скачать книгу бесплатно
Вiн вiдкоркував пляшку шампанського. Тицьнув менi в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’е шампанське на балконi музею?
Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, вiн виконав обiцянку: показав менi те, чого я нiколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.
– Ти на Ейфелевiй вежi була? – вiн дивився на Москву крiзь свiй келих, на свiтло.
– Нi.
– І не ходи. Там такi черги, тиснява, духота… Тут – геть iнше.
– Знатиму.
Вiн уловив у моему голосi iронiю, але нiчого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як i ранiше, нiчого не винна. Ми окремi люди, ми з рiзних свiтiв, але я не хочу здатися грубою…
– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав вiн.
– Правда?!
– Точно. Полюють на голубiв. Тут подекуди можна кiсточки знайти.
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собi на верхiвцi iсторичного будинку, як у горах або в лiсi. Вiльнi…
У його голосi менi почулася заздрiсть.
– На фiг таку волю, – я знову подивилася на вогнi. – Якщо тобi цiкава моя думка – я на боцi голубiв. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубiв вiд цих соколiв… якби могла, звiсно.
– Голуби скрiзь гидять. Якби ти бачила, що дiеться на площi Сан-Марко.
– Зате голуби нiкого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кiгтi, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав вiн замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на мiсто, хвилину, другу, десяту; холодний вiтер став проймати мене пiд курткою, i звiдкiлясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помiтить незаконне проникнення на об’ект…
І тут у кишенi задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лiкоть – й одразу випустив.
– Привiт, мамо, – сказала я в трубку.
– Привiт, ти чого не дзвониш?
– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…
– Уже пiзно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозковоi активностi…
– Зроблю, мамо. Як у тебе?
– Усе добре… На добранiч!
– На добранiч.
Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Мiсто пульсувало, мерехтiло вогнями.
– Ти не злися на неi, – сказав Сем.
– Чого ти вирiшив, що я злюся?
– Багато хто злиться. Гiперопiка i все таке.
– Я не злюся.
– І правильно.
Щось у його голосi змусило мене насторожитися:
– А твоя мама…
– Померла, коли я народився. Я ii не пам’ятаю.
Менi стало дуже холодно, хоча вiтер ущух.
– А батько?
– Батько… в Лондонi. Здаеться, що вiн завжди там був…
– Що значить «здаеться»?!
– Та бачиш, у мене дивна вибiркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалi. Напевно, в мене розлад прихильностi. Нiчого, що я тобi про це кажу?
Я не знала, що вiдповiсти. З одного боку, менi стало страшенно його шкода. З другого… вiн так легко про це розповiдав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дiвчатам про своi бiди, тиснути на жалiсть?
– Забудь, – вiн вiдвернувся. – Я сказав зайве.
З одного його руху менi стало цiлком ясно, що вiн говорив щиро i вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустрiли з настороженiстю й пiдозрою; вуха моi спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкiра.
– Сем, послухай, я теж… Мiй батько нiбито кинув матiр до мого народження, але я вiрю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що вiд нього залишилося, – кулон…
Я потягнулася до амулета – i згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зцiпила зуби:
– Сем, я тебе чудово розумiю, але менi простiше, бо вiд дiвчат очiкують, що вони говоритимуть про своi почуття. А чоловiки повиннi мовчати, як бовдури, навiть якщо в них серцевий м’яз рветься надвое…
Вiн дивився на мене. Крiзь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким вiн був колись, – страшенно самотнього, заваленого iграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забувае кожен свiй порожнiй i нудний день. Не усвiдомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечi. Я вiдчула запах його шкiри, тепло, довiру, менi захотiлося торкнутися губами його лиця…
У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тiльки тому, що боялася випадково когось убити.
На дисплеi свiтився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пiзно. Мiй порив нiжностi все одно вже захлинувся, обiрвався, залишивши пiсля себе нiяковiсть i незручнiсть. Зцiпивши зуби, не дивлячись на Сема, я вiдповiла на дзвiнок.
– Алло.
– Це Дар’я Лебедева? – запитав на тому кiнцi хрипкий незнайомий голос.
– Так…
– Я Мiша. Ви менi залишили свiй номер…
Я зрозумiла, що не впiзнала його. Я зрозумiла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кiлька годин, якщо ми не пiймаемо його Тiнь.
Людський егоiзм не мае меж. Я дуже впала у власних очах, але ще бiльше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.
– Зi мною, – хрипко говорив Мiша, – я не розумiю, що вiдбуваеться. Я не знаю, що менi робити. Я…
– Зрозумiла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приiду негайно.
Роздiл сьомий
Мiша
На останнi грошi я пiймала «шахiд-таксi». З машини передзвонила Пiплу. Той сприйняв новину цiлком спокiйно:
– Скорiше за все, ти йому нiяк не допоможеш – Тiнь заникалась i вийде тiльки завтра.
– А якщо не вийде?
– Та де вона дiнеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природнiше поводитиметься жертва – то бiльша ймовiрнiсть, що Тiнь пiдбереться ближче.
У темрявi я не знайшла б Мiшин пiд’iзд, якби вiн не чекав мене на лавi. Було вже пiзно, далеко за пiвнiч, i якось дивно тихо. Мiша здавався страшенно пригнiченим:
– Знаеш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…
– Недарма, – я твердо подивилася йому в очi. – Вiдбуваеться щось дивне, так?
Вiн вагався.
– Скажи менi! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобi свiй номер! Значить, можу допомогти!
Вiн нарештi наважився:
– Ходiмо…
Я мовчки пiднялася за ним сходами. Квартира, як i сказав Пiпл, була пiд номером сорок один.
– Лера спить, – сказав Мiша, причинивши кухоннi дверi. Це означало: «Вибач, менi дуже нiяково, але ми не повиннi шумiти. Мене мучить невiдомий кошмар, але я не стану будити свою дiвчину, ii не можна турбувати. Я на своiй кухнi поводитимусь, як злодiй, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось мiняти».
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
