скачать книгу бесплатно
Моеi молодостi!
Ти в запiчку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хi-хi, хi-хi».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тiльки лiта марно трачу!
Ось так, а не iнак. Шкода, що «старii костi», якi забагли «молодостi», цього не розумiють. І силкуються ощасливити своiми старими костями (та ще садком, млинком, сiножаттю чи хатою) чиюсь молодiсть…
Шкода – навiть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти ii у похiд – iх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймнi частiше, як нинi, коли вiн iз вiйськом мандруе, а вона в Суботовi гульки влаштовуе… А вiн так за нею в походах нудьгуе! Тож якось i запропонував:
– Коханнячко мое ненагляднее, може поiдеш зi мною, га? Коня тобi дам найлiпшого i найвiрнiшого. Не кiнь, а Змiй Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш i будеш у походах завжди при менi… Вдень i на людях, як джура, а вночi… Вночi, – тягнув замрiяно i якось аж захоплено, – вночi будеш менi коханою. Любкою-голубкою моею вiрною! То як? Гайнiмо в похiд – на чолi козацького вiйська, га? Га??? І тодi обтяжливi походи будуть менi в радiсть.
– Оце тiльки i мрiяла з твоiми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоiх походах? Вiйни, смерть… Нi, я не вояка, я, як ти мене називаеш, любка-голубка. І менi у палацi добре. Я вже всього набачилася, коли по смертi батька по свiту тинялася, аж доки до тебе в Суботiв не прибилася. Тож досить. Набiгалась по зав’язку!..
– Я гадав… – почав вiн, але Олена перебила його.
– Нi, нi! Я з Суботова нiкуди анi ногою. Бодай i заради тебе. Бодай i заради кохання. Менi й тут хороше та затишно. Тут я не похiдний джура, а гетьманша. І весь Суботiв – та й Чигирин теж – бiля моiх нiг. То нащо менi ще якiсь там… пхе!.. походи?! І потаемна, як крадена, любов у твоему похiдному шатрi? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набiгалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.
Гетьман iще не йняв вiри.
– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко мое. А так… Бачимось рiдко…
– А ти, повернувшись iз походу, надолужуй згаяне – хто тобi не дае? Принаймнi я… ги-ги, хi-хi, – завжди тобi даю. І не в якомусь там шатрi, де потай будемо займатися любовiею, а кохатимемось у палацi. Хоча… Чоловiченьку мiй, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку пiсля вечерi смалиш та дрiмаеш… Га? Нащо тодi й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобi вже й любовiю лiнь займатися. Чи снаги вже не стачае? Клятi походи в тебе вже все забрали.
Гетьману було не лiнь. Йому нiколи не було нехiть любовiю займатися, бо вiн, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вiк брав свое. А причиною його млявостi у стосунках з нею було iнше. Якось вiн заiкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймнi вождь, за яким вiйсько йде, а при Оленi iнодi наче губився), так ось, заiкнувся якось про дiтей.
Олена, почувши таке, ледь було на рiвному не спiткнулась.
– Якi дiти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хiба пановi гетьману мало дiтей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скiльки там? То нащо ще? Треба ж i для себе пожити, коли вже твоя старiсть з усiх шпарок виглядае, га?
Гетьман на пiвсловi урвав мову i, вийнявши з рота люльку, клiпав та вражено дивився на Олену. Отакоi! При чiм тут перша його жiнка i дiти од неi, як йому хочеться-багнеться вiд неi, вiд Олени мати дiтей. Бо що то за жiнка, яка не може свому мужу народити дiток?
Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мовi-розмовi, а як же тодi з бiблiйною заповiддю: жiнко, побiйся мужа свого?), аж на мiсцi пiдстрибнула:
– Якi дiти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька i гуляти ще раденька? І хочу в свое задоволення пожити, а не зв’язувати себе дiтлашнею. Кому вона потрiбна? Менi – нi. А тобi… У тебе он скiльки козакiв i всi тобi сини, бо всi тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобi ще?
Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козакiв так прийнято, а йому хотiлося б вiд неi – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дiтей. Щоби в них була повноцiнна сiм’я… Але Олена на своему затялася: нiяких дiтей!
Ось вiдтодi деяке охолодження (якщо це не початок чогось бiльшого й гiршого – не доведи, Господи!) до дружини коханоi й з’явилося. І вiн чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправдi Олена його кохае?
