скачать книгу бесплатно
Посол нiмецького iмператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. вiдвiдавши Польщу, яка окупувала тодi Украiну та Литву, писав:
«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабствi, що коли кого з них, бувае, засудять на смерть, то вiн за наказом пана сам себе повинен убити. А як вiдмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… i все одно повiсять…»
Вiдважнi i нескоримi рятувалися втечею на Сiч, на Низ Днiпра, щоб там бути вiльним i жити з правдою. Втiкали туди, де, казали, як байрак – там i козак. І козацькому роду нема переводу.
Крiпаки втiкали вiд своiх панiв поодинцi й гуртами. І навiть селами, з родинами, худобою та iншим майном переселялися в дикi краi, де тодi не було панiв. Сiч була прихистком для всiх, кого гнобили i хто не мирився з гнiтом соцiальним i нацiональним, хто i багнув, i боровся за волю, i, врештi-решт, ii здобував. На Сiчi приймали всiх, незважаючи на расу, нацiональнiсть чи соцiальне походження. Там було козацьке товариство, сiчове братерство, i кожен, хто ставав козаком-воiном, вже iменувався гордо: «Товариш Вiйська Запорiзького». Козацтво передiлялося на полки по 500 – 1000, а згодом i бiльше воякiв на чолi з полковником. Полки, своею чергою, складались iз сотень на чолi з сотниками.
Украiнське козацтво очолював гетьман, а Запорiзьке, сiчове – кошовий отаман. Пiд час походу вiн мав необмежену владу. Разом iз вiйськовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кiш Запорiзькоi Сiчi. Кошову старшину обирали щороку на загальновiйськовiй радi, яка збиралася три-чотири рази на рiк i вирiшувала важливi справи: зустрiчала послiв, ухвалювала рiшення про походи, дiлила землi та угiддя мiж куренями тощо… І все по козацькому закону, по правдi-справедливостi… Ось тiльки втекти вiд пана й дiстатися до Сiчi було не просто.
А вже за Днiпровими порогами i починався той край, що згодом буде називатися Запорiжжям. Там Днiпро, нарештi пробившись крiзь кам’янi страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далi й далi, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.
Там було – на плесi могутньоi рiки – царство островiв, великих i малих. За останнiм порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Днiпро впадають багато рiчок, там починаеться князiвство плавнiв – непрохiднi багнистi простори, зарослi очеретом i чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглi, як звуться на мiжнароднiй мовi – чи сленгу – густi, тяжкопрохiднi, заболоченi тропiчнi й субтропiчнi лiси.
У степу було безлiч балок, зарослих травою й чагарником, та байракiв – «Де байрак, там i козак», – вкритих лiсом. А по берегах рiчок росли дикi яблунi, грушi, вишнi, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.
А скiльки у Днiпрi та його притоках i озерах водилось усiлякоi риби, нiким не ловленоi i не ляканоi, – бiлуга (деякi нагулювали й по кiлька метрiв завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящi, окунi, таранi… Як свiдчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад двi тисячi штук рiзноi риби. Нi, з голоду пропасти у Великому Лузi було просто неможливо.
А скiльки водилось у плавнях бобрiв, куниць, диких свиней та водяних птахiв – качки, гуси, лебедi, баби (пелiкани). Балки й байраки кишiли вовками, лисицями, зайцями i навiть ведмедями. А скiльки водилося тлустих, лiнивих i неляканих дроф, стрепетiв, курiпок!..
А неподалiк у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугакiв (диких кiз), i навiть зустрiчалися й тури – уявляете? Тури! Справжнi велетнi тури! Це такi величезнi бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги i перекидали разом iз конем.
