скачать книгу бесплатно
– Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!
Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – едина свiтла цятка, завбiльшки як поштова марка, так-сяк допомагала менi орiентуватися.
Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розiйшлася.
– Ти сьогоднi снiдала? – з пiдозрою запитав тренер.
– Не пам’ятаю, – зiзналася я.
– То йди й поснiдай! Анорексички хрiновi! Хочеш, щоб мене iнфаркт розбив?!
Я побрела в роздягальню.
Свiти iснують поряд, але звичайний принаймнi дотримуеться правил. А той, що за межею, правил не знае – твое життя для нього таке ж важливе, як осiннiй листок у багаттi, як вiдображення бабки на плесi, як торiшнiй квиток у кiно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твоi проблеми…
Я вийшла з-пiд душу й пiдiйшла до дзеркала. І вiдразу побачила, що амулета на шиi немае.
Млiсть злетiла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у водi моi однокурсницi, i через секунду була знов у водi.
– Лебедева, я куди сказав iти?!
– Я загубила кулон…
– Я скiльки разiв казав: перед заняттям знiмати кулони, сережки, цяцьки!
Я не слухала його. Я пiрнала й пiрнала, повзала по дну, вдивляючись у бiлу плитку на своiй дорiжцi – i на сусiднiй…
Нiяких амулетiв. Чисте картате дно.
* * *
– Лiзо, я загубила амулет i тепер нiчого не бачу.
Вона довго мовчала в телефонi. Я не знала, де дiтися з сорому.
– Круто, дiвчино, – промимрила вона нарештi. – Навiть не знаю, що тобi сказати…
Я вимкнула телефон i нарештi з усiеi сили розридалася.
Безсонна нiч, Настинi ридання, кров i татуювання на скронi, амулет в урнi, пiдземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна дiра посеред басейну – усе це нарештi склалося, сплавилося в единий тягар, i у верблюда моеi душi пiдломилися тонкi ноги терпiння. Єдиним прихистком людини в такому станi мiг стати тiльки туалет – i я кинулася до перших же дверей з вiдповiдною пiктограмою. На щастя, всерединi нiкого не було, заняття ще тривали.
Скорчившись над раковиною, я ревiла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабiнцi, щойно порожнiй, тепер хтось е.
Усерединi делiкатно кашлянули. Вiдчинилися дверi, i Гриша, в майцi з анiмешним персонажем – тепер вiдьмочкою Кiкi, – подивився на мене зi щирим спiвчуттям:
– Ну, все нормально насправдi…
Я так розгубилася, що навiть перестала ридати:
– Це жiночий туалет!
– Не вилазити ж менi зi стiни в громадському мiсцi, – слушно зауважив Гриша. – Не всi, знаеш, до цього звикли. А я тобi привiв пiдмогу…
Вiн посунувся, випускаючи з кабiнки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було рокiв тридцять, високий, похмурий, неголений, анiтрохи не схожий нi на студента, нi на викладача.
– Це Пiпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.
– Це! Жiночий! Туалет!
– Тут же нiкого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосереднiстю. Цiеi самоi митi з коридора почулися голоси – i цокiт каблукiв, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:
– Що ж, я пiду…
Вiн зник за дверцятами кабiнки, я штовхнула цього Пiпла в iншу – i зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зi старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:
– Фарбою смердить?
– Ремонт, – привiтно пояснила я.
На щастя, вона не стала нiчого з’ясовувати.
* * *
– Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…
Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли нiхто не дивився, i випустила цього Пiпла. Не скажу, щоб вiн менi дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхнiй. Крiм того, уся ця принизлива метушня з кабiнками…
– Гришо, вiн що, збоченець чи зовсiм дурень?…
– Ти завжди так багато базiкаеш?
Сказано було недбало, наче мимохiть. Я закрила рот i для певностi уявила, що на губах у мене застiбка-змiйка й що вона мiцно замкнена. Дуже добра психологiчна вправа, допомагае змовчати в ситуацiях, коли кожне слово працюе проти тебе.
Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головноi будiвлi, i тут, на сходах, я знову побачила Мiшу. Вiн рiзко змiнився за тi кiлька годин, що я його не бачила: був блiдий, розгублений, навiть понижчав. Його дiвчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Мiша неохоче вiдповiдав – i менi без усякого амулета було ясно, що вiн од неi щось приховуе.
Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тiнь i зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життевi соки. А в мене, як на грiх, не було амулета.
– Цi? – запитав Пiпл, простеживши за моiм поглядом.
Я кивнула. Застiбка-змiйка й далi надiйно скрiплювала моi губи.
