скачать книгу бесплатно
Ой, джуро мiй молодесенький…
У князя Вишневецького джура був i справдi молодесеньким. З ним i з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острiв, якому судитиметься стати першою Сiччю на Днiпрi за порогами…
І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…
А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирiшивши стати козаком, вiйськовим товаришем, прибував на Сiч iще зеленим юначком, без вiйськового та без житейського досвiду, то мав якийсь час побути на становищi «молодика», або «джури», аби набратися вiйськово-козацького досвiду. Пiд керiвництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого сiчовика таких молодикiв, яких вiн учив «на козака», бувало й по кiлька.)
Джурами також називали зброеносцiв козацькоi старшини. Це були своерiднi ад’ютанти для рiзних доручень в офiцерiв.
А вже як молодик iз роками набирався вiйськового досвiду, показував свою кмету, звитягу та мужнiсть, i надто, коли з козаками витримував з честю морський похiд, тодi вже й ставав повноправним козаком…
І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Сiч разом зi своiм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмiнно мав свого джуру – зброеносця i помiчника. Княжий джура вдався на вроду: карi очi, чорнi брови, бiле личко… Стрункенький такий, тiльки голосок у нього був мовби не чоловiчий, а нiби дiвочий – тоненький та дзвiнкий… Придивилися козаки – i з подиву аж свиснули: дак це ж дiвчина у князя, а не якийсь там джура! Дiвчина, хоч i вбрана в козацький одяг. І спить вона разом iз князем, i дехто чув, ночами у них таке вiдбуваеться, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбраннi.
І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролi якого виступае кралечка, тiльки й того, що вбрана в козацький одяг.
І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жiнка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурi. Чому це князь мае коханку, звабу юну, а iм зась… І чоловiче товариство Сiчi, зголоднiле до жiнок, почало в князя вимагати дозволити i iм завести по любцi-голубцi… На Сiчi всi рiвнi – хоч князь, хоч простий козак. То чому князевi можна, а козакам – зась?
Князь Вишневецький про таку забаганку козакiв спершу i слухати не хотiв.
– Козак мусить воювати, – казав, – а не бiля дiвки-жiнки нiжитись…
– А сам нiжишся з дiвкою, хоч i вбрав ii, аби вiдвести нам очi, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаеш…
Козаки не вгамовувались, i князь збагнув: так i до чварiв-розбратiв на Сiчi недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою вiн ночами i справдi, любов крутив…
І, кажуть, велiв князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зi скелi у Днiпро… Так воно було насправдi чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:
– Вiднинi i довiку не бувати на Сiчi жiнкам! Козаки мусять воювати, а не бiля жiнок пропадати! А хто з козакiв не послухаеться i заведе собi на Сiчi жiнку, любку-голубку, того велю теж скинути зi скелi у Днiпро!
Може, це байка… Але звiдтодi жiнкам на Сiч i потикатися заборонено. Звiдтодi на Сiчi жили тiльки нежонатi козаки, i це вони, на вiдмiну вiд жонатих козакiв по запорiзьких зимiвниках i хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимiвниках i жiнку мав, називали сиднями та гнiздюками. Вiдтодi, Боже борони, щоби жiнки не лише на Сiчi були, а й побiля Сiчi. І вiдтодi Вiйсько Запорiзьке низове передiлилося на сiчовикiв, справжнiх лицарiв, i зимiвних козакiв. Першi й були квiтом козацтва.
І буде записано, як закарбовано до iсторii: однiею з найбiльших заслуг Д. Вишневецького стала побудова за його наказом на початку 50-х рокiв XVI ст. добре укрiпленого замку на островi Хортиця. Вiн став основою створення тут першоi Запорiзькоi Сiчi. У 1557 р. гетьман Вишневецький на чолi запорiжцiв майже мiсяць оборонявся вiд багатотисячних орд хана Девлет-Гiрея i перемiг ординцiв, а вже наступного року у вiдповiдь на напад хана 30-тисячне козацьке вiйсько Вишневецького оволодiло Перекопом i здiйснило похiд на фортецю Азак (Азов).
