скачать книгу бесплатно
…Або в калюжi утопивсь,
В багнi свинячiм.
Амiнь тобi, великий муже!
Великий, славний! Та не дуже…
Якби ти на свiт не родивсь,
Або в колисцi ще упивсь…
То не купав би я в калюжi
Тебе, преславного. Амiнь.
Т. Г. Шевченко
І привiв Богдан Хмельницький в дiм третю i останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять рокiв молодшою за гетьмана i не по лiтах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана i принесла в його дiм i любов, i щастя, i достаток. Зумiла завоювати повагу козацьких старшин, вмiла пiдтримувати бесiду з iноземними гостями, i тi дивувалися розумовi, такту й освiченостi панi гетьманшi.
Ганна була сестрою нiжинських полковникiв Івана та Василя Золотаренкiв. Очевидно тому була крутоi вдачi, владноi, полюбляла верховодити i наказувати, тож нiчим не вiдрiзнялася вiд своiх братiв-полковникiв. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народi прозивали ii Пилипихою). Богдан вiнчався з нею в Корсунi на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрiй злагодi та нарештi вiдпочине пiсля рейваху з попередньою жоною. Тож постарався ii пошвидше забути i нiколи не цiкавився, де зрадливицю було поховано. А ось iз Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий i тiльки дякував Господу, що Вiн послав йому таку жону, як Ганна. Дiтей з нею не мав (вiк уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботiв, навела в ньому зразковий лад, i гетьман не впiзнавав свого хутора. Бiля будинку Ганна наказала посадити сад iз квiтниками, алеями та бiлими бесiдками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв вiдпочивати вiд трудiв праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав ii руки в своi, так сидiв i чи то про щось крiпко думав, чи то мрiяв, поблажлива i якась щасливо-химерна посмiшка блукала пiд вусами в нього на губах.
І коли б то закоханий гетьман знав веселу пiсеньку «Чи е в свiтi молодиця?» про Ганнусю-Гандзю (а його Ганнуся була такою ж, як i пiсенна ii тезка), то неодмiнно спiвав би (голос мав пречудовий):
Чи е в свiтi молодиця,
Як та Гандзя бiлолиця?
Ой скажiте, добрi люди,
Що зi мною тепер буде?
Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка.
Гандзя рибка,
Гандзя птичка,
Гандзя – цяця молодичка.
Гандзю моя, Гандзю мила,
Чим ти мене напоiла:
Чи любистком, чи чарами,
Чи солодкими словами?
Інодi задумливо озивався:
– Ганно… Ганнусенько… Гандзюнечко моя…
– Що, мiй любий? – ласкаво озивалася дружина.
– Нiчого, Ганнусю. Просто менi захотiлося вимовити твое iм’я – мабуть, вiд щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той свiт твого першого чоловiка, вiддала тебе менi. Ось тiльки не хочу ранiше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.
А дружина старалася. Пiсля саду для розваги гостей завела оркестр та, буцiмто, навiть звiринець. (Може, це й перебiльшення – звiринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – i для розваги гостей, i для себе. Тварин, чи як нинi ми кажемо, чотириногих друзiв, вона любила та берегла.)
Гостей шанувала й охоче iх приймала, тож у гетьманському маетку в Суботовi гостi не переводилися. Кухарi – як тодi казали, скуснi – старалися, i гостей завжди чекали вишуканi страви. А замiсть банальноi – пхе! – горiлки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срiбних кубках.
А гетьман навiть довiряв своiй дружинi-гетьманшi складати й видавати унiверсали, як називалися тодi рiзнi документи. В архiвi зберiгся унiверсал на власнiсть Густинського монастиря, пiдписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».
В останнi три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну дiяльнiсть. До Чигирина прибували посли володарiв багатьох краiн: московського царя, королеви Швецii, господарiв Молдови, Валахii та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османськоi iмперii, донських козакiв. Бiля гетьманського двору дипломатiв вiтали полковники i супроводжували високопоставлених гостей до Богдановоi «свiтлицi». Гетьман iз родиною зустрiчав i частував прибулих. У фортецi залога стрiляла з гармат, i за кожним пострiлом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом iз гетьманом сидiли його сини i дружина Ганна Золотаренко.
