скачать книгу бесплатно
– У мене для тебе подарунок.
І простягнув квиток у кiно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.
Найперше мое бажання було запхнути подаруночок дарувальниковi в пельку. Вiн угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:
– Слухай… Це не те, що ти думаеш… Я ii люблю, хочу освiдчитися… Ти зрозумiй, нам же нiде зустрiчатися…
«А я так утомився», – подумав Гендальф.
* * *
Назви фiльму я навiть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями двi години не було охоти, так само як i сидiти наодинцi в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кiно не сподобаеться, хоч подрiмаю.
Нiяких записiв щодо автошколи в моему телефонi не було. А я завжди записую в телефон своi плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.
Може, я заснула на лавi в зоопарку й менi наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бiзонiв дивитися? Та не аж так я обожнюю бiзонiв, щоб посеред робочого тижня бiгати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить i цiла гора неопрацьованих матерiалiв…
Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очi самi собою заплющуються, а ще ж i до фiльму не дiйшло – реклама…
І раптом передi мною в снопi свiтла з’явилося лице, якого я тепер довiку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я пiдскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з вiдра й весело застрибав по всьому ряду.
– У мене для тебе щось е. – Інструктор на екранi пiдняв руку, показуючи мiй кулон на ланцюжку. – Бiля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спiзнюйся!
І знову пiшла реклама якоiсь машини. Нiхто й вухом не повiв: мовляв, креативний ролик, бувае.
Я встала, увiпхнула вiдро з попкорном у пiдставку на ручцi крiсла i в темрявi, перечiпаючись через чужi ноги, пострибала до виходу.
* * *
Вiн стояв бiля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нiчим не примiтний перехожий. Фiзiономiя жовчна, дивиться поверх голiв, але на вигляд – звичайний собi лiтнiй чоловiк, погляд за нього не чiпляеться.
Я побачила його – i сповiльнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумцi, то в горло, то в шлунок. Захотiлося тихенько змитися, пiти в гуртожиток i забитися пiд ковдру.
Але тут вiн мене помiтив – i дiловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як вiн репетував на мене в машинi за кiлька секунд до того, як ми врiзались у вантажiвку… Може, я досi сплю?!
– Ти не спиш i не звихнулася, – сказав вiн нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцiю з технiки безпеки. – На.
Вiн тримав мiй кулон за ланцюжок. Здавалося, срiбне «око» дивилось прямо на мене, але було цiлком ясно: варто потягтися, i цей Інструктор, чи хто вiн там, вiдсмикне руку. Я схоплю порожнечу i вiдчую себе невдахою.
Дзуськи. З мотузочкою нехай кiшка граеться. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотiла тiнями нiч, тут нiколи не бувае темно, горять лiхтарi, водять променями фари, пiдфарбовують небо вогнi реклами, i хмари свiтяться вiдбитим свiтлом, розмитим, брудно-сiро-акварельним…
– Бери, – сказав вiн уже роздратовано. – Це ж твое, чого ти гальмуеш?
Кулон погойдувався перед носом, i я не стрималася. Простягла руку, схопила срiбну фiгурку, затисла в долонi…
В очах потемнiло. І розсипалися кольоровi iскри, неначе мене вперiщили по головi дитячим пластмасовим калейдоскопом. Свiт навколо змiнився!
Це було схоже на тривимiрну модель з матового скла або з кришталю, або навiть силiкону. Фiгури людей навколо налилися зсередини свiтлом – яскравим i ясним, синiм i жовтим, смарагдовим, червоним. Стiни будинкiв стали прозорi, я побачила iх наскрiзь з усiма перекриттями, з поверхами й лiфтовими шахтами, з пiдсвiченими силуетами людей усерединi. Земля стала прозора, як у «Вечорi проти Івана Купала», тiльки замiсть скарбiв я побачила пiд собою каналiзацiйнi труби, а нижче – величезну нору метро…
Мiй кулон лежав на асфальтi. Я сидiла навпочiпки, вчепившись пальцями у вигорiлу траву, i чиiсь кросiвки – не Інструкторовi! – стояли поряд, i голос iхнього власника запитував, чи не треба менi допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросiвки повiрили йому й пiшли. Я пiдiбрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тiльки тодi, нетвердо тримаючись на ногах, вирiшила випростатися.
– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшоi врочистостi в голосi. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано вiд iнших.
– Тодi давайте менi двi таблетки.
– Що?
– Ну, двi таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…
Вiн подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… i дiстав двi таблетки:
– Ось.
Потiм побачив мое лице й трохи змилостивився:
– Узагалi-то червона – це льодяник вiд горла, а синя – родзинки в шоколадi… Ти в порядку?
Хороше питання.
– Гаразд, – вiн посуворiшав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний iнструктаж проведено. Тепер iди додому – там лихо.
Роздiл другий
Настя
Настя ридала так, що аж плафони пiд стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, вiд тебе я такого не сподiвалась!
Стiл був сервiрований, хоч на листiвку знiмай: свiчки, келихи, пляшка шампанського – невiдкоркована. Настя валялася на лiжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя пiдвела голову. Сльози розмили ii макiяж, чорнi дорiжки тяглися вiд очей до пiдборiддя.
– Що вiн зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стiнi розмажемо, скажи, що вiн зробив?
Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:
– У нас усе було добре… я його хотiла з бать… з батьками познайо…
Вона заридала з новою силою:
– Дзвонив! Обiцяв! Прийти! І…
– І що?
– І не прийшов!
Я опустилася на стiлець бiля лiжка. Якщо чесно, мене пробило на «хi-хi» – iстеричний, тоненький смiх. Ну що за дитячий садок, справдi, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гiрша проблема – я, мiж нами, потроху з глузду з’iжджаю…
Рука сама знайшла в кишенi мiй кулон. Ех, будь-що-будь.
Я стисла «око» в долонi. І сталося точнiсiнько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змiнилося. Стало зi звичайного – справжнiм.
Лампа пiд стелею потьмянiла, зате свiчки розгорiлися яскравiше, i я побачила, як над ними кружляють iскри – вогненнi мошки. Кiмната була наповнена… нi, не туманом. Найбiльше цей летючий кисiль нагадував крихiтнi хмари. Неначе моя голова – це лiтак на злетi, пiдлога – земля далеко внизу, а стiл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кiмната була, виявляеться, гарна й велична, немовби Гiмалаi з космосу, немовби свiтлина далекоi галактики…
Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на пiдлозi. Темнi… кров. Змазаний вiдбиток долонi, безформнi плями, якi кримiналiст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…
І насилу стрималася, щоб не завищати.
Лице моеi сусiдки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лiвiй скронi проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний iероглiф. У Настi був такий моторошний вигляд, що я вiдскочила, перекинувши стiлець, i розтисла руку в кишенi…
Кров i татуювання щезли. Настинi щоки ще блищали вiд пролитоi гiркоi води, але очi враз висохли, люто глянули з-пiд запалених повiк:
– Виродок! Зрадник! Покинув!
Вiд неi повiяло холодом, наче вiд кондицiонера, який врубили на повну. Повiяло такою iдкою, амiачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:
– Стривай, може, з ним щось сталося…
– Сталося! Вiн у Соколова в кiмнатi бухае на днi народження! А ти за нього не заступайся! Теж менi захисниця!
Вона кричала на мене, зриваючи зло, i здавалося, що кожне ii слово здатне пропалити дiрку в одязi, наче кислотний плювок. Нiколи ранiше я не бачила Настi в такому станi.
– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаеш, хто ти пiсля цього?!
Мене винесло в коридор, мов вiтром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодноi стiни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що вiн мав на увазi? Зiрване побачення? Чи щось iнше?!