Про бджiл, що гнiздилися не тiльки в дуплах, а й просто в землi, в ямах, що переповнялися медом, i горе було тому бiдоласi, який, необережно повiвшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотнi тисяч бджолиних жал, i гинув вiн у тiм солодкiм меду…
Щоправда, у днiпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарiв, отруйних мух i мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тiло потiм нестерпно свербiло, обличчя набрякало, очi так набрякали, що, як розказували, по три днi й повiк несила було пiдняти. Тож у плавнях i пропасниця була, i всiлякi тяжкi хвороби. А навеснi, як днi були сухi, з татарськоi сторони (так званий лiвий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налiтали великi хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттево зжирала всi злаки i трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усi щiлини, вiд неi неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках i чагарниках, у високiй травi було царство лютих гадюк – стережися!
І все ж степи тi з давнiх-давен вабили людину – багатства там i справдi були нелiченi. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездорiжжям, звiрi, гади чи отруйнi мухи – найнебезпечнiшими серед усього того бiсiвського порiддя були татарськi людолови.
І все ж селяни втiкали вiд панiв, що були лютiшими за татарських людоловiв, i втiкачi в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вiльними людьми.
Себто козаками.
«Тi з украiнського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотiв нести ярмо й терпiти владу мiсцевих панiв, iшли в далекi краi, тодi ще не залюдненi, й здобували собi право на свободу… засновували новi селища i, щоб вiдрiзнятися вiд селян, що належали панам, стали називати себе козаками».
Так у тих краях виникали козацькi слободи (вiд слова «свобода», селище, де живуть вiльнi вiд феодальноi залежностi люди) i хутори.
Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюднi степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цiлину, вкриту рясною травою i зарослу тернами, перетворюючи степ на квiтучi лани, прокладали дороги, будували мости через безiменнi рiки, розводили сади. З розвитком рiльництва почали розвиватися скотарство й рiзнi промисли – рибальство, мисливство, селiтроварiння.
Починала творитися козацька органiзацiя, товариство. Козаки об’еднувались у громади i всi питання вирiшували спiльно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманiв, осавулiв, суддiв. Засiваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готовi щомитi вiдбивати напад тих чи тих людоловiв – татар чи своiх панiв. Хати ставили невеликi, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимiвнико5 м, а козаки, якi господарювали, зимi5вниками.
Небезпека чигала на кожному кроцi, тож до неi треба було бути щомитi готовим. Тому козаки у найзручнiших мiсцях зводили невеликi укрiплення – городки, або сiчi. А сiчами вони називалися через те, що iх робили з рублених або сiчених колод. Одна з таких сiчей i виникла на Хортицi, що й започаткувало решту – сiм Сiчей Вiйська Запорiзького низового.
…Сiч так нагадувала, – зазначае один з iсторикiв, – грiзну фортецю. З бiйниць ii визирали жерла гармат i дула козацьких самопалiв. Посерединi укрiплення був майдан. Вiн вiдiгравав велику роль у життi вiйська. На майданi збиралися козацькi ради, якi розв’язували найважливiшi вiйськовi справи. Тут же можна було запримiтити стовп (бiля нього карали злочинцiв) i великi литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В рiзних мiсцях навколо майдану стояли вiйськова канцелярiя, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузнi й майстернi, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.
Нарештi навколо майдану стояло кiлька десяткiв низеньких довгастих хат – куренiв, збудованих зi сплетених з лози щитiв, обмазаних глиною i критих очеретом. Тут жили тi козаки, що складали сiчову залогу, а також новоприбулi до Сiчi втiкачi.
Згодом поблизу Сiчi виросла невелика слобiдка. Тут жили й працювали рiзнi ремiсники – кравцi, шевцi, ковалi, зброярi, а також стояли рiзнi крамницi, шинки, пивницi. У слобiдцi був i базар, на який приiздили козаки з околиць, купцi з Украiни, Росii, Молдавii, Польщi, Криму, Туреччини.
Пiдступи до Сiчi охороняли з вартових веж – бекетiв, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишцi, пильно вдивлявся в далечiнь. Завбачивши ворога, вiн запалював бочку зi смолою чи оберемок сухого бадилля, сiдав на коня i мчав до сусiднього бекету. Полум’я i стовп диму, що здiймався до самого неба, були знаком загрозливоi небезпеки. Його передавали вiд одного бекету до iншого, i скоро всi довiдувалися про наближення ворога…
Луг – це поросла травою i кущами лука, що використовуеться як пасовисько та сiножать.
