скачать книгу бесплатно
Жiнок там на тютюн мiняли, або Перший подвиг Богдана
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
«Жiнок там на тютюн мiняли, або Перший подвиг Богдана» – роман-есей, що складаеться з кiлькох повiстей, але з однiею героiнею – Запорiзькою Сiччю. Хоч вона й мала кiлька мiсць розташування в рiзнi роки, змiнюючи iх за потреби, починаючи з Хортицi – Томакiвська, Базавлуцька, Чортомлицька, Пiдпiльненська, або Нова, але це все одно була Сiч – з ii видатними людьми, хоча б iз такими, як Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Іван Сiрко, Антiн Головатий. А ще ж козаки-сiчовики, кожен з яких був вартий булави отамана… Про iхнi карколомнi пригоди та про незвичайну, незбагненну любов батька Хмеля до Олени, яка так трагiчно завершила свое життя, й розповiдаеться в романi Валентина Чемериса.
Валентин Чемерис
Жiнок там на тютюн мiняли або Перший подвиг Богдана
Роман-есей
Текст подано в авторськiй редакцii
У мою хатину
Прийшли (сотники,
отамани й гетьмани),
сiли коло мене
І про Украiну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали…
Т. Г. Шевченко
І про той фантастичний обмiн, коли мiняли жiнок буцiмто «на тютюн та люльку», теж буде мова в романi. Адже «Жiнок там на тютюн мiняли» – роман-есей, що складаеться з кiлькох повiстей, але з однiею героiнею – Запорiзькою Сiччю. Твiр може бути названий i якось iнакше. Хоча б: «Олена Прекрасна з Чигирина», «Дiвчина пiд бiлим покривалом», зрештою – «Чортомлик»…
І всi назви пiдiйшли б, адже вiн, попри те, що складаеться з кiлькох повiстей, твiр, як уже мовилося, про одну героiню – Запорiзьку Сiч.
Хоч вона й мала кiлька мiсць розташування в рiзнi роки, змiнюючи iх мiрою потреби, починаючи з Хортицi – Томакiвська, Базавлуцька, Чортомлицька, Пiдпiльненська, або Нова, але це все одно була Сiч – з ii видатними людьми, хоча б iз такими, як Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський, Іван Сiрко, Антiн Головатий. А ще ж козаки-сiчовики, кожний з яких був вартий булави отамана.
І незвичайна, незбагненна любов батька Хмеля до Олени, вона ж Прекрасна, яка так трагiчно завершила свое занадто бурхливе життя.
І – пригоди.
І навiть пригодоньки, на кшталт тих, що приносять успiх у любовi.
Олена Прекрасна з Чигирина
Пролог
Загляньмо дo Гомера
«Навеснi 1644 р. в околицях Чигирина невiдомо звiдки з’явилась молода i вельми вродлива жiнка, якiй волею долi випало посiсти визначне мiсце в iсторii як Украiни, так i Польщi. Власне саме польськi iсторики вперше назвали ii «кресовою», або «степовою», «Геленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стiльки на ii вродливiсть, скiльки на спорiдненiсть долi украiнки з долею античноi героiнi епосу Гомера. Адже, вiдповiдно до жанрових особливостей романтичного сприйняття iсторii, головну причину багатолiтньоi украiнсько-польськоi вiйни середини XVII столiття вони побачили саме в суперництвi козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського пiдстарости Данiеля Чаплинського за любов степовоi красунi, порiвнюючи тим самим iх iз спартанським царем Менелаем i сином троянського царя Парисом, головними винуватцями Троянськоi вiйни.
Так хто ж вона, ця степова красуня, котрiй iсторики-романтики приписували таку виняткову роль в iсторii Центрально-Схiдноi Європи, i як надалi склалася ii доля?»