І першi крихти сумнiвiв у ii щирих до нього почуттях загули в його ествi маленькими злими осами… І вiн нiчого не мiг з ними вдiяти, як i витурлити iх з душi своеi, збагнувши, що дiток вона йому нiколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старiсть, вiдсторонюючи вiд нього свою молодiсть i пiдкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…
Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав ii, випускаючи хмарки голубого димку, i склепивши повiки, мовби дрiмав. Це як вона вертiлася бiля нього та вкотре наспiвувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогоднi, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собi коханця i кохаеться з ним, як вiн козакiв у походи водить?
На душi було гiрко i тривожно-безнадiйно, i вiн вiдчував, що це лише початок чогось iншого. Лихого для нього та бридкого. І з останнiх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дiтей – вона й справдi молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття ii до нього все ще щирi й правдивi.
Тож безтурботно, але тiльки зовнi, бо в душi була порожнеча, удавано хвацько замугикав пiсеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очi жонi, яка з подиву скинула стрiлки брiв на лоба:
А я парубок хоч куди,
Звик гуляти без журби.
Де дiвчину чую,
Там i нiчку заночую…
Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любовi знайшла в Суботовi молодика, готового заради неi на все.
Хто вiн – вiдомостей про нього iсторiя не зберегла. Буцiмто (а втiм, не буцiмто, а точно так) у Суботовi той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тодi казали – ключником). І був вiн нiчого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий i чорновусий, молодий – навiть за Олену чи не на десять iз чимось рокiв молодший, невгамовним у любовi – а що ще жiнцi, та ще такiй, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фiглi-мiглi, але потайки. Все iм так миналося – до певного часу.
І так, здавалося, буде завжди, бо всi в Суботовi були слiпими – так здавалося, тож нiхто i нi в чому гетьманшi не запiдозрить. Та й гетьман ii кохае аж-аж, здаеться, щиро кохае. І вiрить iй, тож за жарт учинити перелюб – не клопiт. Хай i далi водить своiх синкiв-козакiв у походи, за щось там воюе – це ii не цiкавило, а вона житиме своiм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вiчно. Та й будучи замiжньою за Хмельницьким, встигла побувати замiжньою ще й за Чаплинським – i нiчого. Богдан iй i цей вибрик пробачив.
Отака вона щасна. То що iй може загрожувати?
Що смерть-загибель у неi вже за плечима i вже до неi примiряеться, тодi про таке й подумати не могла, адже здавалася собi вiчною… То iншi гинуть, а ii кiстлява обмине. Як спiвають тутешнi козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..
Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключi вiд комор панського маетку, розпоряджався продовольчими та iншими запасами свого пана.
За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримiтила – крiм усього, вiн мав ключi й вiд полковоi скарбницi. А вже закрутити голову такому ключнику iй, досвiдченiй в амурах, нiчого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережнiсть, не лише задовольняв гетьманшу в любовних ii забаганках, а ще й почав виносити зi скарбницi всiлякi коштовностi та передавав iх панi гетьманшi. І довгий час iм це легко робилося, хоча старший гетьманiв син Тимiш i насторожено бликав на мачуху, але вона була спокiйна: ошукуе гетьмана, ошукае й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тодi, як гетьмана довго не було в Суботовi – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка вiзьмуть.
Взяли й Олену з ii коханцем. І ось як те сталося.
Гетьман сильно кохав Олену. Не пiдозрюючи, що так, як вiн мiцно кохае свою нову жону, так тяжко ii ненавидять його сини вiд першоi дружини. Для них вона була не лише мачухою, що ii вони й не зобов’язанi були любити, а мегерою, яка погубила iхню матiр, звiвши ii зi свiту цього, i зрадила батька, вийшовши замiж за його недруга Чаплинського. А той, хто единожди зрадив, зрадить i вдруге – iстина, пiдтверджена досвiдом людства. Та й не любила вона, молода i квiтуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедiйкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.
Бачачи таке ставлення синiв до мачухи, гетьман сердився i навiть намагався примусити iх любити його другу жону. Забувши, що силомiць змусити когось любити ще не таланило нiкому.
Гетьман хмурився, зiтхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.
Оленi ж було байдуже, як до неi ставляться сини ii нового мужа. Вийшовши замiж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всiеi Украiни i Вiйська Запорiзького, а це – щось), вона жила в розкошi й почувалася царицею. Мала все – дорогi шати й коштовностi, i стiльки мала, скiльки хотiла.
Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовнiшi оксамитовi сукнi, що сяяли дiамантами й перлами, вона з успiхом виконувала роль хазяйки, за звичаем тих часiв, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала iх медом i горiлкою. А частiше за все, як свiдчать очевидцi, пригощала iз золотих кубкiв самого гетьмана, який нiколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зi своею чарiвниченькою. Але гоноровитiй та марнолюбнiй полячцi i цього було мало. Маючи од гетьмана все i ще бiльше, Олена, користуючись iз того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собi любчика i почала грiти руки полковою скарбницею.
Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Вiн став завбачати, що iз полковоi скарбницi почали щезати грошi.
Тимiш запiдозрив мачуху у крадiжках. А ще вiн запiдозрив мачуху в любовних зв’язках iз ключником. Удвох вони й грiли руки полковою скарбницею – мало iм було грiховних любощiв, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханцi знахабнiли, що втратили обережнiсть – гетьману стало вiдомо, що зi скарбницi пропадае золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбiльшою коштовнiстю полковоi скарбницi. Але й тодi гетьман не мiг нiчого подумати про Олену, тож почав грiшити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тимiш, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив те барилко… Нi, нi не для себе – таке вiн на сина не мiг подумати, Тимiш був чесним i порядним, а прихопив – без дозволу батька – на вiйськовi потреби. І швидко переконався: гетьманич тут нi при чiм. Але хто цей меткий спритник?
І гетьман вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi неприемноi справи. (Таемне, аби раптом не кинути тiнь на невинну Олену – iй вiн iще вiрив.)
Люди гетьмана швидко провели потай розслiдування i виявили…
Виявили не лише причетнiсть ключника-скарбника й управителя до пропажi золота iз скарбницi, якою вiн вiдав, а й про його iнтимнi зв’язки з гетьманшею. Чи, як тодi казали, адюльтер.
І про своi пiдозри – а де уже й факти, що стали реальнiстю, – вiрнi люди доповiдали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман i слухати про таке не бажав, – а далi, як назбирувались факти, вже й вiльнiше. Ще якийсь час гетьман гнiвався на вивiдачiв – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…
Охолонувши, гетьман почав своiм вивiдачам вiрити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляе йому, рогiв? А вiн же гетьман, вiн у всiх на виду, його честь i гiднiсть мають бути на висотi. Бо в нього, як i в римського цезаря – забув його iм’я – жiнка мае бути поза пiдозрою. А в палацi, в Суботовi, вже шепотiлися поза його спиною. І тi шепоти часом долiтали до його вух, слух його ще старостi не пiддавався. Але вiн уперто не хотiв вiрити, що Олена, кохана його, його ж i зраджуе… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч i непомiтно, поспостерiгати.
Ось тiльки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постiйних роз’iздах вiн, – се дiло неприемне доручити? Комусь надiйному, щоби постерiг його Олену, а заодно й уберiг ii. Навiть вiд самоi спокуси гульнути в запашнiй гречцi.
Пригадав байку – чи притчу, що ii якось чув на Запорiжжi. Про змiя, який на Хортицi в однiй з печер жив. Вiн нiкого не чiпав, тож козаки його i не боялися, У тiй печерi сiчовики ховали своi скарби, що iх привозили з походiв, i за скарби тi були певнi: в печеру, що ii стереже Змiй Горинич «о дванадцяти головах», нiхто iз скарбошукачiв не поткнеться, тож скарби в безпецi.