Або ще – низина, поросла лiсом.
А тих, хто переховуеться в лузi, звали лугарями.
Лугарювали в лузi насамперед козаки – бо хто ж iще, крiм них, поткнеться в тi безлюднi глухi краi?
До речi, про козакiв.
Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. днiпровськi плавнi нижче вiд порогiв у пониззi Днiпра.
Тодi й пiсня (чи пiсенна приповiдка) була:
Ой, Сiч – мати,
А Великий Луг – батько.
Для козакiв, звiсно.
Заплава Днiпра у володiннях Запорiзькоi Сiчi, що простяглася з обох його бокiв вiд Хортицi на 100 км за ширини вiд 3 до 25 км, загальна площа – понад мiльйон десятин землi. Для розвитку господарства Запорiзькоi Сiчi угiддя Великого Лугу щороку розподiлялися жеребкуванням мiж 38 куренями Сiчi, чи – Вольностей Запорiзьких. Або ще – Вiйська Запорiзького низового.
Так ось, за переказами – а вони живучi, хоч у яке столiття заглянь, – Великий Луг був чи не нашпигований скарбами, мрiя про якi багатьом – зокрема й авантюристам – i спати не давала. Розказували пошепки, роблячи очi страшними, що в численних балках i «могилах» Великого Лугу майже щорiчно знаходили «старовиннi мiднi та срiбнi грошi», що iх виносили на поверхню веснянi води – повенi. Та що й казати, як там, хоч куди поткнись, всюди землю таки й справдi нашпиговано коштовним багатством. Та так, що одна з рiчок Великого Лугу, яка впадала в Днiпро, навiть мала ймення – Скарбна. Дiдiвський, чи прадiдiвський, переказ свiдчить, що «бiля Скарбноi, де стара Сiч, е стрiлиця, а в тiй стрiлицi сховано весь запорiзький скарб». Про те, що запорiжцi господарювали на Скарбнiй, свiдчить i такий факт: у гирлi рiчки в минулому столiттi було знайдено двi затопленi «чайки».
Так от, Хортиця й межувала зi знаменитим козацьким Великим Лугом – днiпровськими плавнями, що були родючими i плодючими, багатими на рибу, рiзних птахiв, дичину, та ще й були вкритi лiсами-чагарями та цiлющими травами. Плавнi були помережанi рiчками, ериками, протоками й протiчками, озерами та балками. Як повеснi води заливали Великий Луг, то незатопленими залишалися лише пiдвищенi мiсця, перетворюючись у тимчасовi острови серед моря розбурханоi повенi… Вважаеться, що Геродот, який кiлька тисячолiть тому вiдвiдав Днiпровi (тодi Бористеновi) береги та описав вкриту лiсами i травами низину, порiзану й омиту протоками Днiпра-Бористена, то вiн назвав ii Гiлеею, яка в козацькi часи прибрала ймення Великий Луг.
Запорiжцi тому й називали Великий Луг своiм батьком, що вiн був джерелом iхнього життя. Та й добре захищав козакiв своiми неприступними пущами, протоками, рiчками та озерами чи багнищами вiд татар. Та й до всього Великий Луг посiдав особливе мiсце в духовному життi козацтва. Тож тодi козаки й спiвали, що Сiч – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:
А пiду я одружуся
З моiм вiрним другом,
З славним батьком Запорiзьким
Та з Великим Лугом.