«Усi гетьмани Украiни», Фолiо, 2008
Якщо вже тут згадали «античну героiню епосу Гомера» (маеться на увазi епiчна поема легендарного грека «Ілiада», в якiй розповiдаеться про причини виникнення Троянськоi вiйни), то вочевидь варто сказати i про неi, Прекрасну Олену (Єлену), спартанську царицю, яка була, як свiдчать давнi греки, найкрасивiшою смертною жiнкою ойкумени. Стати чоловiком такоi красунi мрiяли царi та простi, але знатнi люди, героi тих буремних днiв. Зрештою, батько Олени вiддав ii замiж за юного повелителя Спарти, багатого юнака Менелая, який був безтямно закоханий у спокусливо-чарiвну Олену. Але – вiчний трикутник кохання – Олена закохалась у троянського царевича Париса.
І почалося… Менелай був так закоханий в Олену, що не вiдходив од неi й на крок i, сам того не пiдозрюючи, своею постiйною присутнiстю швидко набрид красунi. В Олени була лише зовнiшнiсть захопливо-запаморочлива, а от характер у неi був – даруйте, – препоганий. Як то й водиться у вередливих красунь, яким усе дозволено. Олена часто чинила наперекiр чоловiковi, затiювала рiзнi iнтрижки i приховувала, що не вiдчувае до чоловiка нiяких почуттiв. Менелай героiчно терпiв витiвки коханоi жони i засипав ii коштовними дарунками, що iх дуже полюбляла Олена. Пiсля таких дарункiв вона трохи пом’якшувала свiй гнiв i свою немилiсть до чоловiка, але ii доброти вистачало на день. А затим вона вже знову вередувала i кричала на нелюбого чоловiка. Їi життя змiнилося лише пiсля того, як вона зустрiла свое справжне захоплення – коханцем красунi став троянський царевич Парис. А вже вiн, у свою чергу, закохався у Прекрасну Олену просто-таки до безтями.
Чим би все це скiнчилося – Олена ж була замiжньою, та ще й чоловiк ii був усемогутнiм царем, – як тут лучилося ось що. Цар Менелай негадано вiдплив на острiв Крит – буцiмто здiйснювати щорiчне жертвоприношення. A юний царевич Парис залишився у Спартi й почав таемно зустрiчатися з Оленою, зiзнався iй у пристрасному коханнi та вiдкрив свiй план ii викрадення.
Гм… На радiсть Париса-юнця, спартанська цариця й сама вже давно мрiяла покинути рiдний край, аби десь почати нове життя. Вона впустила троянського принца до себе в покоi, провела з ним кiлька пристрасних ночей, а потiм, зiбравши коштовностi, сiла на корабель i разом iз коханцем вiдпливла на його батькiвщину.
Та ось – швидко чи нi – у Спарту повернувся Менелай. І йому вiдразу ж донесли неймовiрну вiстку: Олену викрадено Парисом! Цар ледь не збожеволiв од гнiву i велiв своiм пiдданим негайно знайти жону-царицю, а винуватця ii викрадення жорстоко покарати!
Посли вирушили до троянського царевича i поставили перед ним вимогу: негайно повернути викрадену жону Менелая.
– A я ii кохаю, – вiдповiв Парис i навiдрiз вiдмовився повертати викрадену.
– Що я взяв, те – мое, – сказав наостанку посланцям Менелая.
І тодi розгнiваний (а хто на його мiсцi не впав би у гнiв) Менелай почав збирати вiйсько, щоб iти вiйною на Трою. І привселюдно поклявся убити суперника, а заодно i власну жону-зрадницю.
Так почалася знаменита Троянська вiйна, в якiй на боцi Менелая брали участь багато грецьких мiст-держав (ii й вiдобразив Гомер у своiй поемi «Ілiада»).
Вiйна тривала довго i в нiй всього траплялося – то перемагав Менелай, то гору брав Парис. Врештi-решт коханець спартанськоi царицi та ii викрадач отримав свое, як кажуть, по заслузi: вiн загинув вiд поранення отруйною стрiлою, що послав у нього грек Фiлоктет.
