скачать книгу бесплатно
Вiн замахав руками:
– Ну що ти! Це взагалi не можна порiвнювати! Я вiдкриваю маленькi вiконця туди-сюди, всього на кiлька хвилин. А там здоровенна дiра в Темний Свiт. Їi нiхто не малював, ii пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовiрне поеднання чинникiв… От ти знаеш iсторiю Чорнобильськоi катастрофи? Їi ймовiрнiсть була нуль цiлих нуль-нуль…
– Гришо, – сказала Лiза, уважно за мною спостерiгаючи, – у деяких випадках зайва iнформацiя нiчого не прояснюе. Дар’е, ти не заморочуйся, як це дiе. Це об’ективна реальнiсть – як податкова система або як будова ДНК. Вона iснуе поза нашою уявою, але iнодi даеться нам у вiдчуттях… Правда, не всiм. Є Тiнi – ти одну сьогоднi бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тiней, доставляе до порталу й викидае назад у Темний Свiт. Усе!
За вiкном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тiнь од моеi долонi впала на ковбасний кружечок зi слiдами зубiв.
– Тiнi… що це таке?
Гриша зiтхнув:
– Фрагменти ворожоi матерii… оформленi, як людиноподiбнi iстоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторi, який ми для простоти називаемо Темний Свiт, – недостатньо ресурсiв, вони лiзуть до нас, ну, як клiщi в лiсi – на тепло, на свiтло.
Я збагнула, що розтираю скроню, те саме мiсце, де бачила в Настi примарне «татуювання»:
– Моя сусiдка в гуртожитку…
– Жертва, – авторитетно кивнула Лiза.
– Що з нею буде?
Гриша й Лiза перезирнулися.
– Вона жива, – сказала Лiза з певним сумнiвом у голосi.
– А що, могла вмерти?!
– Рiзнi бувають Тiнi, – сказала Лiза й пiдiбгала губи. – Деякi висмоктують життя… Деякi вiдбирають час…
– А ця конкретна?
Вони не поспiшали вiдповiдати.
– Про що парилася твоя сусiдка? – запитав пiсля паузи Гриша. – Ну… що ii хвилювало в той вечiр?
– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, вiн не прийшов, вона образилася…
– Ти не пам’ятаеш, Тiнь при цьому щось пила чи iла?
– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана пiд парканом!
– Випила до дна чи щось лишилося?
Я згадала пляшку, що пролетiла повз мою голову, дзенькiт скла й хрускiт пiд ногами.
– Усе випила.
– Не пощастило твоiй сусiдцi, – сказала Лiза.
– У сенсi?
Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболiло серце.
– Любов, – сказала Лiза. – Тiнь висмоктала з твоеi сусiдки ii любов, i ми не встигли перервати транзакцiю.
Гриша потягся, хруснув суглобами:
– Так, дiвчата, я спати. Нiчку чесно вiдчергував…
– Що з нею тепер буде? – я не давала Лiзi вiдвести очi.
– Нiчого. Так i житиме.
– А… ii хлопець…
Лiза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.
– І вона бiльше нiколи не закохаеться?!
– Не знаю, – Лiза встала, збираючи смiття зi стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неi була, – ii Тiнь зжерла до крапельки.
– І ми так просто ii вiдпустили?! – я теж пiдвелася.
– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кiлок вбивати? Це не допоможе – це тобi не вампiри, це абсолютно безсмертнi в нашому свiтi тварини, iх – тiльки на вихiд, тiльки в портал…
Я потяглась до амулета на шиi. Торкнулась i вiдсмикнула руку:
– Якби я не чухалася так довго… Не бiгала туди-сюди, не рилася б в урнi…
– Ти куди? – з пiдозрою запитала Лiза.
* * *
Перш нiж дзвонити, я вийшла в коридор i причинила за собою дверi кухнi.
– Лебедева, менi нiколи, – сказала Настя. – Я на пари.
– Як ти почуваешся?
– Прекрасно! Прямо камiнь з душi.
– Послухай, Павлик, вiн насправдi…
– Та пiшов вiн, – вiдгукнулась моя сусiдка, i в голосi ii не було нi туги, нi розпачу, нi злостi, жодноi емоцii – супутницi небайдужостi. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.
– Вiн тебе любить!
У телефонi заревiв Настин фен для волосся – я впiзнаю його з тисячi, в минулому життi цей фен був пароплавною сиреною.
– Бувай! – крикнула Настя. – Менi через хвилину виходити!
Я побачила, що дверi в кухню вiдчиненi й Лiза стоiть на порозi.
– Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшоi мудроi подруги. – Якби ти не знайшла вчасно цю Тiнь – вона б i далi крутилася коло унiверу й смоктала б з людей любов.
– Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за ii плеча.
– І взагалi, тебе треба поздоровити – ти тепер працюеш у службi Доставки! – Лiза взялася тиснути менi руку. – Вiтаемо!
Я видавила усмiшку:
– Дякую… Менi сьогоднi на першу пару. Я пiду?
* * *
Двiр тонув у зеленi. Стояла тиша, несподiвана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графiтi – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’ера.
– Вибачте, – запитала я в неi, – що це за район?
Вона подивилась на мене, i в ii очах я побачила свое вiдображення: непутяще дiвчисько, скорiше за все, наркоманка, цiлу нiч прогуляла на чужiй квартирi й навiть не пам’ятае де!