На Хортицi у матерi
Буду добре жити…
«На пiвденний захiд рiчище Днiпра помiтно розширювалося. Тут починалася Вiйськова Скарбниця. За переказами, в цьому мiсцi запорiжцi ховали вiйськовий скарб. «Розповiдають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безлiч гармат, i нiхто з полякiв не знае цього мiсця, бо вони нiколи не бувають тут, а козаки, зi свого боку, тримають це у великiй таемницi». У Вiйськовiй Скарбницi, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростiв очерету й чагарнику, стояла Запорiзька флотилiя. Скрiзь у надiйних мiсцях розташовано козацькi пiкети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… якi заблудилися мiж островами i не могли знайти дороги, тодi як козаки у своiх човнах стрiляли в них з очерету. Вiдтодi, – додае вiн, – галери не заходять у Днiпро далi як на 4–5 миль вiд гирла»
(В. Голобуцький).
Через Вольностi Вiйська Запорiзького низового, а там вiн i широкий, i глибокий, i швидкий, Днiпро простягнувся бiльш як на 500 кiлометрiв.
І всi береги його в нижнiй течii – за винятком хiба порогiв – вкритi густими плавнями, щедро зарослi трав’яними хащами, чагарниками та лiсами, ще й перетятi в рiзних напрямах посестрами його, блакитними рiчками, протоками й озерами, лиманами – тiльки вздовж його берегiв iх було 465!
А ще ж дев’ять порогiв – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигiвський, Будилiвський, Лишнiй та Вiльний!
А ще ж забори – пасма диких гранiтних скель, що розкиданi по руслу рiки, особливо з правого берега, але якi не перетинають рiку повнiстю з одного берега на iнший, залишаючи вiльний прохiд для суден, всього iх 91, а шiсть iз них просто-таки велетнi. А ще ж то там, то там на Днiпрi стирчать поодинокi скелi. Найвiдомiшi з-помiж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбiйник.
А ще ж плавнi, озера, острови. По всьому Днiпру, в межах земель запорiзьких козакiв iх було 265 – великих i малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослиннiстю. З усiх несходимих плавнiв найзнаменитiшим був Великий Луг, вiн починався бiля лiвого берега Днiпра, навпроти Хортицi, тягнувся 400 з лишком кiлометрiв i закiнчувався на тому ж березi поблизу урочища Палiiвщина, вище вiд Микитиного Рогу.
Але щоб там вiдстояти свою свободу i саме життя, i честь свою лицарську, козаковi треба було мiцно тримати в руках свою «чесну зброю».
І пробираючись на низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жие Бог i козацька ще не вмерла мати…
Частина друга
Прийшов, побачив, перемiг…
Хто не чув цього – тепер знаменитого у вiках – афористичного вже вислову (i не дивувався йому) Цезаря Гая Юлiя?! Жив вiн – полководець, римський диктатор i по сутi монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досi оте – «Прийшов, побачив, перемiг… згадують цитують, дивуються.
Це вiн так «сказонув», коли виступив – як завжди рiшуче й стрiмко-навально, не даючи супротивнику й отямитись – проти Мiтридата з Понтiйського царства та сина його Фарнака i в першiй же битвi римськi легiони без зусиль розгромили рiзномасту, наспiх зiбрану армiю боспорського царя. Про цю вражаючу перемогу Цезар i написав у донесеннi всього лише три слова (але якi!): прийшов, побачив, перемiг…
Так сталося i в Богдана Хмельницького, коли вiн, нiкому до того не знаний, прибувши на Микитинську Сiч 11 грудня 1647 р., вчинив точнiсiнько так, як ранiше нього «утнув» Цезар. Рiзниця тiльки в одному словi. У Цезаря: «Прийшов, побачив, перемiг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, перемiг».