Чигирин став столицею Вiйська Запорiзького, де вирiшувалися питання вiйни i миру, Суботiв набув статусу другоi резиденцii, де гетьман приймав iноземних дипломатiв «без протоколу», у домашнiй атмосферi.
Як свiдчать спецiалiсти (та й сучасники теж), поведiнка гетьмана засвiдчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи iнак впливав на його думки i дii. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицiю, вмiння передбачати розвиток подiй, сталеву волю гетьмана. Вiдзначають, що Богданова рiзкiсть у судженнях i запальнiсть у розмовi поеднувалася з м’якiстю i привiтнiстю, дотепнiсть iз мовчазнiстю, простота i щирiсть – з лукавством i мстивiстю, доброта – з суворою вимогливiстю i навiть жорстокiстю. В його характерi дивовижно сплелися воедино вiдчайдушна смiливiсть i холоднокровна обачнiсть, принциповiсть, що межувала з упертiстю, й готовнiсть до компромiсу. Отже, спецiалiсти дiйшли таких висновкiв: можна сказати, що то була цiльна, але водночас суперечлива людина.
Цiльна i суперечлива (значить, не така вже й цiльна) людина…
Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.
А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврiвноваженого типу. Це означае, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значнi психiчнi навантаження. Але – вкрай нестiйкi, пiдвищено дратiвливi.
Сильний тип нервовоi системи дозволяе iм легко долати труднощi, але неврiвноваженiсть заважае iм бути стриманими. Що сильнiше виражено холеричний темперамент, то бiльш вибуховим характером володiе така людина. Запальнiсть, нестримнiсть i агресивнiсть – найпомiтнiшi риси типових холерикiв. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний i неврiвноважений, вихопив шаблю i власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцiмто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цiеi причини спецiалiсти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко вiдходять i не можуть довго тримати конфлiкт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечцi, вiн практично вiдразу ж заспокоiться та охолоне.
Вважаеться, що холерика легко впiзнати у натовпi: його рухи – напруженi та рiзкi. Хода – швидка, стрiмка.
Холерики надзвичайно самовпевненi, мають високу самооцiнку. Упевненi в собi i в своiх силах, часто аж надто самовпевненi. Але як розчаруються в iдеi, то вiдразу ж ii залишать.
Комунiкабельнi, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лiдером i всюди першим. Полюбляють пiдкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперникiв. Потяг до лiдерства в поеднаннi з нестримнiстю роблять характер холерикiв досить складним у спiлкуваннi.
Працездатнiсть iхня – нестiйка, залежить вiд зовнiшнiх обставин та особистоi зацiкавленостi. В роботi нестримнi, нетерпеливi, з труднощами опановують новий вид дiяльностi. Але якщо холерик зацiкавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.
Дружити з холериком не легше, нiж працювати чи просто спiлкуватися. У парi вiн буде домiнувати з постiйною гарячковитiстю та спалахами ревнощiв. Може неодноразово розривати вiдносини в поривi гнiву.
Сильна нервова система дозволяе iм швидко вiдновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож iм не обтяжливо працювати ночами.
Такий вiн, холерик.
Таким холериком, за свiдченням сучасникiв, був Богдан Хмельницький.
Добре це чи нi – не менi судити.
Ще в античнi часи було виокремлено чотири основнi темпераменти: сангвiнiк, холерик, меланхолiк i флегматик, але й сьогоднi нiхто не скаже, якi темпераменти кращi, якi гiршi. За І. Павловим, в основi сангвiнiчного темпераменту лежить сильний, урiвноважений i рухливий тип нервовоi системи; флегматичний темперамент породжуеться сильним, урiвноваженим, iнертним типом вищоi нервовоi дiяльностi; меланхолiчний – слабким, гальмiвним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним i неврiвноваженим нервовим складом, коли збудження переважае над гальмуванням…
У побутi гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг i лише пiд час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигиринi не вiдзначався пишнiстю. Гетьман вживав ту саму iжу, що й iншi козаки, не вiдмовлявся вiд мiцних напоiв. Захопленням його були голуби, у рiзновидах яких вiн чудово розбирався. Пiсля обiду чи вечерi курив люльку, мiг пiд настрiй заграти на бандурi.
