скачать книгу бесплатно
Король, на щастя Богдана, виявився iз тих, хто не забувають зроблене iм добро. Тож не забув вiн, що саме Богдан Хмельницький колись врятував йому життя: потрiбнi документи було пiдписано, i сотник повернувся додому врятованим.
Принаймнi так вiн гадав, але зовсiм iншоi думки був пан пiдстароста Чаплинський. Коли Богдан повернувся з Варшави, то виявив, що за час його вiдсутностi люди Чаплинського обнишпорили весь його маеток, а що шукали, не пояснювали. До того ж, Чаплинський наказав за несплату Хмельницьким податкiв конфiскувати його улюбленого коня…
Це вже було занадто, Богдан Хмельницький хапався за рукiв’я шаблi, подарованоi йому пiд Смоленськом королем, але Чаплинський нiби нарештi вгамувався. Як згодом виявиться – до слушного часу. Для нанесення вирiшального удару, а панi Олена-Гелена не йшла з його голови i вiн уже подумки з нею крутив любов, – тож чекав нагоди. І – дочекався.
По веснi 1647 р. Богдан Хмельницький кудись подався зi своею сотнею, а коли повернувся, то в першу мить йому й мову вiдiбрало.
І було вiд чого. Ось якi свiдчення залишила iсторiя.
«Чаплинський увiрвався в хутiр, спалив млин i оголосив, що Богдан не може вважатися законним володарем, тож вiднинi повновладним хазяiном тут е вiн, Чаплинський. Челядь понуро слухала, позиркуючи на озброених солдат. Тiльки одна людина зважилась вiдкрито протестувати: то був десятилiтнiй син Богдана Остап. З безпосереднiстю, властивiй його вiку, вiн обсипав незваного гостя градом образливих дитячих слiв. Пихатий поляк наказав негайно вiдлупцювати дитину. Екзекуцiя була настiльки лютою, що хлопчик невдовзi помер».
Але й це ще не все. Спустошивши хутiр Богдана, Чаплинський повiз iз хутора головний свiй трофей – красуню Олену. І швидко – чи не через день – обвiнчався з нею за католицьким обрядом.
Ганна Хмельницька такого лиха, як спустошення хутора i смерть сина, не перенесла, з нею вiд обурення лучився грець – i все було скiнчено.
Зi смертю дружини Богдан став удiвцем iз шiстьма неповнолiтнiми дiтьми на руках. Буцiмто вiн тодi скаржився, що опинився – зi смертю дружини – «в сирiтствi й тяжкiй бiдi». Хоча ще за життя хвороi дружини чи не вiдкрито спав iз вродливою шляхтянкою, яка допомагала йому поратися по господарству, виховувати його дiтей i розраджувала його душевну тугу. В обiймах молодоi звабноi дiвки Богдан аж нiяк не мiг почуватися сиротою, як то вiн – чи не для годиться, – заявляв по смертi жони. Хоча, звичайно, втрат – пiсля нападу Чаплинського на хутiр – вiн зазнав значних. Клятий пiдстароста навiть забрав його улюбленого коня – що було для Богдана воiстину великою втратою. (Щоправда, його втiшила жона Ганна ще за свого життя – чи не в останнi днi вона викупила в пiдстарости чоловiкового коня за 12,5 злотих – сума на той час значна!)
Шукаючи справедливостi, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, про якого розпускали чутки, що вiн, мовляв, людина лицарська i шляхетна.
«Не знати, – писав у листi до Потоцького Богдан Хмельницький, – звiдки взявся цей порушник мого спокiйного життя. Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодiй i грабiжник украiнський, пiдстароста чигиринський, котрий, господарюючи вiсiм лiт на Чигиринщинi й прикриваючись iм’ям свого начальника пана Конецпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братiв i привласнив iхнi маетки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володiе не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник i п’яниця Чаплинський».
Спершу сотник вперто апелював iз приводу такоi несправедливостi до королiвськоi влади, вимагаючи негайно повернути йому забране майно, кохану жiнку та задовольнити принижену гiднiсть. Оскiльки влада не квапилася покарати свавiльника, Хмельницький, вiдповiдно до норм шляхетськоi етики, викликав свого кривдника на чесний герць. Але той категорично вiдмовився ставати до бар’еру, оскiльки Хмельницький йому, шляхтичу, мовляв, не рiвня, вiн хiба що «козацький хлоп» i Чаплинський з таким битися не буде.