А прийшов (власне, прибiг, гнаний i переслiдуваний) на Сiч сотником, виступив перед козаками i…
І повернувся в Украiну вже гетьманом Вiйська Запорiзького низового та всiеi Украiни, повернувся таким знаним, що тiеi вiдомостi йому вистачить на вiки. І ще на вiки вистачить. Шкода, що в подальшому вiн не завжди був таким рiшучим, як Цезар, але то вже iнша iсторiя. А тодi справдi так i було: прийшов, виступив, перемiг… Це трапилося на самому початку його вражаючоi дiяльностi. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селi Бужинi Чигиринського повiту Киiвськоi губернii та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоiть на чолi народного повстання проти польського уряду. Але тодi, коли в Бужин прийшов такий грiзний наказ, страчувати вже було нiкого: Хмельницький зi своiм сином Тимофiем утiк у Запорiзьку Сiч…» А далi, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на радi виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запорiжцiв i пiдняла iх на високий подвиг визволення Украiни вiд польського ярма: «Вiра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немае нiчого, що б не мiг вдiяти нам шляхтич. Вiйська польськi ходять селами й часто цiлi мiстечка винищують дощенту, нiби задумали винищити рiд наш!.. Дивiться на мене, писаря вiйськового, старого козака, мене гноблять, переслiдують лише тому, що так хочуть тирани. До вас принiс я душу й тiло, переховайте мене, старого товариша; захистiть самих себе: вам те саме загрожуе».
І – прийшов, побачив, перемiг.
Будучи гнаним сотником, повернувся в Украiну гетьманом.
І вже заспiвали кобзарi по всiй Украiнi:
…Тодi-то у святий день,
У божественний у вiвторок
Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджае
І стиха словами промовляе:
«Ей козаки, дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сну уставайте,
«Отче наш» читайте,
На лядськi табори наiжджайте,
Лядськi табори на три частi розбивайте,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубайте.
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подайте!».
Оттодi-то ж козаки, друзi-молодцi, добре дбали,
Од сну уставали,
«Отче наш» читали,
На лядськi табори наiжджали,
Лядськi табори на три частi розбивали,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубали,
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшали,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подали.
Це чомусь у нас так прийнято в деяких iсторичних працях починати вiдлiк Сiчей з Томакiвськоi, тодi ж коли першим центром – вiйськовим, адмiнiстративним i господарським Вiйська Запорiзького низового була…
Так, так, Хортиця. Знаменита у вiках, i таких, якi не чули би про неi, у нас i немае.
Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вiкопомних козацьких часiв, чи й ще за бозна-яких), так ось, тодi на тiм островi хорти водилися. Се такi тонконогi, з видовженим тулубом i довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом iх приручать мисливцi).
Тодi iх – хортищ – багато водилося на островi. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були тi хортища, просто скаженi, лише бiсiв i слухалися. Хто, бувало, поткнеться тодi на острiв, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свiй кiнець. Вiд тих хортiв, якi стерегли той острiв зi скарбами.
І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка iхня. Люта твар була, навiть самi хортовi собаки ii боялися, а про людей годi й казати. Нiхто й поткнутися тодi на острiв до скарбiв не смiв – власне життя дорожче.
Ось вiд тiеi хортимцi, владарки хортових псiв, i зветься острiв Хортицею.
Сьогоднi про неi можна прочитати в будь-якiй енциклопедii чи довiднику десь приблизно таке: острiв на Днiпрi, нижче Днiпрових порогiв. Входить у мiську смугу сучасного Запорiжжя. Вперше згадуеться пiд назвою о. Святий Григорiй у працi вiзантiйського iмператора Константина VII Багрянородного «Про управлiння iмперiею». Згодом Хортиця вiдiгравала роль важливого стратегiчно-опорного пункту Запорiзькоi Сiчi. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володiнь Запорiзькоi Сiчi…
У Дмитра Яворницького, в його знаменитiй тритомнiй «Історii запорiзьких козакiв» можна прочитати:
«Острiв Хортиця – найбiльший i найвеличнiший з усiх островiв на всьому Днiпрi…»
І далi iсторик зазначае, що нашi предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на островi нижче порогiв пiд час плавання по Днiпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своiм богам. «Пройшовши Карiйський перевiз (тепер переправа Кiчкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься iменем Св. Григорiя. На цьому островi вони приносять своi пожертви: там стоiть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахiв; навколо встромляють також своi стрiли, а iншi кладуть шматки хлiба й м’яса, i що в кого е, за своiм звичаем. Тут вони кидають жереб – убивати птахiв i iсти (зокрема чорних пiвнiв. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських лiтописах назва Хортиця уперше згадуеться пiд 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзi з iншими князями йшов походом проти половцiв…
Але мине ще 400 рокiв, перш нiж Хортиця стане на вiки вiчнi знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князевi, тепер вiдомому пiд козацьким iм’ям Байда.