Всi знали, що хоч там i скарби, але ж у печерi змiй живе. Бувало, розказували: уночi той змiй раптом як засяе, як засяе, то так i освiтить Хортицю й Днiпро. Інодi вiн iз печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всi звали Змiевою та обминали ii, аби не потрапити змiюцi в пащу. Козаки носили туди своi скарби, цiннi речi, зброю i все було «в сохранностi». Надiйно тi скарби оберiгав Змiй «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такi й з’явилися, не зважилися б i поткнутися до печери, загледiвши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцiмто «балували» – для пiдняття йому настрою – оковитою. Тiльки потiм скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та змiюка любить, але ж… дванадцять голiвоньок у неi. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожнiй ротяцi треба оковитоi – де ii стiльки набереш?…»
Але вже за Богдана, як вiн на Сiчi був, старi дiди лише шкодували, що змiй десь зник i вони такого сторожа втратили, такого сторожа…
Гетьман посмiхнувся, згадуючи козацьку байку про змiя на Хортицi, а iнодi й думав: от би такого змiя поставити стерегти Олену та ii честь. Напевне, вiн уже вберiг би ii вiд зради, навiть вiд самоi спокуси стрибнути в гречку медвяну…
Тiльки де ж його вiзьмеш, Змiя? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гiркота не сходила з душi гетьмана, i вiн мав i далi од своеi коханоi отримувати i солод меду, i гiркоту жала. Тож невтомно нагадував своiм вiрним людям: стережiть гетьманшу, ii честь мае бути незаплямованою i, як у жони цезаря, – бути поза пiдозрою. А старому чоловiковi, хоча б i цезарю, втримати свою молодецьку жiночку-красуню вiд спокус, що обсiдають ii з усiх бокiв, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вiрним людям: оберiгайте гетьманшу вiд спокус, що як мухи на мед до неi липнуть, оберiгайте… А я такий, не люблю дiлитися – посмiшка пiд вусами, – своею жiнкою з ближнiм… Як, мiж iншим, i булавою, i шаблею, а вiдтак вона у мене завжди напохватi…
І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тодi до неi не прислухалась, – як вона потiм буде каятись!..
Водночас свое таемне розслiдування рiвнобiжно офiцiйному проводив i Тимiш. І теж виявив подружню невiрнiсть мачухи, ii адюльтер з молодим ключником i крадiжки з полковоi скарбницi.
Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Данiеля Чаплинського (виявляеться, нiчого йому не сталося!), що його вiн надiслав зi сховку своiй дружинi Оленi. У тому листi мiстилася iнструкцiя, як треба приховувати викраденi скарби гетьмана, а його самого отруiти. І тодi вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…
Це вже була змова з метою вбити гетьмана.
Тимiш спiшно доповiв батьковi про лист Чаплинського до Олени, котра Прекрасна-Прегарна, i про iхню задумку позбутися гетьмана, вiдправивши його у свiт предкiв.
Розлючений Хмельницький вiддав наказ: обох винуватцiв, Олену та ii коханця-управителя, схопити, роздягти догола i, прив’язавши iх одне до одного, повiсити! І зробити це негайно. І не звертати уваги на благання винуватцiв та iхню клятьбу, що такого бiльше не повториться.
Тут може виникнути подив: гетьман, який так кохав Олену, наказав – за якусь золоту цяцьку, викрадену гетьманшею разом з ключником, – схопити ii, роздягти й повiсити голою – а вона ж його законна жона, гетьманша! – пiд брамою. Невже гетьман мiг видати такий наказ? Хоча недарма кажуть: вiд любовi до ненавистi – один крок!
За iншими iсторичними даними, хоч i було саме так, але в той же час…
І трохи не так.
Хоча, скорше, так.
А втiм, ось як цю несимпатичну iсторiю, що лучилася з гетьманом Богданом Хмельницьким та його коханою жоною, гетьманшею Оленою, подае видання «Усi гетьмани Украiни» (Фолiо, 2008):
«…вiдчути вповнi щастя подружнього життя Богдановi не випало – Украiна була охоплена жорстокою вiйною. Та й саме одруження скiнчилося трагiчно – у критичнi днi вiйни, коли гетьман з вiйськами пiдiйшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звiстка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!
Рiзнi джерела по-рiзному розкривають обставини цiеi заплутаноi справи. Так, польський мемуарист Станiслав Освенцiм переповiдав цю, за його словами, «смiшну iсторiю» так, як вiн почув ii з вуст Яна II Казимира пiд час вечерi напередоднi Берестецькоi битви. Король же втiшався з того, що гетьманша закохалася в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таемний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажi барилка з червоними золотими. Спершу подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив його з собою на нагальнi вiйськовi потреби. Однак, отримавши вiд гетьманича запевнення щодо власноi непричетностi, вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi справи. У ходi розслiдування й випливла iнформацiя не лише про причетнiсть управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невiрнiсть) з панi гетьманшею. Розгнiваний Богдан, довiдавшись про цю брудну справу, звелiв обох винуватцiв роздягти догола i, прив’язавши одне до одного, повiсити. Так принаймнi з неприхованою втiхою i гомеричним смiхом розповiдав своiм наближеним король. Очевидно, що розповiдь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таемних коханцiв, була стилiзована саме для смiху i навряд чи цiлком вiдповiдала реалiям.
Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивiлл у своему описi був значно стриманiшим i менш емоцiйним. Крiм того, згiдно з його версiею, пропажу золота виявив Тимiш Хмельницький. Вiн же i вислiдив злодiя, довiдався про його аморальнi зв’язки зi своею мачухою, яку, за наказом батька, i повiсив разом iз ключником на однiй шибеницi.
Інформацiя ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Данiеля Чаплинського до своеi колишньоi дружини, в якому мiстилась iнструкцiя, як можна приховати викраденi у Хмеля скарби, а його самого отруiти. За дорученням гетьмана справу таки розслiдував Тимiш. І саме йому начебто пофортунило знайти викрадене золото i викрити спiльникiв гетьманшi, пiсля чого Мотрону, а також ii матiр i ще п’ятьох осiб було страчено. Отже, за такоi iнформацii, причина трагедii полягала не стiльки у фактi подружньоi невiрностi Мотрони (якщо вона була насправдi), скiльки у наявностi розгалуженоi шпигунськоi мережi в оточеннi гетьмана, до якоi якимось чином було залучено i гетьманшу. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дii Богдана, одначе не вона стала вирiшальним фактором, що визначила подальший вибiр Хмеля – пiдняти повстання проти польськоi шляхти».
З правiчних часiв Берегиня (Велика богиня) була найстаршою богинею добра й захисту слов’ян вiд усiлякого зла.
Нашi далекi прапращури зображували ii жiнкою у довгому одязi, що пiдняла у благальнiй молитвi руки до неба (до сонця), iз ореолом (диском) навколо голови.
З часом Берегиня стае «хатньою» богинею, захищае оселю, малих дiтей, родину вiд лиха-бiди, вiд хвороб i лютого звiра. У тi часи вона зображувалася на бiлих рушниках, якi вивiшувалися над вiкнами й дверима, щоб захищати домiвку вiд злих сил. (Над вiкном тому, що зло таке: не пустиш його у дверi, пролiзе у вiкно.) Дещо схематичний образ Берегинi вирiзьблювався на деревi (на вiконницях, дверях, ганках). Невеликi зображення богинi (мiднi обереги) слов’яни носили на грудях, аби не впустити туди зло, бо груди i серце людинi дано лише для добра i всього свiтлого. І Берегиня вiками надiйно берегла i людину, i родину. І завжди захищала оселю i сiмейство, яке в нiй жило.
Кожна жiнка у слов’ян, а потiм у давнiх русичiв-украiнцiв була Берегинею. І матiр’ю, i захисницею роду людського i кожноi сiм’i. На нiй i трималися хата, сiм’я, дiти, злагода, доброта i любов.
Так був вихований змалечку й Богдан Хмельницький. Його матiр’ю була проста козачка, Берегиня батькового сiмейства та iхньоi оселi.
Такою ж Берегинею була в сiм’i самого Богдана його перша дружина Ганна Сомко. Богдан був завше зайнятий чоловiчими справами, все iнше в Суботовi трималося тодi на дружинi Ганнi. І Богдан був спокiйний – тил його надiйно захищений, сiм’ю вiд усiх негараздiв вбереже вона, дружина та берегиня Ганна Сомко. Це чоловiки можуть згрiшити чи щось вiд сiм’i потай поцупити, а жiнка живе лише для сiм’i та все несе не з сiм’i, а – в сiм’ю. Тож був певний, що й друга його дружина, Олена, стане такою ж його берегинею.
А вона стала – чого iй ще не вистачало, вiн же ii усiм-усiм забезпечив i вiдмови вона нi в чому не мала! – стала зрадницею. І крадiйкою. Не оберiгала сiм’i, як то iй, жiнцi, було самими небесами дано, а навпаки – руйнувала ii. Крадiжок – бррр!!! – що iх вчиняла Олена, вiн не мiг iй пробачити. А надто зради.
Зради вiн не прощав нiкому – нi козакам, нi побратимам, якщо останнi до неi вдавалися, нi рiдним, нi…
Нi своiм, нi чужим.
У гнiвi не знав спину. Гнiв-образа за зраду тiеi, яку вiн свято кохав i вважав своею богинею та Берегинею i якiй довiряв, – заслiпив його.