Вiйна тривала ще десять рокiв. Зрештою греки, iх називали ще данайцями, бодай i хитрiстю, але захопили Трою та затiяли в нiй «жахливу рiзанину».
А що ж Менелай? Вiн довго шукав Олену, щоб забити ii, за давнiм грецьким звичаем, камiнням. Але тiльки-но цар Спарти побачив свою прекрасну жону, що стояла посеред спаленоi Троi, як кинувся до ii нiг i…
І пробачив усi образи, що iх вона завдала йому. Олена, як кажуть, згнiтивши серце – а що iй залишалося робити, як коханця вже не було в цьому свiтi, – повернулася до Спарти i жила з чоловiком аж до самоi його смертi.
Ось тодi Олена полегшено зiтхнула, що нарештi позбулася нелюбого мужа, але… Що ii чекатиме по смертi Менелая, вона навiть i не пiдозрювала. Рiч у тiм, що два сини померлого царя (вiд iншоi жiнки) влаштували проти ненависноi мачухи Олени змову, i цариця, рятуючись, змушена була тiкати зi Спарти аж на острiв Родос. І потрапила з калюжi в болото. Тамтешня цариця, аби вiдомстити за вбитого пiд Троею ii чоловiка (не забуваймо, причиною Троянськоi вiйни була вона, Олена Прекрасна), велiла своiм служницям уночi задушити сонну Олену.
Що й було зроблено. Так закiнчила своi днi в цьому свiтi найпрекраснiша iз жiнок, яка своiми витiвками (хоча то було в неi нещасне кохання) пiдтвердила вiдому iстину: хто вiтровi служить, тому димом платять…
Частина перша
Королiвська шабля з коштовним рукiв’ям, що стала козацькою
«Виступаючи на iсторичну арену Украiни, Хмельницький найперше знайшов притулок i допомогу в Запорiзькiй Сiчi, у низових козакiв. Позбавлений маетку, дружини, неповнолiтнього сина, осмiяний на сеймi, кинутий до в’язницi й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофiем на початку грудня 1647 р. втiк iз в’язницi в Запорiжжя…
Микитинська Сiч освячена перебуванням тут знаменитого гетьмана козакiв Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його дiяльностi…»
Д. І. Яворницький. «Історiя запорiзьких козакiв»
«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповiдями своiх побратимiв, котрi бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привiлля Днiпра, багатого рибою i рiзними звiрями, вiд оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманiв, з якими Украiна здавна вела вiйни, – цей Микита оселився на мисi бiля Днiпра, що й дiстав назву вiд його iменi – Микитин рiг. Передмiстя Нiкополя, тепер мае назву Микитине».
Микитинська Сiч була четвертою – пiсля Хортицькоi, Базавлуцькоi й Томакiвськоi Сiчей Вiйська Запорiзького низового.
Розташовувалася вона на Микитиному розi, або мисi бiля правого берега Днiпра. Як зазначае iсторик козацтва Д. І. Яворницький, «за пiвтораста сажнiв нижче Орлового острова напроти нинiшнього мiстечка Нiкополя… Роком заснування Микитинськоi Сiчi слiд вважати 1638 рiк…»
І далi Дмитро Яворницький зазначае, що вона освячена перебуванням у нiй знаменитого гетьмана украiнських козакiв Богдана Хмельницького.
І чигиринський сотник назавжди поеднав свою долю iз Запорiзькою Сiччю. А козацька доля, за вiдомою пiснею, як…
Як у полi рута,
Сiчена дощами, хрещена громами
Ще й вiтрами гнута.
Козаку не треба
Срiбла анi злата,
Лиш Вкраiна рiдна не була б катами
На хрестi розп’ята.
Погуляймо, браття,
Наберiмось сили,
Поки до походу, поки до схiд сонця
Сурми не сурмили.
Наливайте, браття,
Кришталевi чашi,
Щоб шаблi не брали, щоб кулi минали
Голiвоньки нашi.
Кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай, колишнiй сотник реестрового козацтва, потiм полковник, ще потiм кошовий отаман – теж був крутим до ворогiв. (А яким ще до них бути, до недругiв? Не братом же рiдним.) Чи, як козаки казали: лютий.
– Лютай, лютай до ворiженькiв! – часто в сiчi, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федiр.
Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним i жорстоким.
І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тодi ще козака – Федора, то й стало навiть його прiзвищем – Лютай.
Так ось, кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай (яке його справжне прiзвище було, нiхто вже й не пам’ятав) не мiг тодi повiрити тому, що вiн почув на власнi вуха, як i тому, що вiн побачив – теж на власнi очi: чигиринський сотник украiнського реестрового козацтва на службi в польського короля (ба, ба, вiн був навiть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний i письменний вдався – все того ж реестрового козацтва) Богдан Хмельницький у груднi 1647 р. негадано примчав iз сином Тимофiем та десятком-пiвтора набраних по дорозi козакiв-гультяiв i зразу, не передихнувши, почав закликати козакiв-сiчовикiв (пан кошовий з подиву навiть рота роззявив) виступити проти короля i взагалi проти полякiв. Вони, звiсно, заслуговують на те, подумав i погодився з сотником Федiр Лютай, але ж…
Але ж це той сотник, який з рук короля за вiрнiсть йому i коронi отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цiлий скарб! – рукiв’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького вiн ранiше знав, в один час вони навiть сотникували, тiльки в рiзних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а вiн, Федiр Лютай, у Переяславському), тих козакiв, якi вряди-годи виступали разом iз поляками проти них, запорiжцiв. А разом iз ними проти запорiжцiв виступав i сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо украiнського козацтва, то пiдтримував лише старшину, на козакiв же не звертав тодi уваги – навiть придушував iхнi виступи, як козаки бували чимось невдоволенi. До всього ж, вiн друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнiм королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан i Владислав – пiд час Смоленськоi вiйни 1632–1634 рр. Добре вони тодi порубали московитiв, завдали iм жару! Та якось в однiй iз битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речi Посполитоi. І тодi на помiч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився вiн на московитiв, якi вже святкували свою перемогу – одних посiк мечем, iнших розiгнав… Схопив королевича до себе на коня, i вдвох вони на однiм гнiдку вилетiли з гущi бою.
Врештi-решт тодi перемогли поляки. Пiсля кривавого бою – поле було всiяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тодi майже король Владислав IV, перед усiм вищим офiцерством вручив своему рятiвниковi коштовну шаблю iз ще коштовнiшим рукiв’ям. Тож i не дивно, що саме вiн, сотник Богдан Хмельницький, був у складi козацькоi делегацii на елекцiйному сеймi, де Владислава обирали королем вже офiцiйно. І там, на сеймi, Богдан Хмельницький виголосив од iменi украiнського козацтва палке слово на пiдтримку короля Владислава IV.
І ось…
Цей друг-приятель i рятiвник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясi в нього й досi висить коштовна королiвська шабля) примчав на Сiч. Щоб – нi бiльше нi менше – пiдняти сiчовикiв проти полякiв, яким до того вiрно служив, i заодно й проти свого друга-короля, якому теж вiрно служив.
Що за дивнi метаморфози-перетворення?!
Незбагненно! Хоча…
А раптом це, терзався Федiр Лютай, приiзд друга короля на Сiч та спроба пiдняти повстання, та… та…
Та – провокацiя? Аби пiдштовхнути козакiв – на них шляхта постiйно мае зуб, – на якiсь згубнi дii, щоби та шляхта, маючи «законнi» пiдстави, оголосила вiйну козакам-схизматикам, як вона iх називае…
Га? Що, коли це й справдi провокацiя? Хоча в чомусь подiбному i негарному сотник Богдан Хмельницький нiколи не був ранiше замiшаний, та все ж… Чого на свiтi не бувае i чого часом не втне людина, аби пiднятися щаблями служби ще i ще вище…
Так гадав кошовий Федiр Лютай, але щось у його мiркуваннях не сходилось… І вiн вже твердо був переконаний: на таку пiдлоту Богдан Хмельницький нездатний, вiн все ж таки його хоч трохи та знае. Але що ж це тодi, якщо не провокацiя?
