скачать книгу бесплатно
Роздiл третiй
Портал
Я зустрiла свiтанок на набережнiй. У цей час тут не було нi туристiв, нi торгiвцiв, лише кiлька двiрникiв у жовтогарячих жилетах, та й тi незабаром пiшли.
Я стояла й дивилася на Москву.
Передi мною лежало величезне мiсто… чи свiт. Щоразу, коли я стискала в долонi свiй амулет, цей свiт перероджувався перед моiми очима, i була потрiбна вся моя мужнiсть, щоб дивитися й бачити заново.
Небо здавалося свiтлiшим i вищим. Земля мерехтiла опаловим м’яким свiтiнням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовтi дикi очi – та й пропали, i я так i не зрозумiла: привидiлось менi чи нi.
Кружляли вогненнi полотна над рiчкою, схожi чи то на метеликiв, чи то на протуберанцi. З мостiв опускалися сталактити – крижанi, а може, вапнянi. Здiймалися на обрii стовпи свiтла, щось ворушилося пiд темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…
Однак дракона не було. Був свiт, не схожий на все, що я знала ранiше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнiздi всю юнiсть i вперше визирнуло назовнi. Або мов чернець, що добрався до краю землi й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моею спиною, а я стояла й дивилася.
– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був мiцно намотаний на долоню.
Інструктор усмiхався. Коло тротуару стояла знайома менi машина з лiтеркою «У» – якраз пiд знаком «Зупинку заборонено».
– Хочеш викинути цю штуку? – вiн дивився на амулет.
Така думка в мене теж з’являлася.
– Рiч не в ньому, а в тобi, – сказав вiн серйозно. – Ти посвячена. А це твiй предмет сили. Перстень Всемогутностi, Самсонове волосся, Кощiева голка… Сама знаеш краще за мене.
– І якщо я його викину…
– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.
Вiн бiльше не усмiхався.
Проiхала мiлiцейська машина, не побажавши навiть чхнути на дике правопорушення «учнiвськоi» «Лади».
– Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.
– Подивись, – порадив вiн так само без усмiшки.
Я стисла амулет у долонi. Вiн стояв передi мною, бiлий, неначе вморожений у лiд, не схожий на людину.
– Ви що, теж Тiнь?!
– Ображаеш, – вiн справдi, здаеться, трохи образився.
Я не знала, про що з ним iще говорити. Я його боялась… i водночас розумiла, що треба зараз розпитувати, багато, жадiбно. Щоб потiм не шкодувати все життя.
– Аварiя була насправдi? Там, на мосту…
Вiн подивився глумливо:
– Ти знаеш, що таке iнiцiацiя у традицiйнiй культурi?
– Обряд дорослiшання, пов’язаний зi смертю i вiдродженням, – вiдповiла я, не замислюючись.
– От ти й вiдродилася. Поздоровляю.
Я закусила губу. Але ж це правда. У всiх традицiях початок нового життя, набуття нового статусу саме так i вiдбуваеться: претендента нiби вбивають – не насправдi… а потiм вiн народжуеться заново.
– Це якась… секта?
Вiн похитав головою. Пiшов до своеi машини, вiдчинив пасажирськi дверцята – мовляв, сiдай.
Я не зрушила з мiсця.
– Сiдай, – сказав вiн примирливо. – Не бiйся… Тепер я буду за кермом.
* * *
Вiн одвiз мене на задвiрки унiверситету, де я за два роки анi разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залiзний багор i пiдчепив кришку каналiзацiйного люка. Вiдкрився колодязь, знизу вiдчутно вiйнуло вогкiстю й гнилизною.
– Не пiду, – сказала я.
Вiн подивився докiрливо:
– Ти менi не вiриш?
Я раптом зрозумiла – вiрю. Оцiй дивнiй iстотi, яка, цiлком можливо, взагалi не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потiм загнала пiд вантажiвку, трохи не вбила…
Я вiрю, що вiн не бажае менi зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.
– Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо.
– У тебе ж нiбито е лiхтарик?
Вiн дивився на мене, цiлковито впевнений, що я полiзу в колектор. І я полiзла, хоч i мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.
Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услiд за Інструктором я пройшла по досить широкiй трубi й опинилася перед дверима з кодовим замком. Дверi були на вигляд дуже старi, масивнi, рокiв, мабуть, з п’ятдесятих минулого столiття. Або сорокових. А сейфовий замок вiдносно новий.
Замок спрацював, дверi скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залiзнi сходи з iржавими сходинками, мiй лiхтарик вихоплював з темряви чорнi бетоннi стiни, вкритi брудом i цвiллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах iржi, вологи, гнилоi органiки, землi…
– Куди ми йдемо?!
– Уже скоро.
Вiн зiстрибнув на бетонне перекриття й подав менi руку.
Промiнь лiхтарика вперся в дверцята лiфта. Інструктор натис едину кнопку – лiфт заскреготiв i вiдкрився. Був вiн просторий, зсередини обшитий цiнною деревиною, дуже дорогий i дуже старий.