За Д. І. Яворницьким, «назва козацькоi столицi «Сiча, Сiч» виникла вiд слова «сiкти», «висiкати» в розумiннi рубати… пiонери новоi землi, обравши для свого поселення вiдлюднi лiсовi нетрi, малодоступнi для набiгiв степових вершникiв, висiкали серед неi лiс i тут, на розчищенiй лiсовiй мiсцевостi… заводили свое селище… Але ця назва, виникнувши в лiсовiй мiсцевостi, переносилася й на тi мiсця, де взагалi не було лiсу… Траплялося, що обране мiсце для влаштування в ньому вимагало штучних укрiплень: для цього висiкали десь поблизу намiченого для Сiчi мiсця товстi дерева, загострювали iх згори, осмолювали знизу i вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною пiдковою. Отже, назва козацькоi столицi «Сiч» мала подвiйний змiст: це було розчищене серед лiсу або укрiплене висiченим лiсом мiсце…» До всього ж, запорожцi, як далi зазначае iсторик, «вважали своiм головним завданням сiкти голови ворогiв… У переносному значеннi слово «Сiч» означало столицю всього запорiзького козацтва, центр дiяльностi й управлiння всiма вiйськовими справами, резиденцiю всiх головних старшин, котрi очолювали низове козацтво».
І таку Сiч першим започаткував князь Дмитро Вишневецький, що стане згодом вiдомим на вiки пiд популярним козацьким iм’ям Байда, як i трагiчна доля князя Вишневецького, безсмертного Байди.
У деяких виданнях так i пишуть: Байда Вишневецький – украiнський князь, прообраз безстрашного козака Байди, оспiваного за мужнiсть i лицарську вiдвагу в народних думах… Байда, хоча звати його Дмитро.
Історик Д. Багалiй залишив йому таку характеристику: «Князь Дмитро Вишневецький – особистiсть у багатьох вiдношеннях видатна. Це була людина добра, заповзятлива i надзвичайно любима козаками. Смiливий вождь, вiн повсякчас шукав небезпеки i боротьби, для нього боротьба з невiрними була головним завданням життя».
Історик М. Грушевський зазначив, що Д. Вишневецький «блискучим, променистим метеором перелетiв через украiнське жите середини XVI ст.».
Пригадуете:
В Цареградi на риночку
Та п’е Байда мед-горiлочку,
Ой п’е Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Цар турецький к ньому присилае,
Байду к собi пiдмовляе:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь менi лицар та вiрнесенький,
Вiзьми в мене царiвночку,
Будеш паном на всю Вкраiночку!»
Байда не захотiв, звiсно, потурчитись, тож i вiдповiв султановi:
«Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая».
І Байдi було вiдразу ж винесено присуд:
Ой як крикнув цар на своi гайдуки:
«Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!»
Про жахливий фiнал козака Байди (байдувати ранiше означало козакувати) всiм добре вiдомо.
Ой висить Байда та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…
– Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький
І стрiлочок цiлий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу вбити я для його дочки, —
Ой як стрiлив – царя вцiлив,
А царицю – в потилицю,
А його доньку – в головоньку.
– Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!
Прототип знаменитого козака Байди – князь Дмитро Іванович Вишневецький в однiй з битв на територii Молдавii завдяки зрадi потрапив у полон та був виданий турецькому султановi. А далi, як свiдчить Д. І. Яворницький, «палаючи люттю до полоненого за руйнування Криму й пiвденних мiст, турки вирiшили пiддати iх найлютiшiй стратi: кинути живими з високоi вежi на гаки, вмурованi в стiну бiля морськоi затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежi Вишневецький, падаючи, зачепився за гак i висiв так якийсь час живий, лаючи на всi заставки султана i проклинаючи мусульманську вiру, доки його не вбили турки, не стерпiвши тих прокльонiв».
Пiсля страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Сiч iз Хортицi, на яку тодi вже «внадилися османи та хани», на острiв Томакiвку. Вiн лежав при впадiннi однойменноi рiчки в Днiпро. Саме з Томакiвськоi Сiчi козаки влаштовували блискучi походи на турецько-татарськi мiста й фортецi Приазов’я та Причорномор’я. Сiчовики спускалися вниз по Днiпру на човнах i «чайках» i виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззi Днiпра потужнi фортецi, тож козаки змiнили своi маршрути: пливли Днiпром до гирла Самари (до сучасного Днiпра), далi простували Самарою, Вовчою, Мiусом або Кальмiусом, перетягували в деяких мiсцях човни волоком на суходiл i виходили в Азовське море.
