скачать книгу бесплатно
Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогоднi в мене в долонi був мiй кулон… Мiй амулет. І неясне вiдчуття, що поруч дiеться темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а нiхто не бачить. Крiм мене.
Я зупинилась коло ii лiжка, стискаючи амулет у долонi:
– Щодо Павлика… Тут щось не так. Вiн тебе любить.
– Любить?! Сука!
Вона вiдкинула ковдру.
Їi лице було вкрите суцiльною кiркою кровi. Кров сочилася з кожноi пори. Постiль була в кровi, i пiдлога, i вся кiмната, я закричала вiд страху – i випустила амулет. Кров зникла; у Настi було опухле, але чисте лице з очима нещасноi злоi баби:
– Усi мужики – паскудники! Правду менi мама казала, а я не вiрила!
Вона кричала не своiм звичайним голосом, веселим, низьким i ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий i надривний, вереск бензопили, яка вгризаеться в мертве дерево:
– І татусь мiй був такий! Швиденько перепхнутися – i погнав далi! Усi мужики однаково влаштованi!
Слова вискакували з неi готовими блоками – наче хтось заздалегiдь написав iй текст. Менi стало недобре.
– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…
– Що-о?! Ти iх покриваеш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапiв смердючих?!
Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дiвчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоцi, не жила в однiй кiмнатi, не пила чай… Може, ii пiдмiнили? Пiдсадили в мозок чужу свiдомiсть? Вивернули навиворiт, зачарували? Що з нею зробили, врештi-решт?!
Задкуючи, я знову вийшла в коридор i зачинила дверi. Надiла на шию амулет – i вiн здався менi дуже теплим, майже гарячим.
– Потерпи, я розберусь, – сказала я Настi, хоча вона мене не чула.
І, однiеi рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввiмкнула лiхтарик.
* * *
Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звiра, шахтою на днi океану. Стiни тремтiли, липкий кисiль то приховував iх од мене, то знову розповзався, i тодi пiд променем лiхтарика на стiнах проступали написи чужою мовою. Це не була нi арабська в’язь, нi iероглiфи, нi латиниця, нi будь-яка знайома менi знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто столiттями мертва, але навiть нелюдська.
Я пройшла по коридору вiд краю до краю, пiднялася сходами на наступний поверх i нiкого не зустрiла, хоч це була людна пора, вечiр. Уже пiдходячи до двадцять дев’ятоi кiмнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стiнi напис, зроблений росiйською: «Тiнь приходить, щоб погубити».
Я розтисла кулак, який устиг онiмiти. Тут, у звичайному свiтi, нiякого напису не було: стiну недавно бiлили.
Я постукала у двадцять дев’яту. Нiхто не вiдповiв. Дверi були вiдчиненi. Я зайшла.
Стiл у кiмнатцi був завалений брудним пластиковим посудом. Тут вiдзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою i бiляшами. Серед безлiчi порожнiх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-пiд кефiру.
На лiжку хропiв, не знявши навiть кросiвок, хтось – лицем до стiни. Ще один хтось, худий, у червонiй футболцi, слухав щось у навушниках i посмикувався, пiдстрибував, не вiдриваючи пiдошов од пiдлоги, схожий на поплавець пiд час iнтенсивного клювання. Навколо вiн, здавалося, нiчого не бачив, поглинутий своiм глибоким внутрiшнiм свiтом.
На пiдвiконнi сидiла об’емиста дiвка в джинсах i короткому топiку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася лiниво й нахабно:
– Заблукала?
У неi була особлива вимова – так говорять провiнцiали, коли знущаються з вимови москвичiв. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точнiше, декого в цiй кiмнатi.
Хтось сидiв на пiдлозi за маленьким холодильником, привалившись до стiни. Спершу я помiтила ногу в синiй шкарпетцi. Розмiр взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерiгаеться.
Я пiдiйшла ближче. Павлик сидiв, на вигляд п’яний у смерть, блiдий, невпiзнанний. Невже цей хлопець зовсiм недавно чекав на побачення, готувався, зазирав менi в очi: «Я ii люблю, я хочу iй освiдчитися».
– Павлик? – спитала я невпевнено.
– Узагалi-то тут уже все закiнчилося, – повiдомила з пiдвiконня дiвка.
Я схилилася над Павликом:
– Агов! Ти мене чуеш?
Амулет вислизнув через комiр i загойдався в мене перед очима. Я пiймала його в кулак, i свiт змiнився.
Нi, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитоi людини, яка нiч пролежала в заметi. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!
– Не займай його, нехай проспиться, – так само лiниво сказала за моею спиною дiвка. Я обернулась, як i ранiше стискаючи в долонi амулет…
Воно сидiло на пiдвiконнi.
Створiння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бiтуму. Таким би могло бути втiлене марення Сальвадора Далi пiд дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дiвка, нiби нiчого й не було, розглядала мене, ii бiлий живiт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.
– Побачила? І шо? Шо ти менi зробиш?
І, пiднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити свое пиво. Незрозумiло як – iнтуiтивно – я зрозумiла, що не можна дозволити iй допити.
– Ану… стiй!
Менi б кинутися на неi, вибити пляшку. Крикнути, кинути стiльцем, приголомшити ii хоч якось. Але я розгубилася й прогавила момент. Одним ковтком вона прикiнчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:
– Лови!
Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стiну за моею спиною, i по всiй кiмнатi полетiли скалки. Той, що спав на лiжку, навiть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як i ранiше, танцював на мiсцi, але в очах його з’явився слабкий проблиск iнтересу.
Дiвка заскочила на пiдвiконня. Махнула менi рукою й ступила назовнi. З десятого поверху.
Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом пiдскочили до вiдчиненого вiкна…
Дiвка стояла внизу, на газонi. Знову махнула рукою – як юнга на щоглi корабля, коли той вiдчалюе в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, пiдстрибуючи.
Лiхтарi свiтили яскраво, все було видно мов на долонi. З-за рогу навперейми стрибусi вискочила iнша дiвчина – блондинка на височенних шпильках.
Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – i та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила ii за ногу й кудись дiловито поволокла, на ходу витягаючи мобiльний телефон з сумочки на поясi.
– Нiколи бiльше не куритиму цiеi гидоти, – жалiбно заскиглив хлопець у навушниках.
Я мовчки кинулась до дверей.
* * *
Вона лежала в травi й на вигляд не вiдрiзнялася вiд манекена. Я знову засумнiвалась у своему глуздi, тим бiльше що над нею стояла блондинка з телефоном i говорила втомлено й цiлком буденно:
– Вантаження закiнчено, прошу доставки.
Потiм блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:
– Для першого разу пристойно.
– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тiло в травi. – Вона…
– Просто Тiнь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стiлець». – Умбра вульгарiс. Латиною.
Вона пiймала мiй погляд:
– Ти не тiшся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.
– Типу, забороняе «Грiнпiс»? – буркнула я.
– Типу, вони безсмертнi, – без тiнi усмiшки вiдгукнулася блондинка. – Ну, де вiн там…
З-за куща, за яким iще секунду тому нiкого не було, виринув чоловiк рокiв тридцяти, в майцi з яскравим анiмешним малюнком. «Наруто», наскiльки я можу судити про такi речi. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.
– Я збожеволiла, – сказала я приречено. – Як прикро.
– Не надiйся, – привiтно повiдомив чоловiк. – Ти хто?
Замiсть мене вiдповiла блондинка:
– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор пiдкинув.
У вухах у мене знову зазвучали скрегiт i брязкiт аварii, тож довелося мiцно затиснути iх долонями:
– Інструктор?!
– Розбiр польотiв потiм, – довiрливо сказав чоловiк. – Спершу треба роботу зробити.
Вiн пiдскочив до стiни трансформаторноi будки й став малювати щось на цеглi – балончик у його руцi виявився зовсiм не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Вiн малював графiтi срiблисто-металевим струменем, розгонисто, вмiло, навiть, мабуть, красиво.
– Доставка готова…
Вiн одступив од стiни, i я побачила, що цегли пiд графiтi бiльше немае. Є дiрка з оплавленими краями, всерединi струменiе повiтря, як над багаттям, i щось iще просвiчуе, немов далекий лiхтар у туманi.
– Вантажимо, – блондинка знову пiдхопила дiвку за ногу, але та вже втратила подiбнiсть до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по травi. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!
Чоловiка не довелося просити двiчi. Разом вони пiдхопили дiвку i, ступивши одне за одним у дiру, зникли й затягли ii з собою. Ще за мить цегла повернулася на мiсце – тiльки слабка тiнь графiтi проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стiна. Мiцна – хоч головою бийся.
* * *
Хвилин десять я сидiла на лавi коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоцi й трепетi до ранку.
Але – нiчого подiбного. Я змерзла, вiддихалася… i згадала про Павлика. Чи вiн там хоч живий?!
Бiгом повернулася в кiмнату Соколова. Кружляв нiчний метелик над залишками пластикового застiлля, досi так само хропiв на лiжку невiдомий гiсть, зате танцюрист у червонiй футболцi втiк, залишивши на пiдвiконнi своi навушники. Павлик сидiв, привалившись спиною до стiни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозумiти, де вiн.
Я стисла в долонi амулет. Вигляд у Павлика досi був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорнi «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.
– Привiт… Що це тут?
– Це в Соколова був день народження, – зiтхнула я.
У Павликових очах з’явився жах:
– А я тут… як? Навiщо?
Я мовчки допомогла йому встати.
Усю дорогу по коридору вiн белькотiв засмучено й жалiбно: iшов до Настi… подзвонив i… вiн iшов, i раптом…
– Ішов туди, а втрапив сюди, – крiзь зуби процiдила я.
– Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надiею. Чекав, напевно, що я скажу – дурницi, дiло житейське, дiвчина пробачить…
Я зазирнула в нашу кiмнату. Настя спала. Я повагалась… Нi. Чекати до ранку не треба.
– Насте… Чуеш?
Вона розплющила каламутнi очi:
– Котра година?
– Не мае значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.
– А це хто? – спитала вона й клiпнула.
– Перестань, – я подивилася докiрливо. – З ним сталася бiда, випадково отруiвся паленою горiлкою. Нi на якому днi народження вiн не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалi не вмер…
Настя позiхнула й глянула на годинник:
– Свиня ти. Четверта ранку, а ти менi розповiдаеш якiсь байки про алкоголiкiв.
Павлик просунув голову у вiдчиненi дверi.
– Насте! – простогнав так жалiсно, що розридалась би навiть Снiгова королева. – Зi мною щось сталось, я йшов до тебе, я…
– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусiдка. – Зачини дверi, май совiсть.
І натягла на голову ковдру.