Страшна думка змусила мене нервово зiбратися:
– Вибачте, а це взагалi… Москва?!
Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пiшла, не смiючи вимагати вiдповiдi, але тут мене гукнули вiд пiд’iзду. Лiза йшла по дорiжцi – свiжа, наче й не було безсонноi ночi, у джинсах i у футболцi.
– Ходiмо. Я тебе пiдвезу.
* * *
У неi була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусiдських машин так щiльно, що я спершу подумала: тут не виiхати.
Лiза сiла за кермо й, не повернувши голови, а тiльки по дзеркалах, вибралася за кiлька секунд – чiтко, сухо, професiйно. Я мовчки позаздрила.
Ми виiхали на вулицю, назва якоi менi нiчого не говорила. Утiм, з усiеi Москви я знаю всього кiлька районiв.
– Цi картини у вас – вони Гришинi?
– Подобаеться? Його.
– Вiн художник?
– І це теж.
Вона раптом усмiхнулася:
– А ти добре тримаешся. Прямо стiйкий олов’яний солдатик.
– Я?!
Спритний позашляховик «Мерседес» грубо пiдрiзав нас посеред вулицi.
– Через таких паскуд люди б’ються, – Лiза пильно подивилася «Мерседесу» вслiд.
Я побачила, як пiд ii поглядом вминаеться полiроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикаеться й кривиться бампер. Машина була метрiв за двадцять перед нами; водiй вильнув, од несподiванки додав ходу – i майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як вiн бродить навколо своеi тачки – нахабний пацан, що серед бiлого дня одержав щигля по носi…
– Розрив шаблону, – пробуркотiла Лiза. – Іншим разом подумае.
– Ти даеш, – я закашлялась.
Лiза кивнула:
– Ненавиджу цих… з купленими правами. Один такий Гришу був збив.
– Коли?!
– Давно. Гришi було дванадцять рокiв. Майже два мiсяцi в комi. Думали, не видряпаеться.
Вона спритно обiгнула пробку коло свiтлофора – по вузькiй дорiжцi за гаражами, i видно було, що вона це робить не вперше i навiть не всоте.
– А ти думаеш, як Гриша уляпався в Темний Свiт? Отак i потрапив. Усi ми з мiткою… У тебе що було?
– Та так…
– Потiм розкажеш, – легко погодилася Лiза. – Тебе до якого корпуса пiдвозити?
* * *
Пара мала початися через кiлька хвилин. Попрощавшись з Лiзою, я зупинилась бiля лави i вийняла телефон.
– Мамо? Доброго ранку… Нi, у мене все добре, просто дзвоню, просто…
Я затримала дихання.
– Я тебе дуже люблю, ти про це знаеш? Оце так. Обiймаю.
Навколо йшли, бiгли, смiялися, лаялися, сопiли, доiдали на ходу бутерброди моi одноплемiнники – студенти. Я брела, мов сомнамбула в лiсi, нiкого не помiчаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалi доберуся сьогоднi до аудиторii.
Це сталося зi мною. Тепер уже грiх сумнiватись. Я просто дiвчинка, просто сiра миша, з раннього дитинства поставлена в стрiй грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедева, краща за iнших?!»
Нi, я не краща. Але й не гiрша. Я щодня доводила мамi, вчителям, однокласникам: я – це я, я залишаюся собою, навiть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трiйку в журнал чи лiпите жуйку на лоба. Якщо я змiнюся – то з власноi волi, а не з вашоi. Я не чекала свого дива, але воно настало.
Тепер я працюю в службi Доставки. Доставляю не меблi й не пiцу, а моторошних Тiней до порталу в пiдземелля. Для мене не передбачено унiформи з крильми чи маскою, чи трусами поверх штанiв. Але я вас усiх, наiвнi моi спiвгромадяни, захищаю вiд страшноi небезпеки, про яку ви…
Щось майнуло попереду на алеi, перетнуло мiй шлях, обвiяло мене вiтром. Велосипедист? Гiрше. Їздець на сегвеi, останнiм часом iх усе бiльше.
Вiн перетнув дорiжку й розвернувся, верхнi гудзики його свiтлоi сорочки були розстебнутi, в очах вираз типу «осяйний мачо». Сповiльнив хiд, збираючи цiкавi й заздрi погляди, вiдкинувши голову, пiдставивши лице вiтру, – викапаний римський патрицiй, який виiхав прогулятися на колiсницi, привiтати городян, поблажливо кивнути чернi, яка його обожнюе. Я вже бачила цього героя – вiн був приписаний до першого курсу нашого факультету, комерцiйне вiддiлення. Звати його Захар чи Матвiй, якось так, у нього був парк з кiлькох iномарок, кожна за цiною скромноi московськоi квартири. Що вiн робив на фiлологii – залишалося загадкою для всiх, зокрема й для декана. Чи то синка покарав суворий батько, що постiйно живе в Лондонi. Чи то зоряний хлопчик програв спiр. Чи то йому було зовсiм байдуже, де значитися. Наступного року його так само призначать генеральним директором якоi-небудь татусевоi фiрми – вiн не змiниться нi на йоту, гасатиме на сегвеях, мiнятиме машини й дивитиметься поверх голiв.
