скачать книгу бесплатно
Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль, що по пивi грае?
Ой той то Хмельницький, що ляхiв рубае.
Чи не той то хмiль, що у пивi кисне?
Ой той то Хмельницький, що ляшенкiв тисне.
Гей, поiхав Хмельницький i к Жовтому Броду, —
Гей, не один лях лежить головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже тоi Жовтоi Води:
Іде ляхiв сорок тисяч хорошоi вроди».
«А я ляхiв не боюся i гадки не маю —
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражi ляхи, на вашу бiду».
Становили ляхи дубовii хати, —
Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати.
Утiкали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Утiкали ляхiв де якii повки, —
Їли ляхiв собаки i сiрii вовки.
Гей, там поле, а на полi цвiти —
Не по однiм ляху заплакали дiти.
Гей, там рiчка, через рiчку глиця —
Не по однiм ляху зосталась вдовиця…
«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю, наш полковнику Чигиринський, – питатиме украiнська дума i бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоеi голови пили й гуляли, а неприятеля пiд нозi топтали, а вiри християнськоi на поталу в вiчний час не подали!..»
Про Микитинську Сiч, де його обрали гетьманом украiнського козацтва, Богдан Хмельницький нiколи не забував.
Не забув i того разу. Вiдразу ж, як вiдгримiла битва бiля Жовтих Вод, на честь першоi перемоги i на знак вдячностi за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом iз вiсткою про бойовий успiх надiслав Сiчi гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерiв на пиво i 300 талерiв на сiчову церкву.
Були походи i битви, i Богдан Хмельницький вже сам собi не належав. Дивно вийшло. Принаймнi гетьман ще довго дивувався: подався на Сiч шукати захисту вiд Чаплинського i сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподiваючись, пiдняв на вiйну всю Украiну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всiеi Речi Посполитоi.
Але й пiднявши проти неi повстання, розпочавши вiйну, i тодi не забував про Чаплинського i ту образу, що ii завдав йому чигиринський пiдстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдiть грабiжника та притягнiть до мене, маю йому повернути боржок.
Заодно нагадував i про Олену Прекрасну: найдiть прекрасну i прегарну, чарiвницю i спокусницю, i теж до мене приведiть…
Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертаеться на Вкраiну та про розгром ним вiйська Потоцького бiля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свiй шляхетний гонор i наче крiзь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького i той нiчого не змiг вдiяти, то з ним, Чаплинським, вiн упораеться запросто.
Лише за рiк по втечi з рiдних мiст Хмельницький нарештi повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорiзького Вiйська, переможець полякiв у битвах бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем i Пилявцями.
А повернувшись до Суботова, проголосив його своею гетьманською резиденцiею, тож Суботiв в один день наповнився козаками, кiнними та пiшими, i його вже було не впiзнати. І щодень до Суботова мчали гiнцi, i щодень iз Суботова мчали вiд гетьмана гiнцi, i нiхто з челядi Хмельницького вiри не йняв. Справдi-бо, кинутий був до в’язницi, вибравшись iз неi, втiкав без оглядки на Низ, i ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого вiйська!
Гетьман теж був радий такiй перемiнi у своему життi, але вряди-годи та й згадував ii, Олену Прекрасну, – де вона? Нiхто не мiг сказати, де подiлася його колишня зваба, i гетьман теж журився.
Олена Прекрасна навiть у сни до нього приходила – така ж чарiвна, така ж спокусливо-зваблива.
А якось прийшла й наяву.
У Суботiв наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.
І Хмельницький повiрив: щастя у свiтi бiлому таки е. І воно не обминуло його. Такоi радостi, коли вона з’явилася, вiн не вiдчував навiть тодi, коли його, збiглого сотника, вибрали на Сiчi гетьманом.
Ось тепер, як повернулася Олена, вiн нарештi був уповнi щасливий.
Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його i, знехтувавши ним, вийшла замiж за його ворога Чаплинського i навiть у соборi з ним обвiнчалася, а вiн…
Вiн раптом – сам не встиг i збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекраснiй руку й серце.
І з’явилася вона в Суботовi не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, i була, а чи не левицею, за якою немае анiякоi провини i яка вирiшила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цiй левицi проглядало, але вiн, захоплений нею, не звернув на те уваги. Вiн, гетьман i непереможений полководець, повелитель такого вiйська, опустився на колiна перед ii стрункими нiжками, обняв iх i, притулившись лицем до ii колiн, з насолодою вдихав пахощi ii тiла, дурманiв i чманiв. І дурман той i чманiння те було солодкими.