Не кажучи нi слова, вiн рушив до них. Пiдiйшов i почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволi пiдвела брови – здаеться, цей Пiпл зумiв ii приголомшити. Вона захитала головою, навiть позадкувала; мiй новий знайомий обiйшов iх по колу, нiби принюхуючись, i повернувся до мене.
– Вона не Тiнь, – сказав заклопотано.
– Як?!
– А отак. Просто дiвка. А хлопця пiратять, i сильно.
– «Пiратять»… у сенсi?
– Ну, я це так називаю. Як фiльми скачують незаконно. Пiратським чином. Так i його зараз скачують…
– Скачують… з торентiв чи що? Людину?!
Вiн подивився на мене вже знайомим поглядом ученого верблюда, згори вниз:
– Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службi Доставки?
– З учорашнього.
Вiн зiтхнув, мовляв, навчати новачкiв не наймався.
– Тiнь установила з жертвою контакт i викачуе з неi життевi сили. Так зрозумiлiше?
– Як ти знаеш? Ти що, теж бачиш цi знаки, кров на лицi…
Вiн помотав головою:
– Нi. Я чую. Нюхом.
Його нiздрi ледь сiпнулися:
– У тебе друга група кровi, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогоднi ти була в басейнi, iла пiцу «Маргарита» i пирiжки з м’ясом.
Я довго мовчала. Вiн доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком.
– Я тебе боюся, – вичавила я нарештi.
– І марнуеш купу часу на непотрiбнi емоцii, – повiдомив Пiпл. – А хлопцевi залишилося жити щонайбiльше добу.
– Жити?!
– З нього качають час життя – конкретно так… За годину вiдбираеться кiлька рокiв. Завтра вранцi з хлопця буде труп.
– А що ж нам робити?!
Вiн подивився поблажливо.
* * *
Мiша i його подруга сiли в маршрутку. Я пiдняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копiйка»:
– Дорогу покажеш?
Пiпл грубувато смикнув мене за лiкоть, вiдтяг од машини й кивнув водiевi, щоб iхав далi.
– Ти чого? – я вирвала руку.
– У цiй машинi вчора таке возили, що я й говорити не хочу, – сказав вiн уривчасто. – Он синя iде, спиняй ii.
Ми влiзли в стару синю «Мазду». Пiпл повiв нiздрями, але промовчав. Водiй iхав за маршруткою, нi про що не питаючи, – на щастя, рух був нешвидкий.
– Тобi, мабуть, важко, – сказала я, забувши про застiбку на губах.
Вiн запитально звiв брови.
– Ну, з таким нюхом, – уточнила я.
– Я звик.
– «Парфумер» Зюскiнда читав? – я була впевнена, що вiн зацiкавиться, але вiн байдуже похитав головою:
– Нi.
– Хоч кiно дивився?
Вiн посмiхнувся:
– Ти все-таки дуже багато базiкаеш.
Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбiччя, i з неi вийшли Мiша зi своею брюнеткою.
* * *
Пiпл iшов по слiду, як собака, не дуже при цьому напружуючись i, само собою, не водячи по землi носом. Тому ми могли вiдстати й не боятися, що нашi пiдопiчнi помiтять стеження.
Коло пiд’iзду дев’ятиповерхiвки вони зустрiли, очевидно, сусiдку. Їi ми спершу почули й тiльки потiм побачили.
– Я подзвонила хазяiновi вашоi квартири! – кричала лiтня жiнка. – А наступного разу подзвоню в мiлiцiю!
Мiша щось примирливо сказав, я розчула тiльки: «Тьотю Свето, ну чого ви…»
Жiнка пiдвищила голос:
– Безсовiснi! У чоловiка мiгрень, а вони музику врубають о сьомiй ранку!
Брюнетка ввiйшла в пiд’iзд, навiть не глянувши на засмучену сусiдку. Я догадалася: це дiвчина врубае музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусiди можуть хоч об стiнку розбитися. Бiдний Мiша…
– Ця тiтка не Тiнь випадково? – запитала я Пiпла. Вiн хитнув головою.
Ми дочекались, поки обурена жiнка вiдiйде, i рушили до пiд’iзду. На дверях був кодовий замок, Пiпл нахилився, нiби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усерединi, в пiд’iздi, було темно й вогкувато, менi на секунду згадалося пiдземелля з порталом.
Пiпл iшов, неквапливо пiднiмаючись сходами, iнодi зупиняючись, iнодi нахиляючись до дверей квартир.
– Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тiчкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу… А тут що?
Вiн зупинився, пiдiбравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.
