiдповiла Лiза:
– Тодi теж просто. Просимо вибачення, вертаемося. Інодi з того боку дуже голосно верещать…
– Розумiеш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ваннi, на днi, намальований унiкальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вiсiмсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собi, осетер! Стерлядь! Екологiчно чиста риба!
Вiн пiдвiвся, вiдкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справдi осетер. І ще якiсь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.
– А готувати нiкому, – буркнула Лiза. – Доводиться тупо смажити… До речi, ти вмiеш готувати рибу?
Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, захованi в морозилцi, i про всяк випадок похитала головою.
Ми з’iли ще по бутерброду.
– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у пiдземеллi, такий портал, як ти малюеш?