І в той же час…
«За гетьманування Хмельницького його офiцiйна резиденцiя Чигирин мала вражаючий вигляд. За свiдченням сучасникiв, це була простора, висока i неприступна твердиня, оточена болотами i ручаями. «Малий замок» (цитадель фортецi), що пiдносився на горi, було видно вже на пiд’iздi до мiста. На його стiнах стояли 16 гармат, що сяяли на сонцi, наче золото. Бiля пiднiжжя Замковоi гори розташовувався великий двiр Хмельницького з гетьманською скарбницею. За вiдсутностi Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустрiч йому виiздили козаки Чигиринськоi сотнi, а у замку стрiляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних украiнцiв», Киiв, 2006).
До сьогоднi збереглося понад пiвсотнi портретiв гетьмана, i все ж не просто зрозумiти, який вiн був насправдi на зовнiшнiй вигляд. Вважаеться, що найточнiше гетьмана вiдобразив на гравюрi гданський майстер Годiус, бо створив вiн ii за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкi брови на втомленому обличчi пiдкреслюють вiдкритий i водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий нiс, закрученi донизу вуса, мiцно стуленi тонкi губи, круто зрiзане пiдборiддя. Був вiн, за свiдченням очевидцiв, трохи вище середнього зросту.
На портретах Годiуса на головi у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пiр’ям i хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан i верхнiй одяг – делiю з широким хутряним комiром i коштовними застiбками. У руцi вiн тримае булаву. Обличчя енергiйне, з виступаючими вилицями i довгим носом. Погляд – спокiйний i впевнений, але невеселий, на перенiссi та лобi пролягли глибокi зморшки. Вiдчуваеться, що це сильна, але дуже втомлена людина.
Мав мiцну будову тiла, як кажуть, «широкий у кiстках».
Правда, мiг бувати неймовiрно жорстоким. Спалахував, як порох, i тодi пощади вiд нього вже не було нiкому (як не отримала ii й Олена). У жовтнi 1653 р. у Чигиринi Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю i порубав черкаського полковника Єська». За вiщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потiм, щоправда, охоловши, «гетьман до козакiв поклонився тричi до землi та велiв iм дати дiжку меду».)
Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас i Хмельницька, принаймнi побула нею якийсь час), розiгруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тiй кутi меду, переграла саму себе i, посiявши вiтер, пожала, як i слiд було чекати, бурю. Як i ii далека-предалека попередниця зi Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своею грою, вона i втратила в один день – разом зi своiм життям. Як i ii далека попередниця зi Спарти.
Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, i сам гетьман. Вiн теж переграв сам себе, тiльки не з Оленою, а з московським царем.
І йому це теж, як i Оленi ранiше, коштуватиме життя.
А все ж мовби складалося добре: вiтер дув у його вiтрила, вода лилася на його млин, але швидко все змiнилось, i виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоенiсть i намагання виступати проти польськоi шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидiти можна лише в одному сiдлi на одному конi…
Пiсля перших перемог вiйсько Хмельницького розташувалося бiля Бiлоi Церкви. Чомусь його дii вже тодi почали вiдзначатися нерiшучiстю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебiгом подiй Хмельницький був поставлений на чолi широкого народного руху, результатiв якого вiн не мiг передбачити, i це його насторожувало. Гетьман змушений був iти за рухом. Сам вiн уже не проти був i замиритися з поляками. Із цiею метою навiть вiдрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовiй бiографii гетьмана. Про звiльнення Украiни вiд польсько-шляхетського панства вiн уже не думав. Вiн чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж вiн не хотiв iти проти Польщi й короля, вiн вирушив вiдомстити шляхтi, зокрема своему кривдниковi Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.
Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зi шляхтою, яка поставила ряд умов, що iх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як мiж двома вогнями: i тут гаряче, i там пече. І з поляками багнув помиритися, i зi своiми козаками через це не хотiв ворогувати. Ось тодi, вiдчуваючи хисткiсть свого становища, гетьман i звернувся до руського царя Олексiя Михайловича з проханням прийняти Украiну до складу Московськоi держави. Не вийшло з пiдданством у польського короля, вийде з пiдданством у московського царя, а без пана вiн не зостанеться – не звик без пана над собою жити.