З Томакiвки знаменитий козак Іван Пiдкова (прозваний так за чималу силу – пiдкови гнув руками) ходив походом на Молдавiю, розбив вiйсько турецького ставленика Петра Мiрчi та навiть став господарем (князем) Молдавii. Коли повернувся в Украiну, його за наказом короля Стефана Баторiя схопили i стратили у Львовi. Це той Баторiй, що у 1578 р. утворив реестрове козацтво (вiд слова «реестр», тобто список) з кiлькох тисяч воякiв. Реестровцi потрапили на вiйськову службу Речi Посполитоi та були ii силою. І слухалися полякiв, од яких отримували платню. І хоч Баторiй надав реестровцям певнi права i привiлеi, передав iм мiсто Трахтемирiв разом з монастирем i шпиталем, реестровцi отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерiю й отримували щорiчний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реестру, коли-не-коли виступало на боцi народних мас, тож уряд Речi Посполитоi постiйно скорочував iхню кiлькiсть i не завжди iм довiряв… Томакiвська Сiч була базою великого козацько-селянського повстання пiд проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Киева. Цим користалися татари й турки i вчиняли численнi набiги на Сiч. Сил у них було досить, i козаки невдовзi, переконавшись у неможливостi подолати ворога, вночi вийшли на човнах iз обложених укрiплень. Увiрвавшись вранцi до покинутоi Сiчi, ординцi спалили i сплюндрували ii, тож козаки перенесли свою столицю на вигiднiше мiсце, краще укрiплене самою природою, що було кiлометрiв за тридцять на пiвденний захiд вiд гирла Томакiвки.
Так виникла Базавлуцька Сiч, якiй судитиметься проiснувати сорок чотири роки (1594–1638). Мiстилася вона на островi у гирлi рiки Базавлук – там, де до Днiпра впадали ще три рiчки: Чортомлик, Пiдпiльна i Скарбна. (Тепер цю територiю, яка входить у межi Нiкопольського району Днiпропетровськоi областi, теж, як i Томакiвську Сiч, затоплено водами Днiпра пiсля пуску Каховськоi ГЕС.)
Козаки надiйно укрiпили Базавлуцьку Сiч: ii оточили земляними валами, поставили дерев’яний палiсад iз вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рiв, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не мiг дiстатися до Сiчi по замерзлiй водi. Всерединi Сiчi, бiля майдану, де вiдбувалися козацькi ради, мiстились арсенал, церква, а вже далi стояли куренi та iншi будiвлi.
У 1594 р. Базавлуцьку Сiч вiдвiдав посол австрiйського iмператора Рудольфа II Габсбурга Ерiх Лясота. Вiн агiтував козакiв прибути на Балкани i виступити там проти турецькоi армii. Мiсiя, щоправда, не мала особливого успiху – кидати рiдний край на поталу туркам i татарам, а самим завiятись на Балкани… Нi, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Сiч та про зустрiчi з козаками, а це – iсторичний документ. І все ж козаки Базавлуцькоi Сiчi робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмiстя i добряче переполохали самого султана. За лiтописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцiмто зiзнавався: «Коли сусiднi держави йдуть проти мене вiйною, то я сплю, нiчого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».
Украiнськi козаки були вже знанi й у свiтах. П’ер Шевалье, французький офiцер, iсторик, який 1648 р. командував загоном козакiв, завербованих французьким урядом в Украiнi. Очолений Шевалье загiн козакiв брав участь в оборонi Дюнкерка пiд час Тридцятилiтньоi вiйни 1618–1648 рокiв, сам Шевалье бував в Украiнi та навiть видав книжку «Історiя вiйни козакiв проти Польщi», в якiй писав, що «мешканцi Украiни, якi сьогоднi всi називають себе козаками i якi з гордiстю носять це iм’я, мають гарну постать, бадьорi, мiцнi, спритнi до всякоi роботи, щедрi та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбнi i не здатнi терпiти ярма, невтомнi, смiливi й хоробрi… Мова козакiв… е слов’янською. Вона дуже нiжна i сповнена пестливих виразiв та надзвичайно витончених зворотiв».