А заслiплений гнiвом, звелiв скарати на горло зрадницю i крадiйку. Охолонувши, трохи мовби засумнiвався: може, не треба було ii так? Вона ж його жона… Хоч i не стала Берегинею. Але внутрiшнiй голос – а вiн його завжди слухався – йому велiв: треба! Бо iнакше зло вiзьме владу над свiтом. Не прощаеш зради чужим, не маеш прощати ii i рiдним.
Жона мае бути тiльки Берегинею. Іншого не дано. І Тимiш, син його, який, коли батько бував у походах, – а це траплялося часто, – зоставався в Суботовi за старшого, i виконав гетьманiв наказ. Знищив ту змiюку, що ii гетьман пригрiв у себе на грудях. Хоча забути Олену гетьман ще довго не мiг, але, пересилюючи себе та своi почуття, i вiддав наказ: смертю покарати за зраду, крадiжки та за пiдготовку замаху на нього, кохану – вчора ще кохану – Олену Прекрасну. Але, як уже мовилося, забути ii ще довго не мiг, як i збагнути того, що вона накоiла i ще задумала накоiти…
Існуе й iнша думка-гiпотеза: а раптом Тимiш велiв стратити мачуху за адюльтер i крадiжки без згоди на те батька?
Таке припущення вмiщено у збiрнику «100 найвiдомiших украiнцiв», Киiв, 2005, в нарисi «Богдан Хмельницький»:
«Зi спадкоемцем Богдана у неi (мачухи Олени. – В. Ч.) склалися вiдверто ворожi стосунки. Схоже, ця «степова Олена», як iнодi ii називали, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами не вiдзначалася. Коли гетьмана не було в Суботовi, вона зi своею матiр’ю розтринькувала його майно. (Казну оббирала разом iз своiм коханцем-ключником. – В. Ч.). В 1651 р. пiсля якоiсь незрозумiлоi iсторii Тимiш, людина крутоi вдачi, за вiдсутностi Богдана наказав стратити ii. Проте його стосунки з батьком не погiршилися. Ймовiрно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказiвку. Ходили чутки, що Мотря (себто Олена. – В. Ч.), намовлена езуiтами, намагалася отруiти Богдана».
Можливо. Хоча не виключено, що таки був батькiв наказ: коханцiв – хай би хто вони були – повiсити.
Тимiш виконав батькове велiння, прислане гетьманом у Суботiв iз його чергового походу з нарочитим посланцем, i коханцiв (вони ж крадii, вони ж змовники проти гетьмана, якi затiяли вчинити йому лихе) було з наказу Тимоша схоплено.
За вiдсутностi гетьмана в Суботовi всi мали виконувати – i виконували – вказiвки й накази його сина, як накази самого гетьмана.
Отож батькiв наказ Тимiш таки виконав. Але якби його й не було, все одно не помилував би гетьманич мачухи Олени, зрадницi та крадiйки, яка була для нього змiючкою Оленою з вiдомоi казки «Телесик».
…Жили собi дiд та баба. Вже i старi стали, а дiтей нема. Журяться дiд та баба. «Хто нашоi смертi догляне, що в нас дiтей нема?» От баба й просить дiда:
– Поiдь, дiду, в лiс, вирубай там менi деревинку та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, ото буде менi хоч забавка.
Дiд спершу не хотiв, а баба просить i просить. Послухався вiн, поiхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пiсню спiвае:
Люлi, люлi, Телесику,
Наварила кулешику, —
Iз нiжками, iз ручками,
Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечерi спати. Встають уранцi – аж з тiеi деревинки та став синок маленький. Вони так зрадiли, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Найулюбленiшою казкою Тимоша ще за його малолiтства була казка «Телесик», що ii часто йому розказувала матiнка i яку вiн напам’ять вивчив.
На все життя Тимiш запам’ятав тихий, лагiдний i ласкавий неньчин голос.
І сам бувало дiтям – як дорослим став, – розказував:
От вирiс Телесик i такий став гарний, що баба з дiдом не навтiшаються з нього. Якось вiн i каже:
– Зробiть менi, тату, золотий човник i срiбнее веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дiд зробив золотий човник i срiбнее веселечко, спустили на рiчку – вiн i поiхав. Їздить Телесик по рiчцi, ловить рибку та годуе дiда й бабу… А мати йому iсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далi.