Звернувся – i все…
Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою цiною. Свого народу, який йому тодi так гаряче повiрив i пiшов за ним.
А ще вiн мрiяв – палко мрiяв, як коханий мрiе про пестощi коханоi, про ii згоду – заповiтна на той час його мрiя-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби вiн не був самозванцем) гетьманську булаву та вiдповiднi клейноди. До всього ж, вiн нiколи не ставив собi за мету розгромити Рiч Посполиту, знищити ii як iмперiю, якiй вiн до того вiрно – разом iз батьком своiм – служив. Щоб клята гонорова шляхта i його сприймала як рiвного собi пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрiя нарештi збулася.
Вже пiсля врочистого в’iзду до Киева, коли його сприймали – i зустрiчали теж, – як законного гетьмана Украiни, вже будучи зверхником новоi держави, козацькоi Украiни, вiн iде до Переяслава i там…
Що сталося там i не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що ii вiн очолював. У Переяславi вiн приймае високопоставлену польську делегацiю, що складалася з самих лише зверхникiв на чолi з королiвським комiсаром в Украiнi Адамом Кисiлем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королiвське благословення.
За В. Сергiйчуком («iменем Вiйська Запорiзького»):
«20 лютого 1649 р. в Переяславi «на Шевськiй вулицi, перед резиденцiею Богдана Хмельницького, вiдбулася церемонiя передачi вiд нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманськоi булави i червоноi корогви з бiлим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв пiд бунчуком у колi полковникiв та iншоi старшини».
І вчорашнiй переможець полякiв приймае з рук iхнього короля гетьманську булаву, що ранiше йому вручили на Микитинськiй Сiчi козаки, вiрнопiддано дякуе його мосцi крулю найяснiшому i гордо випростовуеться з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарештi – НАРЕШТІ! – вiн тепер рiвний гоноровiй польськiй шляхтi! А разом iз гетьманською булавою його мосць найяснiший круль – вчора розбитий украiнськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гнiздо клятого, але вже збiглого пiдстарости Чаплинського, най за ним i слiд западеться! І Чигирин звiдтодi стае столицею всiеi Украiни, що ii визнав сам король! І що з того, що вийшла казуiстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре i де-факто анулював усi здобутки й перемоги народно-визвольноi армii, всього украiнського народу у боротьбi проти польськоi корони!
Переможець попрохав ласки у переможених, отримав ii та став пiдданим розбитого ним короля! Вiдтепер уже подальша збройна боротьба проти польськоi корони i польського короля не мала анiякого юридичного пiдгрунтя. Але це – дрiб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву i став нарiвнi з усiею шляхтою.
Щоправда, мине трохи часу i поляки зрадять його – навiть iз булавою iхнього короля, оголосять його, як i перше, холопом i схизматом, але то вже iнша рiч.
А тодi, в Переяславi – дався йому цей Переяслав, де вiн присягатиме, крiм короля, ще й московському царевi! – гетьмана нарештi було потiшено. І його заповiтна мрiя збулася: з рук короля вiн отримав булаву й визнання його рiвним шляхтi. Згодом, як поляки його зрадять i почнуть, зiбравшись iз силами, доки вiн тiшитиметься булавою, його бити й захоплювати Украiну, вiн забагне отримати з рук московського царя щось подiбне i в 1654 р. пiдписуватиметься, запобiгаючи перед царем – вiн, глава окремоi держави: «Гетьман Вiйська твоеi царськоi величностi Запорiзького з усiм Вiйськом Запорiзьким до лиця землi твоеi царськоi величностi чолом б’ючи».
Гм-гм…
Але, попри те, що вiн бив чолом так низько – до лиця землi, певно ж, i кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав вiд московського царя…
Отримав звичайний пшик – Украiна стане згодом Малоросiею, однiею з провiнцiй iмперii, а сам гетьман, глава незалежноi держави, що ii вибороли козаки кров’ю своею, стане лише одним iз холопiв царя московського… Як кажуть, по заслугах i шана.