Мерсi боку, як кажуть спiввiтчизники П’ера Шевалье.
Гiйом Левассер де Боплан, до речi, теж французький офiцер, iсторик, автор вельми цiнноi книги «Опис Украiни», що ii вiн видав у 1650 р., в унiсон своему земляковi П’еру Шевалье писав про украiнцiв:
«Вони кмiтливi й проникливi, дотепнi й надзвичайно щедрi, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якоi не уявляють собi життя… Вони добре загартованi, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомнi в битвах, вiдважнi, смiливi, чи, радше, одчайдушнi, власним життям не дорожать… Вони високi на зрiст, вправнi, енергiйнi, люблять ходити в гарному одязi… вiдзначаються мiцним здоров’ям i навiть не хворiють. Мало хто з козакiв умирае вiд недуги, хiба що у глибокiй старостi, бо бiльшiсть iз них гине на полi слави».
Теж мерсi боку, мсье Боплан!
І навiть турецький лiтописець Наiм Челебi (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемiнниками Наiми, – так ось, навiть турок Наiма так зауважив про украiнських козакiв, ворогiв його спiввiтчизникiв:
«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землi людей бiльш смiливих, якi так мало пiклувались би про свое життя i так мало боялись би смертi».
Базавлуцька Сiч була головною базою пiд час селянсько-козацьких повстань пiд проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гунi, Якова Остряницi в 1594–1636 роках. І в духовному життi Базавлуцька Сiч вiдiгравала значну роль. Так у 1632 р. за ii пiклування та ii коштами було створено знаменитий Киево-Могилянський колегiум (згодом – академiя).
Самiй Сiчi ставало дедалi тяжче. Для Речi Посполитоi вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всiх заходiв, аби приборкати «сваволю». Пiсля поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 рокiв сейм Речi Посполитоi у своiй ординацii зменшив козацький реестр до шести тисяч. Чисельнiсть полкiв було зведено до шести, i iх було повнiстю пiдпорядковано польським офiцерам. Замiсть виборного гетьмана на чолi козацького реестрового вiйська став призначений королiвський комiсар, а полки очолили полковники польськоi шляхти. І козаки, аби вирватися з чiпких «обiймiв» шляхти, перенесли осiдок до Микитиного Рогу, де i влаштували третю (без Хортицi) свою столицю Сiч.
Низина в долинi неспокiйноi рiчки Базавлук, де мiстилася Сiч, щовесни заливалася водами, тож повiнь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будiвлi, змивала городи. Докучали комарi, якi вилися клубками, частими були спалахи малярii. Тому й перенесли козаки свою Сiч на Микитин Рiг, поближче до села Капулiвки.
Рiг цей (або мис) був на правому березi Днiпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межi Нiкополя.
Що ж до укрiплень Базавлуцькоi Сiчi, то iх за наказом уряду Речi Посполитоi було зруйновано, гармати передано гарнiзонам польсько-шляхетських вiйськ, що стояли у Киевi та Каневi, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинськiй Сiчi для виконання контрольно-карних функцiй розташувалася польська вiйськова залога у складi кiнноти з коронного вiйська, а також реестрового козацького полку. Польськi команди старанно стерегли всi шляхи, що вели на Сiч, аби загородити шлях селянським втiкачам.
У часи, про якi йде мова, Запорiзька Сiч, до якоi, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розi, в найвужчому мiсцi Великого Лугу (днiпровських плавнiв), за скитських часiв iснувала переправа через Днiпро до скифськоi столицi, яка тодi була розташована на мiсцi Кам’янського городища. Через Микитинський перевiз пролягав Соляний шлях Киiвськоi Русi в XI–XII ст. А вже як виникло запорiзьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який i облаштував переправу, згодом названу його iм’ям. (Микитинська переправа згадуеться i в щоденнику Ерiха Лясоти.) Сама Сiч-крiпость була розташована на лузi, який омивався з трьох бокiв протоками Днiпра, а з пiвдня – самим Днiпром. У козакiв тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевiз. Прибуток надходив до скарбницi Коша.