Звертання до коронного гетьмана Потоцького теж нiчого не дало. Ба, таки дало. На сотника впала тiнь бунтiвника. О. Конецпольський, який завжди з пiдозрою ставився до Богдана Хмельницького, заявив, що вiн засуджуе сотника як людину «бунтiвну духом i з розумом, схильним до всього лихого». (Хмельницького обiбрали, а його самого ще й оголосили лихим!) Потоцький навiть висловив побоювання, щоби «Рiч Посполита не зазнала вiд нього багато лиха, бо нiколи не було мiж козаками людини подiбних здiбностей i розуму».
Збадьорений такою пiдтримкою коронного гетьмана, Чаплинський вирiшив-таки домогтися свого, i насамперед – вiдiбрати маеток у Суботовi.
І десь у березнi-квiтнi 1647 р. чигиринський пiдстароста органiзував збройний напад на Суботiв, пiд час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами рознiс зiбране протягом кiлькох рокiв збiжжя, якого було на гумнi 400 кiп. Висiяне на поля зерно все пропало, бо посiви витопчено худобою, кiньми, вiвцями».
Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маеток, Чаплинський за все це Богдановi велiв як у насмiшку виплатити 150 флоринiв, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. Це вже було занадто. Ось тодi Богдан у гнiвi сказав:
– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати!
І все ж нагла кончина дружини, з якою вiн за двадцять лiт прижив шiстьох чи сiмох дiтей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрiвнянну Олену Прекрасну i навiть…
Навiть обвiнчався з нею в католицькому соборi.
І Богдану нiчого не залишалося, як з горя – чи з безвиходi – краяти душу i серце вiдомою пiснею про те, що
Копав, копав криниченьку
Недiленьку-двi…
Любив козак дiвчиноньку
Людям – не собi!
З такою думкою було просто нестерпно далi жити i Богдан пiдтримував себе оковитою (то був час, коли вiн багато пив) та все тiею ж пiснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хмiль його не брав):
Ой жаль-жаль
Менi буде —
Вiзьмуть ii люди,
Моя не буде!
Ой жаль-жаль.
Нi оковита не допомагала, нi пiсня.
Та й жаль був кепським порадником. Скiльки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дiевих заходiв – не взявши до рук, звiсно, шаблi, – не повернеш. Бо:
А вже з тоi криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дiвчиноньку
До шлюбу ведуть.
І так було не лише у пiснi, так було в життi, i це краяло серце вже й геть тяжко.
Один веде за рученьку,
Другий – за рукав.
Третiй стоiть гiрко плаче —
Любив та й не взяв!
– Любив та й не взяв!..
Не взяв, не взяв… Невже вiн i справдi любив, а не взяв? То якийсь слабак у пiснi, вiн…
– А я вiзьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моею й буде!
І хапався за шаблю, готовий будь-якоi митi кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч вiн i обвiнчався з Оленою в соборi…
Про те, що на вiнчання потрiбна була згода Олени i вона, любов його, ii Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай i не вiнчану поки що, – i цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи вiд святого обурення, подався до короля по справедливiсть. (Коронний гетьман Потоцький йому нiчим не допомiг.)
І невдовзi Хмельницький (позивач) i Чаплинський (вiдповiдач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що вiн викрав у нього дружину.
– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смiшно. Ще й мое обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспiшно пiшла вiд нього, а оскiльки припала менi до серця, то я одружився з нею. І нiхто не примусить мене вiдмовитись вiд неi… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!
Сенатори потiшалися.
Сенатори аж за вiдвислi животи хапалися – так реготали.
Сотнику Богдану Хмельницькому, натiшившись, казали:
– Охота тобi, пане Хмельницький, шкодувати про таку жiнку! На бiлому свiтi багато жiнок i лiпших. Пошукай собi iншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась i за якого зi своеi волi й охоти замiж подалась, ще й вiнчалася з ним у соборi!..
Збитки вiд спустошеного Суботова склали бiльше двох тисяч золотих. Але за рiшенням Сенату Хмельницькому вiдшкодували лише сто золотих.
Це вже було занадто!
Хмельницький знову кинувся до короля. Його величнiсть страшенно не любив, просто не терпiв, коли до нього однi й тi ж по однiй i тiй же справi зверталися по кiлька разiв. Та й Хмельницький уже набрид йому своею скаргою на Чаплинського.
– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмiшкувато король. – І взагалi… Взагалi, у мене немае часу займатися сварками шляхтичiв. – Хто з вас правий, а хто нi – сам чорт не розбере.
– Але ж Чаплинський спустошив мiй хутiр, забив на смерть мого сина i викрав мою дружину.
– А Чаплинського послухаеш, – його величнiсть ледве стримався, щоб не позiхнути, – так Олена пiшла за нього добровiльно. І добровiльно стала з ним пiд вiнець. Га? По своiй волi твоя Олена пiшла з паном Чаплинським пiд вiнець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалi, – витрiщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?
Богдан кивнув, iще не розумiючи, куди хилить його величнiсть.
– A коли ти козак, то в тебе е шабля. Яку я тобi, до речi, й дарував.
І повторив iз притиском:
– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..
І сотнику Хмельницькому нiчого не залишалося робити, як пiдтвердити: так, вiн козак i в нього е шабля!..
Нiчого не домiгшись у Варшавi нi в Сенатi, нi в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди i, зрозумiвши, що всюди глуха стiна (поляки карати поляка Чаплинського нiколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклюе), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не вiдаючи, що йому далi чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени вiн не збирався i за згадки про кривдника клекотiв праведним гнiвом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотiв у гнiвi превеликому, – Чаплинському вiдомщу i Олену, золотце свое, поверну».
Ось тiльки як далi боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала вiйськова сила i влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набiг на Суботiв, розорення хутора i викрадення Олени (клятий шляхтич iще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подаруе.
І тут сталося непередбачене. На пiд’iздi до хутора його вже чекали найманцi Чаплинського на чолi з осавулом Романом Пештою.
– Богдан Хмельницький?
– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нiчого не пiдозрюючи, вiдповiв сотник. – А ви хто такi?
– Про це ти незабаром дiзнаешся.
Наперед виiхав осавул Роман Пешта.
– Богдан, котрий Хмельницький, – почав вiн урочисто. – Ти звинувачуешся у зрадi, тож я маю наказ тебе арештувати.
– У зрадi? У якiй… з-радi, – на мить аж отетерiв сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь вiзок, запряжений двома кiньми, реестровцi його оточили з усiх бокiв i помчали…
Куди?
Отямився Богдан Хмельницький у пiдземеллi якогось замку – вогкому i напiвтемному. На мокру кам’яну пiдлогу кинули оберемок сiна.
– Сиди! – i важкi металевi дверi зi скреготом зачинилися.
– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, i воно так йому не минеться!
Але розумiв, у яку небезпечну ситуацiю вiн потрапив. Тюрма… Глибоке пiдземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звiдси непросто, закони i право тут не дiють, у цiй в’язницi його без суду i слiдства можуть прикiнчити. І нiхто й знати не буде, де подiвся сотник Богдан Хмельницький. Та нiхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловiк, то й пропав. Нинi людинi пропасти запросто – всюди беззаконня, свавiлля i влада не закону, а сильного. В Украiнi свавiльничае шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?
Але життя йому врятувала вона, пiдступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дiзнавшись, що Богдан Хмельницький у пiдземеллi замку свого нового чоловiка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в нiй ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиiй жiнцi вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського вiдпустити Хмельницького.
Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:
«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмi мiж ув’язненими злодiями, i якби не Чаплинська, добродiйна i милосердна до людей, якi гинуть – тут вiн улестив панi Оленi, хоча нiчого не перебiльшив: вона й справдi визволила його з тюрми, де вiн сидiв разом зi злодiями аж цiлi чотири днi, – якби вона не допомогла менi у тiй тюремнiй неволi своiми просьбами, не минувати б менi помсти жорстокого тирана, ii чоловiка».
Вiн ii ще любив i любив нiжно, хоч вона вже була жоною iншого, його кривдника i тирана, i носила законно його прiзвище, Чаплинська.
І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, i той велiв вiдпустити Богдана.
Тiльки заради Олени. Вона так прохала вiдпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо вiн i мертвий мiж ними стоятиме…
Чаплинський ii зрозумiв i заради неi…
Заради дружини велiв вiдпустити затятого свого ворога – це ж треба!