Чому саме я? Чому всяка гидота стаеться саме зi мною? Нас iхало в автобусi тридцятеро, але саме я вилетiла в рiчку крiзь розбиту шибку. Тисячi студентiв навчаються в цьому унiверситетi, сплять, iдять, флiртують, складають залiки, i тiльки я стою в темному коридорi, i на долонi в мене лежить знайомий з дитинства кулон у виглядi ока…
Що менi робити?
* * *
Звичайна урна стояла коло порожньоi лави. Стискаючи в долонi ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…
Срiбна фiгурка глухо дзенькнула об залiзне дно. Ноги в мене пiдкосилися. Я опустилася на лаву.
Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смiтник. Хай це буде любов чи надiя, чи раптова змiна – вiдмовся й сховайся в свою буденнiсть. Хай вогненнi мошки лiтають над свiчкою, хай земля здаеться прозорою до самiсiньких глибин, хай люди свiтяться зсередини барвистими вогнями… Вiдмовся вiд дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважае, лякае, мучить, вiдмовся…
Я встала i вiдiйшла. Потiм повернулася. Пiшла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як вiн дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсiм порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, синi використанi бахiли, коробку з-пiд сигарет…
Я вiдкинула спершу одну картонку. Потiм другу. Я поралася в смiттi однiею рукою, пiдсвiчуючи собi телефоном, розумiючи з кожною секундою дедалi яснiше: кулона тут нема. Я ж вiдмовилася вiд нього, правильно? От вiн i пiшов, образився на мене, визнав недостойною…
Гримнув дзвiнком телефон, я i його ледь не впустила в урну.
– Даша? Ти що робиш?
Я рилася в урнi з вправнiстю професiйного бомжа, але не була готова сповiстити про це мамi. На щастя, вона й не чекала вiдповiдi.
– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!
– Наче вже й сплю, – промимрила я впiвголоса. – Прокинутися б…
– Це тому, що ти недосипляеш! Пiзно лягаеш!
– Точно…
– На добранiч!
– На добранiч, ма…
Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забрудненi кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахiли, м’ятий папiр i рваний полiетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дiрою в чужу реальнiсть – як раптом загорiлося свiтло, бiле й потужне, i освiтило ii до самого дна.
Поруч стояв незнайомий хлопець. Промiнь лiхтарика, вiдбиваючись од металевого боку урни, пiдсвiчував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попереднiх заявок типу «Дiвчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».
У яскравому свiтлi я вiдразу побачила свiй кулон на днi урни. Хлопець з лiхтариком нахилився, пiдчепив кулон за ланцюжок i пiдняв на рiвень очей:
– Оце?
Я схопила кулон – i на секунду затисла в долонi. І знов побачила змiнений свiт: чоловiк передi мною здавався вирiзаним з гiрського кришталю, його фiгура свiтилася золотаво-зеленим. Лiхтарик лупив у землю бiлим променем, таким яскравим, що я замружилася.
Несподiваний помiчник мовчав. Інший би на його мiсцi вже сто разiв покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобi погано?», «Тебе провести?».
– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовнiсть у кишеню.
Вiн кивнув, приймаючи подяку. Я зрозумiла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потiм пошкодую.
– Ти… завжди носиш з собою лiхтарик?
Нi, бувають i бiльш iдiотськi питання. Але рiдко.
– Бачиш, знадобився, – вiдгукнувся вiн лагiдно.
– Ти з унiверситету?
– Другий курс. Мехмат.
– Гуртожиток?
– Нi. Ми з подругою квартиру знiмаемо. У знайомих.
Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здаеться, успадкувала вiд мами ген цiлковитого невезiння в особистих стосунках. Якщо менi хтось подобаеться – цей тип завжди не мiй, i я гордо дивлюся вбiк, мовляв, не дуже й хотiлося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лiзти зi зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…
– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.
Вiн кивнув i вимкнув лiхтарик, i тут мене наче за язика смикнули.
– Слухай… А ти менi не позичиш лiхтарика… на один вечiр?
* * *
– Вимкни свiтло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати менi спокiй?!