І запише Дмитро Яворницький до своеi «Історii запорiзьких козакiв»:
«Позбавлений маетку, дружини, неповнолiтнього сина, осмiяний на сеймi, кинутий до в’язницi й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофiем на початку грудня 1647 р. втiк iз в’язницi в Запорiжжя. Тут, не доiжджаючи до самоi Сiчi, яка на ту пору була на Микитиному мисi, вiн зупинився на островi Буцькому чи Томакiвцi, або ж Днiпровському островi…»
Кошовий отаман Сiчi Федiр Лютай, слухаючи розповiдi своiх вивiдачiв-розвiдникiв, якi розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови i колотнечу зi шляхтичем Чаплинським, так i не мiг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликае сiчовикiв до походу? Щоби справдi звiльнити Украiну вiд гнiту шляхетськоi Речi Посполитоi, як то вiн гарно i палко виступае, чи щоби вiдомстити вiроломному Чаплинському i повернути собi Олену Прекрасну?
Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Сiчi Хмельницького е його бажання повернути собi Олену, вiдомстити клятому Чаплинському, в якого бiльше сили, нiж у Хмельницького, тож останньому i потрiбнi для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.
Гм… І потiм, наситившись помстою, далi вiрно служити все тому ж королю.
Федiр Лютай зiтхнув од своiх роздумiв: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби вiн помилився у своiх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Сiч не заради якоiсь польки, у яку вiн чи не безтямно закохався (i це на шостому десятку лiт, маючи дружину i шiстьох дiтей!), яка сьогоднi спить iз ним, а завтра з iншим. Хоча б iз тим же Чаплинським. Вона навiть повiнчалася з ним у костелi, бо не нашоi, не православноi вiри зваблива дiвка-жiнка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Сiч заради Украiни – волю iй разом iз сiчовиками здобувати…
З цього приводу письменник, iсторик козацтва Богдан Сушинський у своему есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:
«…Запорiжцi, до яких уже дiйшла чутка про милiсть короля до нового реестровика i якi з недовiрою ставилися до реестрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустрiли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибiг» на Сiч. – В. Ч.) насторожено. Проте Хмельницькому вмiння прихилити до себе людей було не позичати. Вiн ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутiр, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то iстиннi сiчовики додержувались на Сiчi обiтницi безшлюбностi, тому особливого спiвчуття в цьому питаннi нiхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством i несправедливiстю! І сiчовики вiдчинили перед його загоном ворота своеi степовоi фортецi».
І далi письменник зазначае (правдивий i красномовний рядок):
«…Литовсько-польсько-украiнський шляхтич Б. Хмельницький раптом вiдкрив для себе, що вiн не просто отаман повсталих козакiв (ним вiн спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, i ставати не збирався. – В. Ч.), а глава новоi держави. В усякому разi, мае всi шанси стати ним».
Це швидко збагнув сотник чигиринський, а вiн мав розум гострий, реактивний. Не пiдтримають його сiчовики, якi все життя свое присвятили боротьбi за волю i кращу долю свого народу, не пiдтримають, коли вiн закликатиме iх iти походом, аби повернути йому – та хто вiн такий, врештi-решт? – хутiр та викрадену жiнку. Ще б пак! Жiнки для козакiв, що iх вони мiняють на тютюн, невелика цiннiсть, вони обходяться без них. І не пiдуть за ним походом, аби повернути йому хутiр. А от щоби звiльнити Украiну, витурити з неi ляхiв – пiдуть. У вогонь, i у воду, i в саме пекло, аби принести Украiнi-неньцi рай. І збагнувши це, Хмельницький i закликав козакiв… Нi, нi, не повертати йому викрадену жiнку та хутiр, а йти походом, щоби повернути украiнцям забрану в них Украiну i створити свою, козацьку державу. А звiльнивши Украiну, вiн, як кажуть, по ходу кампанii, звiльнить i свiй хутiр, i, головне, викрадену його любку-голубку…
Першим про втечу Хмельницького iз в’язницi дiзнався польський коронний гетьман Потоцький, як i про те, що втiкач уже прибув на Сiч, щоб пiдбурити козакiв до зброi. Тож звелiв послати до Микитинськоi Сiчi наказ, аби втiкача схопили й доставили до нього. Дiзнавшись про це, Богдан залишив Сiч i вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Сiчi, – 500 козакiв-реестровцiв i 300 полякiв.