Не хотiв псувати вiдносини з коханою, яку любив над усе i якою дорожив. Тому й не хотiв, щоб мiж ними та iхньою любов’ю стояла тiнь загубленого сотника. Хай щезае куди хоче, але подалi вiд Чаплинського, щоби вiн бiльше його й одним оком не бачив.
І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Оленi, коханцi своiй, а тепер жонi Чаплинського, опинився на волi. Навiть за ворота замку вийшов – брама за ним зi скреготом зачинилася, – а все ще не мiг повiрити, що його випустили з в’язницi, i подумки дякував Оленi, яка зберегла йому життя. Але гнiв до Чаплинського не затихав. Та й не вiн його звiльнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй вiн до останнього дня в цьому свiтi буде вдячний, любовi своiй, тож поверне ii, хоч би що це йому коштувало. І заразом вiдомстить Чаплинському, який посмiв викрасти в нього любов i собi ii привласнити. Так i такечки, Чаплинський ще отримае свое. Ось тiльки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада i значна вiйськова сила. А тут ще й застерегли Богдана вiрнi люди: тiкай, чоловiче, подалi й пошвидше, тiкай, доки ляхи не передумали i не повернули тебе у пiдземелля замку. Їм iз тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тiкай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч i на край свiту. А найперше тiкай з Украiни, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись iм нiчого не коштуе. Та й у Чаплинського руки занадто довгi, тож тiкай туди, де вiн тебе не дiстане.
У тi часи всi гнобленi та переслiдуванi, не знаходячи в Украiнi справедливостi, втiкали на Низ, на Сiч Запорiзьку, бо тiльки там була справедливiсть. Це розумiв i Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофiя, кинувся на Запорiжжя, до сiчових братчикiв. Був певний: ляхи – iхнi затятi вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським вiн iще побореться, ще вiдомстить кривднику за все, за все, i неодмiнно поверне собi Олену Прекрасну.
А втiкаючи на Низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, вряди-годи повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жие Бог i козацька ще не вмерла мати!..
І поправляв шаблю при боцi, коштовну, до речi. З iще коштовнiшим рукiв’ям – дарунок самого короля.
Воiстину, ще не все втрачено, коли ти козак i маеш безвiдмовну шаблю, найпершу подругу кожного iстинного козака!
З усiх видiв ручноi зброi у тi часи шаблю (шаблюку, шабельку) нiхто так не шанував, як запорiжцi. Без неi козак – як без рук. І не козак взагалi.
Як свiдчить Дмитро Іванович Яворницький, у козакiв «шаблi використовували не надто кривi й не дуже довгi, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострi: «як рубне кого, то так надвое й розсiче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’янi, обшитi шкiрою чи обкладенi металом пiхви (вiд слова «пхати»), часто прикрашенi на кiнцi, бiля рукiв’я якимось вирiзаним iз дерева звiром чи птахом; на самих лезах часто робили золотi насiчки. Шаблi носили при лiвому боцi й прив’язували за два кiльця, одне вгорi, а друге нижче середини вузеньким ремiнцем за пояс. Шабля була настiльки необхiдною запорiзьким козакам, що в iхнiх пiснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рiдненькою, панночкою молоденькою».
«Ой панночка наша шаблюка!
З бусурманом зустрiчалась,
Не раз, не два цiлувалась».
Як справжнiй «лицар», запорiжець вiддавав шаблi перевагу перед усiлякою iншою зброею, особливо кулею, i називав ii «чесною зброею».
За козацьку «чесну зброю» – та й козак вiн урештi-решт! – i вирiшив узятися, втративши надiю знайти у Варшавi правду, й чигиринський сотник, адже справедливiсть, як вiн переконався, можна було вiдстояти лише iз шаблею в руцi.
Але для цього треба було дiстатися вiльного козацького краю, Сiчi Вiйська Запорiзького низового, аби разом з низовим товариством вибороти своi права i гiднiсть свою у чесному герцi вiдстояти…
Нема в свiтi правди,
Правди не зiськати,
Бо тепер неправда
Стала панувати.
Сидить кривда на покуттi
Поруч iз панами.
Стоiть правда при дорозi
Разом з мужиками…
У тi часи правда була лише на пониззi Днiпра, на Сiчi в козакiв.
Козак – слово тюркського походження i означае «вiльна людина».
Навiть сьогоднi бути вiльним – навiть за демократii – ой не просто, а тодi, а в тi часи…