А втiм, про це вставна новела.
Князь Вишневецький, або як на Хортицi виникла не знана до того Сiч
Є на Тернопiльщинi мiстечко (селище мiського типу, смт) – Вишнiвець, розташований на лiвому березi Горинi (правiй притоцi Прип’ятi) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осiб.
Герб мiстечка, ймовiрно, походить iз середини XVI ст. Ним був родовий знак князiв Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлi золотий хрест iз перехрещеними кiнцями, поставлений на перекинутому рогами догори пiвмiсяцi, пiд яким шестикутна зiрка). Перша писемна згадка датуеться 1395 р., коли Вишнiвець був власнiстю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рiд прибрав прiзвище Вишневецьких, вiд назви iхнього мiстечка. До цього роду належить i князь Дмитро Вишневецький, з iм’ям якого й пов’язують заснування Запорiзькоi Сiчi. У 1925 р. в головному корпусi палацу князiв Вишневецьких вiдкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново вiдбудовано. Крiм замку, збереглися палац i парк князiв Вишневецьких.
Це був знатний рiд, який, своею чергою, брав початок вiд найзнатнiших удiльних волинських князiв Гедимiновичiв, а тi вели свiй родовiд од династii турово-пiнських Рюриковичiв. От i виходить, що за своiм генеалогiчним древом Дмитро Вишневецький мiг претендувати не лише на титул великого князя киiвського, а й на престол короля Украiни. А натомiсть вiн подався в козацькi вождi.
Ординцi постiйно торували шлях в Украiну i спустошували ii так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським i канiвським старостою – пiвденне пограниччя Украiни, – Дмитро Вишневецький, невгамовний i непосидючий лицар Украiни, вирiшив нарештi перепинити татарам шлях, яким вони набiгали в Украiну, себто спорудити на островi Хортицi, в пониззi Днiпра, що було за порогами, потужне укрiплення й поставити там надiйний та постiйний гарнiзон, залогу з воiнiв-професiоналiв, для яких захист кордонiв Украiни став би справою всього iхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирiшив створити вiйськове товариство, лицарський козацький орден на границях Украiни. Продовжуючи справу, благородно-самовiддану та, безперечно, лицарську, що ii розпочали попередники, козацькi ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафiй Дашкевич (усi вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зiбравши на пiвднi Украiни вiдчайдухiв, готових заради захисту рiдного краю на все, повiв iх на низ Днiпра, за пороги, i на островi Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну сiч iз вежами для гармат i казармами для залоги, з намiром згодом збудувати там кам’яну фортецю Сiчi козацькоi (оскiльки це було за порогами, то й Сiч за традицiею зватиметься Запорiзькою, а козаки – Вiйськом Запорiзьким низовим). Це були збройнi сили новонародженоi Козацькоi республiки. Тi збройнi сили, якi, захищаючи Украiну, вестимуть кiлькасторiчну героiчну боротьбу проти турецько-татарськоi навали.
І через вiки Сiчовi стрiльцi Украiнськоi Народноi Республiки, незмiнним командиром яких iз сiчня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, спiвали на маршах:
Гей, там на горi Сiч iде,
Гей, малиновий стяг несе,
Гей, малиновий… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!
…Гей, повiй, вiтре, iз степiв,
Дай нам силу козакiв…
Гей, дай нам силу, вiдвагу,
Гей, Украiнi на славу,
Гей, Украiнi… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!
…Це вже потiм про князя Вишневецького, який у народнiй пам’ятi на вiки вiчнi залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарi спiватимуть:
Ой висить Байда (на гаку) та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…