Як свiдчить Дмитро Яворницький, «помiтивши погоню, Хмельницький послав до козакiв, що переслiдували його, двох своiх спiвучасникiв i через них переконав козакiв, що вiн повстав проти полякiв, а не проти кровних i единовiрних товаришiв, i намiряеться захищати благочестиву вiру, до чого i закликае всiх своiх одноплемiнникiв. Тодi козаки збунтувалися проти полякiв, частину iх перебили, частину розiгнали, пiсля чого звiльнили все Запорiжжя вiд лядського гнiту».
Хмельницький повернувся на Сiч i в присутностi всiх сiчовикiв, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якiй «красномовно зобразив наругу езуiтiв над православною вiрою i служителями святого вiвтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських вiйськ над жителями украiнських мiст i мiстечок, про здирства i знущання».
І насамкiнець заявив:
– До вас несу я душу й тiло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожуе.
Говорив вiн так гаряче й палко, не говорив, а наче гнiвну, але святу пiсню спiвав, тож враженi його промовою козаки вiдповiли:
– Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!
Було ухвалено збирати в Сiчi всiх козакiв. Як писатиме М. Костомаров у своiй працi «Богдан Хмельницький», «з лiсiв i ущелин прибiгли в сiч хлопцi-втiкачi, котрi жили пiд назвою лугарiв, степовикiв i гайдамакiв по берегах Днiпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягненi у звiринi шкури, вдоволенi лише мiзерною тетерею та зате вiльнi, як вiтер, за висловом iхнiх пiсень».
Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбi з поляками, кошовий Федiр Лютай збирав козацтво – все кiнне й пiше низове Запорiзьке Вiйсько, бо переконався: Хмельницький на Сiч прибув, щоб пiдняти козакiв на захист Украiни вiд польськоi шляхти. За це готовий був хоч i на смерть iти i сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своему лiтописi, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отамановi й курiннiй отаманнi, так що про його задуми i вiд’iзд до Криму (там Богдан шукав союзникiв у боротьбi зi шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довiдатись через своiх шпигунiв поляки, але й усе вiйсько низове (крiм самоi отаманнi) нiчого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорiзький Кiш. А якби знало про це вiйсько, то знали б i поляки, i тодi вони могли б iншу приготувати зустрiч Хмельницькому, нiж запорiжцi».
Хмельницький прибув у Сiч 18 квiтня, маючи при собi чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беем. Сiчовики привiтали Хмельницького «радiсним серцем», а дiзнавшись про «прихильнiсть i ласку» до Хмельницького й до всього Запорiзького Вiйська кримського хана i про допомогу його мурзи Тугай-бея, зрадiли ще бiльше. Увечерi того дня вдарили з трьох найбiльших гармат i це означало, що наступного дня мае зiбратися все кiнне вiйсько. Вдарили три найбiльшi гармати. Наступного дня, ледь засiрiло, на Сiчi зiбралося багато Запорiзького низового Вiйська – тодi воно налiчувало понад 30 тисяч воякiв. Як розповiдае Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що сiчовий майдан занадто тiсний для такоi сили вiйська; тодi кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за сiчову фортецю i став на просторiшому майданi. Коли старшини й усе вiйсько стали на своi мiсця, було оголошено про розпочату велику справу проти полякiв за iхнi кривди й утиски, чиненi козацькому вiйську й усьому украiнському народовi; водночас було оголошено, що справi Хмельницького спiвчувае кримський хан Іслам-Гiрей, котрий послав до козакiв знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовнiсть особисто допомагати козакам проти полякiв, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофiя».
