скачать книгу бесплатно
І патрiарх Паiсiй повiнчав молодих (щоправда, молодий був уже нiяк не молодим), i повiнчав… заочно!
І вiд того, певно, вiдчував незручнiсть, що вiнчав молодого з молодою, якоi пiд час вiнчання й на позiр не було нiде видно… І, навiть, покректав, але – повiнчав.
Особливо крекнув, коли, виголосивши «Вiнчаеться раб Божий Богдан i раба Божа Олена», мав запитувати ту рабу Божу Олену, чи вона по згодi своiй та любовi йде за пана гетьмана… Розгублено оглянувся, хоч i знав, що молодоi нiде й не видно. Тож, покректавши, обвiнчав молодого з молодою, якоi на урочистостях не було. Заочно. Унiкальне явище у православ’i. Але патрiарх Паiсiй, не вагаючись, оголосив Богдана, який у той час був у Киевi, i Олену, що на той час була в Чигиринi, чоловiком та дружиною.
Щоправда, не за так. Хмельницький на радощах подарував патрiарху шестеро коней-вiтрогонiв i тисячу золотих.
Вражений такою щедрiстю украiнського гетьмана, патрiарх у боргу не зостався i подарував молодим три свiчки – не простi, а… Нi, не золотi, з воску, але вони самi могли запалюватись – диво з див! А ще подарував пляшечку з молоком Пресвятоi Дiви. І заодно й миску екзотичних фруктiв, золотистих цитринiв. Цитрини, сирiч лимони, були надто кислими, аж рота судома зводила, – у всякому разi, так усi скаржились, кого гетьман пригощав заморськими фруктами i дивувався, адже патрiаршi цитрини, на Богданове переконання, були солодкими. Принаймнi такими вiн iх вiдчував, коли, повертаючись iз Киева до Суботова, де його чекала жона (вже жона!), смоктав цитринку. Вона й справдi була солодкою – як i поцiлунки самоi Олени.
І гетьман сам до себе посмiхався, плямкав, смакуючи цитрини патрiарха та дивуючись, якi ж бо вони солодкi, хоч i кислючi… Гм-гм…
Але це ще й нiчого, це навiть добре. Коли кислюче видаеться солодким. Гiрше – далебi гiрше, – коли бувае навпаки. Коли солодке стае – це ж треба до такого дожитися! – кислючим.
У гетьмана ж поки що – принаймнi якийсь час пiсля вiнчання з Оленою Прекрасною – все було солодким. І гетьман радiв, що хоч i наприкiнцi життя навiть кислюче йому видаеться солодким – жити, виходить, можна. Та iншi про таке життя лише мрiють, а гетьмановi воно як з небес звалилося. Разом iз Оленою, яка вже стала не Чаплинською, – Хмельницькою.
У 1650 р. венецiйський посол пiсля зустрiчi з гетьманом Хмельницьким такi полишив спогади про нього:
«Росту швидше високого, в плечах широкий, величний. Його правлiння показуе зрiлий i тонкий розум. Хоч i трапляеться йому погуляти, але справи вiн нiколи не кидае. Здаеться, що в ньому живуть двi натури: одна дiева, тверда, рiшуча, друга – сонна, стомлена, мрiйлива. В поводженнi ласкавий, простий i тим приваблюе любов воiнiв, яких вiн тримае в покорi залiзною дисциплiною».
На той час батьковi Хмелю – тепер так його називали-величали, – виповнилося 55. Вiк, як на тi часи, вже значний, роки котилися до старостi, але гетьман ще був повний сил i здоров’я. Далебi здавався ще молодим. Дякуючи, звичайно, Оленi та його любовi до неi. І вiрi, що й вона його кохае так само, як вiн ii. На перший позiр так мовби й було.