І знову – вкотре! – кошовий Федiр Лютай гадав i так, i сяк… І зрештою доручив своiм вивiдникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким i який дiдько пригнав його, наче навiженого, на Сiч, i що в нього на думцi – лихе чи…
Чого це вiн, з якого доброго дива, вiрно служачи ляхам та iхньому королю (генеральний писар реестрового козацтва!) та виступив проти них, панiв своiх?
І ось що вивiдники вивiдали.
«Вiд кiнця XIII ст. в Польщi почався процес об’еднання земель… В 1349–1352 рр. Польща загарбала Галицьку землю, 1377 р. – частину Захiдноi Волинi. Загроза з боку Тевтонського ордену привела до об’еднання в кiнцi XIV ст. Польщi з Великим князiвством Литовським. За Люблiнською унiею 1563 р. Польща i Велике князiвство Литовське об’еднались у двоедину державу – Рiч Посполиту iз загальним сеймом i главою держави – королем. На пiдставi унii польськi магнати встановили панування на бiлоруських землях та на бiльшiй частинi Украiни (Волинь, Брацлавщина та Киiвщина), що призвело до посилення феодального, нацiонального та релiгiйного гноблення украiнських та бiлоруських народiв. В кiнцi XVI – на початку XVII ст. в Польщi загострилися класовi вiдносини, масового характеру набрали антифеодальнi виступи селян. На Украiнi та в Бiлорусii широко розгорнулася боротьба народних мас за соцiальне i нацiональне визволення з-пiд ярма польських панiв – селянсько-козацькi повстання пiд проводом К. Косинського, Т. Федоровича, І. Сулими, Я. Острянина i К. Скидана (1593–1636 рр.).
Ще по десяти роках почалася Визвольна вiйна украiнського народу 1648–1654 рр. пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького»,
з iсторичних джерел.
За сьогоднiшнiм адмiнiстративно-територiальним подiлом Суботiв – село Чигиринського району Черкаськоi областi, Украiна.
Розташоване на рiчцi Тясминi (притока Днiпра). Засноване 1616 р. на землi, яку один iз польських магнатiв подарував чигиринському пiдстаростi Михайловi Хмельницькому – батьковi Богдана Хмельницького. Всi довiдники зазначають одностайно: з Суботовом пов’язано багато рокiв життя Богдана Хмельницького.
І де вiн узявся, цей загадковий Богдан?
Батько його, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних рокiв вiн служив у Яна Даниловича, i коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переiхав з ним до Надднiпрянщини, одержавши посаду чигиринського пiдстарости. Ян Данилович жив переважно в Корсунi та Польщi, Чигиринський замок, до речi, неприступний, що височiв на гранiтнiй горi, був у вiданнi М. Хмельницького. За вiрну службу вiн одержав у володiння хутiр Суботiв за вiсiм кiлометрiв од Чигирина i з роками перетворив його на багату й добре захищену садибу.
Чигирин тодi був останнiм мiстом-фортецею на пiвденно-схiдних рубежах Речi Посполитоi. За ним починалося Дике поле – причорноморськi степи, по яких пролягав шлях на Запорiзьку Сiч i до Криму. Чигирин постачав зброю та стрiливо запорiзьким козакам, вони ж застерiгали Чигирин про татар, якi вирушали в Украiну.
Та ще в тих краях… А втiм, тi краi, про якi й пiде мова, були тодi мало вiдомi, дещо лякливi, повнi небезпек i пригод, а отже i зваб.