Почувши цi слова, вiйсько вiдповiло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всi, скiльки нас тут е, готовi йти проти панiв i допомагати Хмельницькому до останньоi втрати живота нашого!». Цi слова сказанi були «единими вустами i единим серцем» усього зiбраного на площi Запорiзького низового Вiйська. Пiсля цiеi промови кошовий отаман вiдразу ж послав у сiчову скарбницю сiчового писаря з кiлькома курiнними отаманами i знатними товаришами, звелiвши iм винести звiдти вiйськовi клейноди, аби вручити iх на площi Хмельницькому. Тi винесли зi скарбницi яскраво-червону, писану золотом королiвську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срiбну позолочену та особливо майстерно виконану i прикрашену коштовними каменями булаву; срiбну вiйськову печатку й великi новi мiднi котли з довбишем; окрiм того три легкi польовi гармати з достатньою кiлькiстю пороху й куль.
Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усi вiйськовi клейноди, низовi козаки проголосили його гетьманом, привiтали з новим званням i висловили цiлковиту готовнiсть усi, скiльки було люду в Сiчi, йти з ним на вiйну».
І сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля та уряду Речi Посполитоi, втiкши вiд Чаплинського на Сiч, негадано став гетьманом. Таке трапляеться, мабуть, раз на столiття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, вiд нiм. Hauptmann – начальник) – на Украiнi в XVI–XVII ст. военачальник козацького вiйська, а в XVII–XVIII ст. – правитель Украiни i головнокомандувач козацького вiйська. До середини столiття влада гетьмана поширювалася лише на Запорiжжя. Але вже в ходi Визвольноi вiйни украiнського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем Украiни, а старшим на Сiчi так i залишиться кошовий отаман.
…I сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля, Богдан Хмельницький – вiн же ще й генеральний писар рееестровцiв – негадано стае гетьманом Вiйська Запорiзького низового. І лучилася сiя подiя 19 квiтня 1648 року.
Проголосивши Хмельницького своiм гетьманом, частина козакiв розiйшлася по куренях, як i нинi кажуть, «приливати» таку подiю, iншi ж iз кошовим та новообраним гетьманом пiшли до церкви, в якiй одразу ж по закiнченнi ради задзвонили. На площi було вiдслужено лiтургiю та вдячний молебень, потiм за наказом кошового вдарили в тулумбаси, вiддаючи хвалу Боговi, пролунали пострiли з 50 гармат, а вже за гарматами стрiляла у високе та дзвiнке весняне небо вся вiйськова пiхота, десять тисяч воякiв якоi стояло на сiчовому майданi та навколо Сiчi. Пiсля стрiлянини з гармат i мушкетiв пiхота розiйшлася по куренях обiдати, а новообраний гетьман разом iз курiнними отаманами пiшов на обiд у курiнь кошового отамана, де вже старався Федiр Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всiм запам’яталися… Було вирiшено кошового вiдрядити з Хмельницьким на Украiну вiсiм-десять тисяч козакiв, а решта вiйська мала розiйтися по своiх мiсцях, паланках i промислах, де й перебувати в повнiй готовностi до военноi кампанii, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне i для них.
22 квiтня 1648 р., взявши з Сiчi гармати й вiйськовi клейноди, гетьман Богдан Хмельницький на чолi козацького вiйська вирушив на Украiну – рятувати ii вiд утискiв шляхти i здобувати своему народовi волю.
На гармати, чи як iх називали тодi, армати Хмельницький покладав чималу надiю на успiх i майбутнi перемоги у битвах. Та й козаки теж покладали великi надii на армати, вони у них завжди користувалися увагою й пошанiвком, як наче якiсь одухотворенi iстоти. Як свiдчить лiтописець Самiйло Величко, на Сiчi завжди було 50 гармат, тож кожний кiнний загiн запорiжцiв не виступав у похiд без артилерii. У тi часи артилерiя була дуже дорогою зброею, тож на Сiчi зайвi гармати зберiгались у вiйськовiй скарбницi, у плавнях, у потаемних мiсцях нарiвнi з коштовностями. Та й Боплан засвiдчуе:
«Подейкують, що тут, у Вiйськовiй Скарбницi, козаки заховали у протоках безлiч гармат».
Можливо, це трохи перебiльшено (безлiч гармат), але козаки мали iх чимало та берегли цю зброю. Вона була дуже дорогою i в ранiшнi часи, i в козацькi. Пiд час Гуситських воен у XV ст. гармата середнього калiбру коштувала стiльки, скiльки коштувало стадо – подумати тiльки! – з 442 корiв! Один пострiл iз гармати тодi вартий був дев’яти корiв.