А що гетьман вже був нiяк не першоi молодостi, то… Це з чиеi дзвiницi дивитися на цю проблему. Молодiсть, як спiваеться в однiй з популярних пiсень, полюбляе задивлятись у дзеркало. І таке задивляння приносить iй стiльки «радостi, радостi». Бо – «не бачить ще молодiсть старостi, старостi…» Тiеi старостi, яка вже починае виглядати з дзеркала. Але вона, молодiсть, уперто ii не завбачае. І навiть дещо аж хвацько та вiдчайдушно ii iгноруе. Вiрячи, що вiд цього вона… вона щезне-пощезне.
У Богдана на той час, як iнодi задивлявся в люстерко – голився чи вуса пiдкручував – вже почала з’являтися в тiм люстерку вона, старiсть, од якоi нiде не дiнешся – вiдома iстина. Але гетьман ii вперто не помiчав. Бо не хотiв помiчати. Бачив у дзеркалi лише свою молодiсть, якоi вже там i не було, як i в життi. А тому не помiчав старостi, що кохав. Чи не з юнацьким запалом. А кохання i не таке з людьми витiвае, i не в таку оману вводить. Воно i геть старому ще якийсь час приносить молодiсть, молодiсть, молодiсть…
Та й не хотiв Богдан бачити свою старiсть – чи першi ii вже зримi ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому i жiнку мав молоду. А з молодою жiнкою i сам молодiеш – незважаючи на свiй справжнiй вiк.
І розумiв: щоби надовше зберегти свою молодiсть, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.
І гетьман кохав i був коханим. І нарадуватися не мiг своiй Оленi Прекраснiй, такiй незвичайнiй, з якою вiн тiльки молодiв, молодiв, молодiв… Це навiть оточення завбачало, надто як вiн по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодiсть свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постарiла карга, що тiльки й пиляе тебе…»
Зовсiм iнакше почувалася молода Олена бiля немолодого мужа свого, але iстину до слушного часу – доти, доки вистачало в неi лицедiйства, утаемничувала. Та й молодiсть, хоч як ii не присилуй, а нiколи не полюбить старостi – цього Богдан не врахував, а Олена вмiла, як вправна лицедiйка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозi запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тiльки молодiе – гм-гм…
Зустрiчаючи його з походу, Олена завжди готувала свiжий медок – злегка хмiльний напiй, знаний ще з часiв Киiвськоi Русi, що його вона так полюбляла. Та й гетьман нiколи не вiдмовлявся вiд чашi-другоi медку. Та ще приготовленого руками й пiклуванням любоi жони.
Олена вмiла варити меди, i вони в неi виходили просто чудовi – i не п’янiеш од них, але й не тверезий, як вип’еш. Олена посилала служникiв у навколишнi лiси шукати меду диких бджiл, у нього вичавлювала сiк малини, брусницi, чаклувала над ним. Як сiк починав бродити, варила його на повiльному огнi, знову чаклувала над ним, i медок у неi такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.
– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись iз походу.
– Тiльки для тебе, любий мiй, – i пiдносила йому чашу справдi божественного напою. І вiн, п’ючи, не спускав з неi захопленого погляду, а вона посмiхалась до нього так спрагло i так жагуче, що гетьман невiдомо од чого хмелiв – вiд медку, нею звареного, чи вiд ii погляду й пристрастi, що в нiй нуртувала…
Всi були певнi (Богдан – передовсiм): благословення самого патрiарха зробить шлюб гетьмана i довгим, i щасливим. Бо як же iнакше, сам патрiарх благословив, намiсник Господа на землi.
Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарiлий гетьман з молодою жоною i справдi був щасливий у шлюбi. І вiрно та мiцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нiчого не пiдозрюючи.
«Любов – високе моральне почуття, яке полягае у стiйкiй, самовiдданiй i свiдомiй прихильностi людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’екта любовi або спiльними переконаннями, життевими цiлями та iнтересами людей.