«Щодалi, – писав Гоголь, – степ ставав iще прекраснiший. Тодi весь пiвдень, всi тi простори теперiшньоi Новоросii, аж до самого Чорного моря, були золотою, незайманою пустелею. Нiколи плуг не проходив по незмiряних хвилях диких рослин. Однi тiльки конi, ховаючись у них, як у лiсi, витоптували iх. Нiчого в природi не могло бути кращого. Вся поверхня землi мала вигляд зелено-золотого океану, в який бризнули мiльйонами рiзних квiток. Крiзь тонкi, високi стебла трави просвiчували голубi, синi й фiолетовi волошки, жовтий дрiк вискакував наверх своею пiрамiдальною голiвкою; бiла кашка зонтикоподiбними шапками рябiла на поверхнi; занесений бозна-звiдки колос пшеницi наливався в гущавинi. Мiж стеблами сновигали курiпки, витягуючи своi шиi. Повiтря було наповнене тисячею пташиних свистiв. У небi нерухомо стояли яструби, розпластавши своi крила, i пильно дивились у траву. Крик диких гусей, що пливли, мов хмара, осторонь, вiдлунював у хтозна-якому далекому озерi. Із трави пiднiмалася мiрними помахами чайка й розкiшно купалась у блакитних хвилях повiтря. Вся вона пропала у вишинi i тiльки мрiе однiею чорною цяткою. Кат вас вiзьми, степи, якi ви гарнi!».
Михайло Хмельницький одружився з мiсцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в День святого Теодора (в народi званого Богданом) у них народився син Богдан – Богом даний. За звичаем того часу хлопчику дали друге iм’я – Зиновiй. Дитинство його минало серед дiтей селян i рядового козацтва украiнського порубiжжя, де вiйна була звичайною справою.
Рiдний край, Чигиринщина, тодi була степовим прикордонням, на пiвдень вiд неi вже починалося Дике поле, де кочували татарськi орди людоловiв.
Як зазначають iсторики, поселенцями на Чигиринщинi тодi були переважно селяни-втiкачi.
«Рятуючись вiд феодально-крiпосницького гноблення, вони шукали вiльного життя на незаселених, хоч i небезпечних землях. Переважаючим населенням тих мiст були козаки. Вiльнi виробники, вони не визнавали панськоi влади, мали свое самоврядування, своi закони…
Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вiльне повiтря покозаченоi Украiни… Навiть фiзично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсмiливiшi, мужнi, мiцнi люди. Ось i вирiс iз Богдана сильний юнак, подiбний до справжнього козацького дуба. Тут також набрав Богдан першого вiйськового досвiду. Все населення прикордоння було озброене i брало участь в оборонi краiни… Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, на збагачення його життевого досвiду. Пройде недовгий час, i вiн, що був за походженням дрiбним шляхтичем, повнiстю пов’яже свое життя з козацтвом».
О. Апанович.
Тож був вiн для щасливих батькiв i справдi як Богом даний – Богданко, Богданонько, Богдась, Богдасик… Так його матiнка любила величати – Богдасик, Данко, Дан…
Одне слово, богами дан.
Про родословну Богом даного синочка помiчника пiдстарости Михайла Хмельницького нiчого не збереглося. Мабуть, свою родословну й самi батьки його не пам’ятали. І так би й лишилося – без роду-племенi, просто Богдан. Та коли Богом даний виросте i стане знаменитим Богданом Хмельницьким, ось тодi iсторики спохопляться i почнуть дошукуватися, а що ж там на його генеалогiчному древi? І почнуть робити вiдкриття за вiдкриттям. Однi бiографи запевнятимуть, що вiн – iз роду польських шляхтичiв, iншi, що вiн був «чорною кiсткою», адже його мати була простою козачкою. Ще третi посилались навiть на якiсь тiльки iм вiдомi архiвнi матерiали, де буцiмто зазначено, що батько Богдана Хмельницького був гебрей, м’ясар iз мiста Хмiльника на Подолii (е там таке мiсто, вперше згадуеться 1362 р.), так ось, там буцiмто й жив гебрей Берко, хрещений Михайлом, вiд нього, мовляв…