Гармати Запорiзького Вiйська були переважно середнього та малого калiбру, це забезпечувало артилерii чималу ii рухливiсть i маневренiсть, що цiлком вiдповiдало козацькiй тактицi.
За свiдченням Самiйла Величка, Богдан Хмельницький для полiпшення влучностi вогню та маневреностi об’еднав усi гармати – iх у нього було загалом 26 – в один пiдроздiл, а частину iх – 15 гармат – перевiв на однокiнну двоколiсну тягу. Для кожноi гармати вiн почав призначати постiйну обслугу та клопотався навчанням гармашiв.
Передовому полку було наказано форсованим маршем iти до Чигирина i ловити там пiдстаросту Данiеля Чаплинського, а спiймавши його, негайно доставити здирника до гетьмана Богдана Хмельницького «на дуже серйозну мову-розмову», – насмiшкувато додав вчорашнiй сотник, а сьогоднiшнiй гетьман. – Ой, побалакаю я з клятим ляхом! За все вiн вiдповiсть, за все. А найперше поверне менi Олену Прекрасну…»
Про Олену Прекрасну Богдан Хмельницький навiть у походi не забував анi на день i з великим нетерпiнням чекав на зустрiч iз нею…
Турецько-татарська експансiя загрожувала украiнцям фiзичним знищенням. Шляхетська Польща загрожувала знищенням духовним. Польська шляхта прагнула привласнити величезнi простори украiнськоi землi та закрiпачити людей. Католицька церква iменем Христа благословляла будь-якi бузувiрства i розправи над непокiрними «хлопами-схизматами», все роблячи, щоб окатоличити iх. Як свiдчить «Історiя русiв», поляки чинили грабiжництва i звiрства, «перед очима батькiв спалювали людей на жару i варили в казанах, а потiм i матерiв вiддавали на муки i смерть». І народ Украiни весь час пiднiмався на боротьбу за волю та кращу долю…
І ось на чолi козацького вiйська, вчора збiглий сотник, а сьогоднi вже гетьман Вiйська Запорiзького рушив на землi «королiвщини». Основними вимогами повстанцiв до польського уряду були: збiльшення реестру, повернення православним украiнцям забраних у них церков та видачi козакам платнi за останнi п’ять рокiв. Жаль, але Хмельницький тодi вважав, що воюе не з державою та королем, а всього лише з польською шляхтою.
Пiсля обрання гетьманом i укладення вiйськового союзу з Кримом Хмельницький спершу рiшуче розпочав вiдкриту збройну боротьбу зi шляхтою. Протягом 1648 р. вiн здобув перемоги над польськими вiйськами бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем, Пилявцями, здiйснив облогу Львова й оточення Замостя. Блискучi перемоги, хоча були й неуспiхи. Та перемог було набагато бiльше, i величезну територiю Украiни було визволено з-пiд влади Польщi; почалось утвердження нових козацьких порядкiв та органiв влади. А все почалося, як уже мовилося, бiля Жовтих Вод.
У квiтнi 1648 р. 8-тисячна повстанська армiя вирушила назустрiч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовтi Води, вiйсько Б. Хмельницького, до якого приедналися чотири тисячi легко озброених татар, керованих Тугай-беем, ранiше за противника зайняло вигiднi позицii мiж двома рукавами р. Жовтi Води. 19(29)IV тут почалися запеклi боi з польським загоном С. Потоцького i Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули посланi польським командуванням проти повстанцiв реестровi козаки. Бiля Кам’яного Затону вони перейшли на бiк Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькi загони перейшли у вирiшальний наступ. Польсько-шляхетське вiйсько, що вночi вже почало панiчно вiдступати, в урочищi Княжi Байраки було оточене i повнiстю знищене. Пiсля перемоги бiля Жовтих Вод i розпочалася Визвольна вiйна украiнського народу за свою волю i кращу долю.
Заледве вражаючою перемогою селян i козакiв закiнчилося бойовисько бiля Жовтих Вод, як кобзарi по всiй Украiнi заспiвали:
Чи не той то хмiль, що коло тичин в’еться?