– Гаразд, прощаю. Вставай, – смiялася вона.
«За вiщо ти мене прощаеш?» – хотiв ii запитати, але не змiг, бо ще дурманiв i чманiв од пахощiв ii тiла, вiд ii неперевершеноi жiночностi. Тiльки згадка, що цим тiлом упивався ворог його, Чаплинський, боляче рiзонула його, але вiн здавив лютi ревнощi в ествi своему, утiшив себе: але ж вiн перемiг Чаплинського! Перемiг, i Олена Прекрасна – вiднинi його. І треба хутчiй насолоджуватися нею, пити, пити й пити ii, всю випити – скiльки там того життя. Та й раз-бо на свiтi живеш!
І Богдан Хмельницький, вiдкинувши всiлякi сумнiви й ревнощi, заслiплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навiть для самого себе негадано, – запропонував iй руку i серце.
– Ти мене береш за себе? – зрадiла вона.
– Я тебе беру за себе, – повторив вiн як присягу. – Ти будеш моею дружиною, жоною любою моею, i ми будемо щасливi.
Гетьману тодi йшов шостий десяток, але вiн почувався безвусим юнаком.
І юнаком упадав бiля неi, i таким же юнаком вiдчував себе бiля неi.
– От що творять з нами жiнки, – казав i справдi мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорницi та зустрiв там ii, свою едину.
А вона… Вона лисичкою хитренькою вертiлася бiля нього, липла до нього, зазирала йому в очi, дарувала йому солодкi поцiлунки, i вiн навiть ночi не мiг дочекатися, а хутчiй тягнув ii в потаемну кiмнату, аби ще i ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрiвнянною, якою була й вона.
Ось тiльки не часто випадало iм разом побути – походи, походи, походи, у якi вiн, гетьман, водив свое вiйсько.
І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, спiвала йому украiнських пiсень (коли вона iх вивчила?):
Козаче-соболю,
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!
Далi милий запитував свою дiвчину, яку, вiд’iжджаючи, покидав:
«Дiвчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраiнi далекiй?»
«Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраiнi далекiй!»
А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш iсти на Вкраiнi далекiй, вiдповiдала:
«Сухарi з водою,
Аби, серце, з тобою
На Вкраiнi далекiй».
«Дiвчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?».
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою…»
Вiн пiдхоплював ii, садовив до себе на коня, цiлував, лоскочучи ii своiми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свiй похiд попереду вiйська, а вiйсько хором спiвало:
«Дiвчинонько мила,
Де будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?»
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй!..»
І була рiзниця лише в одному словi.
У Цезаря – «Прийшов, побачив, перемiг…», у нього – «Прийшов, виступив, перемiг». Але рiзниця та в одному словi незначна. Бо вiн, як i Цезар, перемiг, стрiмко й навально ринувшись у бiй. І Чаплинський – ворог його, здирник i грабiжник, викрадач його щастя, – забiг безвiсти (в Польщу чи й ще далi), забiг, навiть кинувши Олену. Очевидно, дiяв за принципом: при втечi своя шкура ближче.
Нi, нi, вiн, Богдан Хмельницький, не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за правом першостi належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.
Частина третя
Такi солодкi цi кислючi цитрини
«Шлюб е Таiнство, в якому за добровiльною (перед священиком i Церквою) згодою нареченого i нареченоi жити спiльно, благословляеться iхнiй шлюбний зв’язок в образi духовного союзу Христа з Церквою, випрошуеться i подаеться благодать Божа для взаемноi допомоги й однодушностi i для благословенного народження та християнського виховання дiтей.
Ісус Христос освятив шлюб Своею присутнiстю на весiллi в Канi Галилейськiй. Вiн також говорив: «Бог створив за образом Своiм людину, чоловiком i жiнкою створив iх. І сказав: заради цього залишить чоловiк батька свого i матiр i прилiпиться до жiнки своеi, i будуть двое одним тiлом. Тож вони вже не двое, а одна плоть. Отже, що Бог з’еднав, того людина нехай не розлучае. Тому чоловiк зобов’язаний самовiддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровiльно, тобто з любов’ю, коритися чоловiковi. Тому подружжя (чоловiк i жiнка) зобов’язанi на все життя берегти взаемну любов i повагу, взаемну вiдданiсть i вiрнiсть».
Протоiерей Серафим Слобiдський. Закон Божий. Киiв року Божого 2003
Ну, а коли що не так iз коханням вийде, коли «серед ночi / Не дають заснути / Серцю карi очi», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:
Гей, лети, мiй коню,
Степом i ярами.
Розбий мою тугу
В бою з ворогами.
