скачать книгу бесплатно
Пiпл видихнув i розслабився:
– Нiчого… Нiчого тут нема, нiякоi Тiнi, ми даремно сюди приiхали.
І пiшов сходами униз.
* * *
– Ти знаеш, у якiй вони квартирi?
Вiн подивився на вiкна:
– У сорок першiй.
– Тодi чому… ти… не можеш пiти до них i сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Мiша… вiн уже щось вiдчувае, з ним щось не так…
Пiпл промовчав. Я сама згадала: не далi як сьогоднi вранцi я сама намагалася застерегти Мiшу, i тепер вiн вважае мене в найкращому разi дурненькою.
– Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбiльше добу…
Пiпл кивнув.
– А ми будемо дивитися й чекати?!
Вiддаляючись вiд пiд’iзду, вiн на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тiтку Свiтлану – Пiпл привiтно з нею привiтався.
– Тут така ситуацiя, – заговорив вiн, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фiналом Тiнь зазвичай вилазить з укриття й пiдходить ближче до жертви. Якщо ми ii вистежимо, перш нiж вiн помре, – ми молодцi.
– Вiн здоровий молодий чоловiк. Вiд чого йому вмирати?
– Зовнi це буде схоже на аварiю, кримiнал, раптовий iнсульт – у молодих теж бувае, хоч i рiдко. Навiть самогубство. По сутi, раптовий кiнець життя, яке зжерла Тiнь.
Менi стало холодно. Я зупинилася:
– Послухай, виходить, усi аварii… вибухи, пожежi, iнсульти…
– Не всi, – м’яко заперечив Пiпл. – Тiнi пiдстроюються пiд iснуючий тренд. Пiдкладають, так би мовити, своi жертви пiд нещаснi випадки.
– Навiщо це треба? Навiщо вони вбивають?
– Харчуються. Грiються. Здобувають свiй ресурс… Тобi зараз куди? В гуртожиток?
Я похитала головою:
– Почекай… Тiнь завжди пiдходить до жертви в останню мить?
– У дев’яноста вiдсотках випадкiв.
– А якщо ця Тiнь, яка вбивае Мiшу… опиниться серед тих десяти вiдсоткiв, що не виходять?
Пiпл зiтхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – i схопила порожнечу.
– Не переживай, – сказав Пiпл. – Не бачиш Тiней – о’кей. Навчися визначати iх за непрямими ознаками.
– Це ж за якими?
– По-перше, вони вiчно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрi й шарфi – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумнiваешся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Вiдмовиться – отже, Тiнь.
– Або просто не любить молока.
– Або не любить, – легко погодився Пiпл. – Ти як почуваешся?
– Паскудно.
– У тебе сьогоднi був нiвроку такий гормональний викид, – сказав вiн замислено.
– І що це значить?
– Значить, що ти зустрiла когось, хто потiм з’явиться в еротичних снах… У тебе як iз сексуальною орiентацiею?
– Традицiйна! Це тебе не стосуеться! І перестань мене обнюхувати!
На мене з пiдозрою зиркали люди на вулицi. Я, похопившись, замовкла.
– Вибач, – сказав Пiпл дуже щиро. – У мене це професiйна деформацiя. Я буваю безтактний.
І всмiхнувся без краплi зарозумiлостi – щиро i з симпатiею.
Роздiл шостий
Голуби й соколи
У коридорi на пiдвiконнi Павлик здiйснював манiпуляцii з величезним букетом квiтiв. Коли я пiдiйшла, вiн пiдстрибнув з несподiванки, потiм розслабився й видихнув:
– А, це ти…
У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем крiпилася листiвка з вибаченнями й зiзнанням у коханнi. Ведмедик i виглядом, i поглядом скидався на Павлика. Менi стало шкода iх обох.
– Павлику, може, тобi поки що перечекати… Хай вона охолоне…
Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зiгрiеться. Я не вмiла пояснити це Павликовi, який знемагав вiд почуття провини, хоч не був нi в чому винен.
– Дашо, передай iй, будь ласка, бо я сам боюся…
Я кивнула. Взяла букет з ведмедем i листiвкою. Зайшла в кiмнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на лiжку з ноутбуком на животi.
– Це тобi, – я простягла iй букет. Вона й голови не повернула:
– Дякую. Пiдеш на кухню – залиши в помийному вiдрi.
– Насте, – я сiла навпроти. – Послухай мене. Павлик…
– Ти не бачиш, що я читаю?!
– Павлик тебе справдi…
– Новi новини! Облаштування чужоi долi на доступних умовах… Не хочу чути цього iменi, не знаю цiеi людини, i не продовжуй, або я ображуся!
І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхiт i чекае, затаiвши дух, як приймуть його подарунок. Зараз менi доведеться повернути квiти й стати вiсником нещастя.
Я раптом розлютилася: якого дiдька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалiеш людину – i готово, ти вже ii довiрена особа, ледь чи не духiвник-сповiдник…
Злiсть змiнилася усвiдомленням провини. Якби я зупинила Тiнь, перш нiж вона встигла прикiнчити Настину любов, – усе було б iнакше, i зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закоханi завершать ще один романтичний вечiр.