«Будьмо ж чесними перед собою й iсторiею, – закликае письменник-iсторик Богдан Сушинський, – i, за всiеi нашоi поваги до заслуг Хмельницького-воiна, скажемо собi те, що треба сказати.
Трагiчний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконуе свiт, що нi могутня армiя, нi воля народу до незалежностi, нi сприятлива ситуацiя на мiжнароднiй аренi нездатнi самi собою забезпечити непiдлеглiсть народовi i процвiтання державi, якщо на чолi ii опиняеться людина, яка, хоч i сягнула вершин влади, але так i не змогла викоренити з себе iнстинкту придворного служки, iнстинкту лакея i чиношанувальника, який лишень бiля нiг повелителя почувае себе комфортно i впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».
І далi як присуд (його винесла сама Історiя) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Украiна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своiх синiв, у тiм числi незалежнiсть i державнiсть. Звiдси й ставлення до Б. Хмельницького, яке нiколи не було однозначним – спектр сягав вiд цiлковитоi беззастережноi героiзацii гетьмана як видатного сина украiнського народу до зрадника, який продав («пропив») Украiну Московii».
Свiй необачний, але такий катастрофiчний прорахунок збагне i сам гетьман – як кажуть, дiйшло! – i щось намагатиметься робити, аби виправити те, що вiн накоiв, але… Як нинi кажуть: поiзд уже пiшов. Та й Росiя того, що бере, назад уже нiколи не повертае. А будь-який договiр iй нiчого не коштуе перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорiв вона – мае таку звичку – нiколи не дотримуеться. Пiдписаних, до речi, нею самою.
Історики зазначають:
«Надiя Хмельницького на приеднання за допомоги Росii украiнських земель, що залишалися пiд владою Польщi, розтанула, як лiд на сонцi. Тодi вiн уклав союзнi договори з ворогами Польщi Карлом X i угорським князем Д. Ракоцi. Послав iм на допомогу 12 тисяч козакiв. Гетьман i старшини тодi звинуватили царя у зрадi та порушеннi Переяславських статей. У своему листi до росiйського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотримуються слова. А цар, пiдписавши перемир’я з поляками та маючи намiр повернути нас у iхнi руки, вчинив з нами безсердечно».
Щоби Хмельницькому зацiпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зрадi звинувачуе, – Москва послала до гетьмана послiв. Вони застали Богдана вже хворим, у постелi, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподiвано помер – раптово й негадано – вiд апоплексii. Трапилося це в Чигиринi.
Перед смертю, вже вiдчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигиринi козацьку раду, на якiй мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козакiв iз прощальним словом. І тодi з уст його, як дякував козакам за вiрнiсть, злетiли прегiркi, чи не полиновi слова:
«Бог знае, братове, чие це нещастя, що не дав менi Господь закiнчити цю вiйну так, як хотiлося: по-перше, ствердити навiки незалежнiсть i вiльнiсть нашу (це була головна мета Визвольноi вiйни Украiни i вона не здiйснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звiльнити вiд ярма польського також Волинь, Покуття, Подiл i Полiсся, одне слово, – усi землi, якими володiли великi украiнськi князi, i схилити iх пiд високу руку всеросiйського монарха (дався йому той всеросiйський монарх, який, не соромлячись, обдурив украiнцiв i Богдана Хмельницького передовсiм, унiщовивши Переяславськi статтi, ту частину Украiни, яку гетьман встиг йому вiддати, перетворив на провiнцiю Малоросiю, не менш безправну, нiж та, що лишалася пiд владою короля. – В. Ч.). Бог задумав iнакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде пiсля мене».
За Переяславськими статтями Украiна зберiгала свою територiально-адмiнiстративну автономiю та козацько-гетьманське самоврядування з традицiйними правами всiх ii верств. Козацький реестр визначався в 60 тисяч. Селяни, ранiше пiдвладнi польськiй шляхтi, одержували особисту свободу i землю. За мiстами визнавалися всi колишнi права. Православна церква посiдала панiвне становище… І так далi в цьому ж дусi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