– Менi страшно, – сказала я.
– Але ж тобi цiкаво, правда? Коли людина дослiджуе нове – iй завжди страшно…
Я зайшла в лiфт услiд за ним. Кнопок було всього двi: «Угору» й «Униз». Дверi зачинилися, лiфт пiшов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здаеться, ризикуючи от-от обiрватися.
– Ми не впадемо?
– Досi не падали.
Лiфт iхав страшенно довго й нарештi зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стiнами – тут уже не було темно, горiли тьмянi аварiйнi лампочки в залiзному обплетеннi. Долi розляглася стара зелена калюжа. Повiтря було дуже вологе й несподiвано холодне.
– Одягайся, – Інструктор вiдчинив дверi величезноi шафи. Я сподiвалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобанi куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжнi, судячи iз запаху.
– Я краще так залишуся.
– До стiни примерзнеш, – сказав вiн поважно. – Одягнись, або нiкуди не пiдемо.
Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навiть не стала сперечатися. Надiла куфайку, бiльш-менш вiдповiдного розмiру, засунула ноги у валянки, якi доходили менi до колiн, натягла шапку…
Й одразу стало якось затишнiше.
– Ходiмо.
Вiн покрокував по коридору, тьмяно освiтленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи лiхтарик. Через хвилину рука задубiла, i я нижче натягла рукав.
На стiнах блищав iнiй. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:
– Чому тут так холодно?
– Нобелiвська премiя за 1910 рiк, – вiдгукнувся вiн, не обертаючись. – Такий собi Ван дер Ваальс вiдкрив рiвняння стану газiв. Спасибi йому: люди одержали рiдкий водень i рiдкий гелiй i навчилися будувати холодильнi установки…
Промiнь мого лiхтарика вперся у свiтле полотнище на стiнi. Я придивилася: це було iнженерне креслення Головноi будiвлi МДУ – а пiд ним багатоповерхове пiдземелля з лiнiею пiдземки.
– А це що?!
– Не гальмуй, – вiн iшов не зупиняючись. – Часу немае.
Я знову його наздогнала, боячись вiдстати, боячись залишитися на самотi в цьому холодi, в цiй темрявi. Моi валянки шурхотiли по вкритому iнiем бетону, звуки дивно вiдлунювали вiд стiни до стiни, зi стелi звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне камiння…
«У печерi гiрського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберiгаються його скарби…
Я сповiльнила крок. Стiни були обклеенi шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рiк…
– «Іще пустельнi Ленiновi гори, – виспiвуючи бурмотiв Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентськi голоси уранцi задзвенять…»
– Ми що, пiд Головною будiвлею?! – до мене дiйшло аж тепер.
Вiн посмiхнувся:
– Усе, що ти хотiла знати про Темний Свiт, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому роцi ми почали рити котлован… Знаеш цю легенду про заморо5зку?
Я знала. Скiльки легенд розповiдали про Головний будинок: нiбито грунти пiд котлованом були слабкi, тому iх залили рiдким азотом i поставили таемнi крiогеннi генератори…
Зуби моi почали цокотiти. Чи то з холоду, що проникав пiд куфайку, чи ще чогось.
– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!
Вiн подивився серйозно й навiть з деяким сумом:
– Нормальнi були грунти.
* * *
Вони працювали вдень i вночi – поспiшали. Кiвш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сiпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабiни i зацiпенiв, дивлячись униз.
Перший до нього пiдбiг Серго, молодий геодезист, i теж став як укопаний. Інструктор опинився на мiсцi подii через кiлька секунд:
– Чому не на робочому мiсцi?!
Глянув – i закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнiшим iнженером на дiльницi. Іван Іванович устиг пiдбiгти…
Отут iх i накрило.
* * *
На фотознiмку майже сiмдесятирiчноi давностi важко було розрiзнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…
– Розумiеш, ми не знали, до чого тут докопаемося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…
У нього задзвонив телефон.
– Йдемо, – буркнув вiн у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!
* * *
Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скiльки землi, камiння, перекриттiв, скiльки труб i обплетених жил у нас над головами. Скрiзь iнiй, лютий холод, схоже на розорений космiчний ангар на iншiй планетi. Залiзнi стелажi, стойки, величезнi балони зi скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола бiла стiна, вкрита кристалами льоду.
Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дiвуля сидить на заледенiлiй пiдлозi пiд стiною: як була, у джинсах i короткому топiку, понура, зла. А трохи далi стояли моi знайомi – блондинка й Гриша. Обое у валянках, у куфайках i в шапках, та ще й перетягненi шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвiдченi.
– Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простiр.
– Працюйте, – дозволив Інструктор.
– Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дiвка.
Блондинка пирхнула:
– Іди ти!
– Та нехай востанне покурить, – несподiвано заступився Гриша. – Тобi жаль?