Я встала, щоб однести букет назад Павликовi, i в цю мить дверi вiдчинилися. Такий самiсiнький ведмiдь, як той, що був прикрiплений до букета, але в людський зрiст, зайшов у нашу кiмнату, зачепившись об одвiрок волохатою плюшевою головою.
Навiть Настя при всьому своему стоiцизмi здивувалася.
– Павлику, – процiдила вона, – розмiр, звiсно, мае значення… але не в цьому випадку!
Ведмiдь посеред кiмнати подивився на неi без цiкавостi – i перевiв погляд на мене. Пiдняв волохату лапу; у лапi дивом утримувалася в’язка ключiв, так, неначе ведмiдь був сторожем в’язницi… або поцупив з режимного об’екта повний набiр дублiкатiв.
А ще через хвилину з’ясувалося, що всерединi ведмедя заховався зовсiм не Павлик.
* * *
– Навiщо ти начепив цю дурну шкуру?
– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвоi уваги, – вiн навiть не усмiхнувся.
Я насилу стримала нервовий смiх:
– А навiщо ключi?
– Ходiмо, про все дiзнаешся.
– Послухай, Семене…
– Сем.
– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою пiду?
– Тому, що сьогоднi ввечерi я покажу тобi таке, чого ти нiколи не бачила.
Я зiтхнула. Ех…
Хлопець був настiльки впевнений у собi, що не боявся здаватись iдiотом. Вiн жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, вiн заклався з кимось, що поведе мене сьогоднi в ресторан чи в клуб. А скорiше за все, нi з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дiвчину – на секунду зацiкавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й нi?
– Спасибi, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднiшнiй вечiр багато роботи.
– Ти не розумiеш, вiд чого вiдмовляешся.
– І не пояснюй, а то я помру з горя.
Схоже, йому не часто казали «нi». Принаймнi зараз вiн видавався здивованим. Ми стояли в коридорi бiля входу на кухню, i всiм жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собi зацiкавленi погляди: Сем був на факультетi вiдомою особою, а я традицiйно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагонi метро iде п’ятнадцять душ.
Завтра скажуть: «Вона йому вiдмовила, щоб покрасуватися». Навiщо чекати завтра – вже сьогоднi скажуть, а втiм, менi яка рiзниця…
…Коли вiн одстiбнув смiшну волохату голову, коли я побачила його у ведмежiй шкурi, веселого, безглуздого, менi раптом привидiлося на секунду, що я його давно знаю, що це мiй друг, який навiщось надiв маску… нi, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумiлого мажора.
Коротка мана з’явилася – i зникла: не друг вiн був менi. Я б iз задоволенням погуляла з ним пiд дощем, посидiла на автобуснiй зупинцi, обговорила нюанси сучасного прочитання Свiфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з iншоi планети, i, вирушивши в космос на його кораблi, я ризикую задихнутися без скафандра…
– Шкода, – сказав вiн, наче луною вiдповiдаючи на моi думки. – А менi здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.
Настала моя черга дивуватися:
– Як ти… А-а, ти прочитав мiй статус на Фейсбуцi!
– Неправда. Менi явився привид Ломоносова й велiв показати тобi великi таемницi.
Чиста робота: за вечiр вiн зумiв уже вдруге мене здивувати. Я справдi любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кiлька днiв тому журилася в Мережi, що нiяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головноi будiвлi.
– Тодi ходiмо, – сказав вiн, задоволений моею реакцiею.
– Просто зараз?
– Навiщо вiдкладати?
– Музей зачинений!
Вiн урочисто показав менi в’язку ключiв:
– Немае закритих шляхiв. Є шляхи, якi добре охороняються, – там Сцiлла, тут Харiбда… Але ти ж не боягузка, правда?
* * *
Ми прокралися по музею, освiтленому о цiй порi тiльки черговими лампочками. Повз вiтрини з мiнералами й коштовними камiнцями, кожний з яких можна розглядати цiлий день. Повз портрети видатних учених i опудала тих, кого вони дослiджували.
Сем спробував ключ до балконних дверей – не пiдходить. Тодi вiн став пробувати ключi один за одним, нагадуючи ретрохакера з вiкторiанських часiв.
Нарештi дверi пiддалися. Знадвору повiяло прохолодним повiтрям i запахом трави – несподiвано, на двадцять четвертому поверсi посеред колосального мiста. Сем подав менi руку:
– Тут обережно: висока сходинка. Дивись пiд ноги.
Я вийшла пiд небо – та так i зупинилася.
Навкруги лежала Москва у вогнях мостiв i набережних, у вигинах рiчки, у потоках червоних та бiлих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах паркiв, у геометричному вiзерунку дорiжок бiля оглядового майданчика. За моею спиною височiв шпиль унiверситету, я стала частиною цiеi будiвлi, я стала однiею зi статуй, химерою на фасадi й малюнком на гербi. Хвилини спливали, я не ворушилася, тiльки мiсто пiдi мною перетiкало вогнями, мерехтiло, свiтилося…
– Дозвольте, мiледi, скромно презентувати вам цей краевид.