Оскiльки ворогiв завжди вистачало, то було кому розбивати козаковi його тугу, якщо раптом тi «карi очi» виявлялися зрадливими… Бо недарма iнша пiсня застерiгае, що, мовляв, хто з любов’ю не знаеться, той…
Так, так, горя не знае…
Але, додаймо вiд себе, i радощiв теж…
Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним i ми журилися, i всi прийдешнi поколiння будуть журитися): «Ой ти, дiвчино, ясная зоре, / Ти моя радiсть, ти мое горе».
Чи, як зiзнавався Соломон, мудрий цар Ізраiльськоi держави, який вiдзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасноi половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жiнок i 300 наложниць, так ось, цей знавець i поцiновувач жiнок якось зiзнався:
– Жiнка солодша за життя i гiркiша за смерть.
І це сказав чи не найбiльший у тогочасному свiтi – та й у нашому теж – знавець жiнок. Тож, мабуть, вiн, мудрий i досвiдчений, таки мав (i мае) рацiю:
ЖІНКИ, СОЛОДШІ ЗА ЖИТТЯ І ГІРКІШІ ЗА СМЕРТЬ.
І в цьому iхня немеркнуча вiкова – ба, тисячо-тисячолiтня! – принада.
…Нi, нi, Богдан Хмельницький не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за праву першостi, як вiн уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчiй узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.
Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…
І не знайшлося в Украiнi жодного священнослужителя, принаймнi в тiй частинi Украiни, що була Хмельницьким визволена вiд окупантiв, який погодився би повiнчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, перемiг».
Отцi церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою вiдмову тим, що Олена Чаплинська мае «живого мужа», з яким вiнчана в костьолi. Себто, вона була на той час замiжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з iншим пiд вiнець…
Гетьман звертався i до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повiнчати його з Оленою…
– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повiнчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нинi в раю з янголами та праведниками радуеться, тож ти – удiвець. Чому б тебе й не повiнчати. Але тiльки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повiнчана з Чаплинським. І муж ii, Чаплинський, живий, хоч десь i ховаеться од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вiнчатися в церквi. Як i взагалi – сходитись. Бо це – двомужнiсть, грiх превеликий. Як i двоеженство для чоловiкiв.
Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це грiх вiнчатися з одруженою жiнкою. І як вирок винiс: хай, мовляв, твоя Олена дочекаеться смертi Чаплинського, а вже тодi, будучи удовою, хай iде з тобою пiд вiнець.
Коли б то знаття, де вiн ховаеться, то Богдан, який досi клекотiв до здирника праведним гнiвом, умить вiдправив би його до праотцiв, а звiльнена таким робом Олена на всiх законних пiдставах стала б його жоною, але… Навiть найкращi його вивiдачi не можуть дiзнатися, де ховаеться пiдстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховуеться той гад!..
І тут отцi церкви пiдказали гетьману, як дiяти в такiй ситуацii – «понеже вiн без оноi Олени жити не може»: треба звернутися по дозвiл до самого патрiарха. Тiльки вiн один у силi зарадити, себто дозволити замiжнiй жiнцi, яка не живе зi своiм мужем, взяти новий шлюб iз новим чоловiком… Дозволить, якщо…
Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому пановi, як пан гетьман.
Хмельницький все зрозумiв. А тут i нагода трапилась-лучилася…
Вигнавши полякiв з Украiни (щоправда, як час покаже, вони невдовзi – вигнанi, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Украiну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто вiд Замостя рушив до Киева – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з трiумфом його зустрiчали бiля Золотих ворiт.
І зустрiчали з королiвськими почестями: дзвонили в усi дзвони, стрiляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косiв, а студенти Академii вiншували гетьмана у своiх вiршах – латинською та украiнською мовами.
З-помiж iнших гетьмана зустрiчав i патрiарх Єрусалимський Паiсiй.
Ось до його святостi патрiарха Паiсiя i звернувся гетьман iз проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повiнчати iх та вiдпустити iм усi вольнi та невольнi грiхи.
У такiй ситуацii Паiсiй не мiг вiдмовити гетьману, який щойно звiльнив Украiну вiд ляхiв i став всенародним героем: махнувши рукою на всi умовностi, вiдпустив грiхи гетьману та його нареченiй. (Останнiй – заочно.)
Заодно i повiнчав молодих.
Не мiг Паiсiй не повiнчати гетьмана з коханою Оленою (ii патрiарх i в живi очi не бачив), як народ повсюди спiвав:
Чи не той то хмiль,
Що коло тичин в’еться?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль,
Що по пивi грае?…
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхiв рубае…