Любов або кохання (у вужчому розумiннi слова) – це стiйка самовiддана i свiдома прихильнiсть до особи iншоi статi. Проте i в статевiй любовi важливе не тiльки i не стiльки велiння природи, а те, що велiння природи перетворюеться на духовне спiлкування (еднання) людей рiзних статей, на iхне взаемне моральне i розумове збагачення».
Це – з енциклопедичного видання до термiна «любов».
Олена Чаплинська, звiсно, подiбних пасажiв в енциклопедiях не читала (невiдомо, чи вона взагалi володiла хоч якоюсь грамотою). Та й подiбнi великомудрi словеса iй були байдужими. Як i поетичнi. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, свiтла доля, основа сiмейноi злагоди, що «любов – сильнiша смертi», вона як перстень – не мае кiнця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як i про те, що «чужий чоловiк до часу, a свiй – до смертi», що «чужого чоловiка полюбити – себе погубити» i т. д., i под.
А що вiрнiсть у любовi – це найсвятiше, а зрада – це найганебнiше, ця премудрiсть була вище ii розумiння. Зрештою, такi твердження у неi викликали лише насмiшку. Звичаевiсть украiнцiв високо пiдносила дiвочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливiсть дiвчини; козак завжди зiставлявся з мiсяцем, соколом, явором, а дiвчина – з голубкою, ластiвкою, горлицею, зiркою тощо.
Але – «цвiте терен, цвiте терен та й цвiт опадае, хто з любов’ю не знаеться, той горя не знае». Зазнав горя з Оленою i Богдан Хмельницький. І зазнав, i переконався, що символом любовi е бджола. Та, що поеднуе (як i любов) «солод меду i гiркоту жала».
Гетьману з Оленою дiсталося i того – меду, – i того – жала з отрутою. I дiсталося вдосталь.
А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було свое розумiння любовi. Вельми чи не екзотичне.
Та й слова про вiрнiсть для неi нiчого не означали. Важило iнше – вдало знайти багатого i знатного жениха та перетворити його у свого пiдданого. Та й гетьман уже тодi був (пхе!) дiдом – шостий десяток розмiняв. А хiба молода жiнка буде любити (вдавати – то iнша рiч) старого дiда i навiть – ха-ха! – зберiгати йому вiрнiсть?! Забагато йому честi!
Мала за Богданом все (i навiть дещо над усе), але…
Але iй постiйне хотiлося-баглося ще бiльшого – над те, що отримувала. Невситимим було ii бажання отримувати ще i ще. Зокрема i в любовi.
Особливо в золоте надвечiр’я, коли пiсля смачного обiду i келиха доброi горiлки гетьман полюбляв безтурботно подрiмати.
А iй тодi хотiлося-баглося любовi. Бодай навiть iз немолодим гетьманом.
Олена вертiлася перед ним (як казали: то сiдницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправдi для мужа, аби не забував про своi святi обов’язки, намугикувала:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…
Богдан подрiмував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, i Олена, тамуючи роздратування (глухий вiн, чи що?), знову наспiвувала, але вже голоснiше:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
А йому хоч би хни! А ось коханцевi тiльки натякни, так i згрiб би ii в обiйми i хiба ж так би вдовольнив ii хотiння, а Богдан…
Обважнiлий од iжi й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, i був щасливим у своiй дрiмотливiй безтурботностi, коли все йому було лiнь – навiть вдаватися до любовi з молоденькою дружинонькою.
Олена вже сердилась i, пiдвищуючи голос, тягла свое:
А я молоденька,
Кохатись раденька…
Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував i починав хропiти, сидячи в крiслi. Оленi було до слiз образливо, що чоловiк не звертае уваги на оте ii «кохатись раденька».
Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двiчi чи й по тричi просити. Згрiб би ii i таке б з нею витiвав, таке… Що вона тiльки б стогнала, щаслива та блаженна.
А чоловiк виконував своi чоловiчi обов’язки рiдко i то якось поспiхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно ii любив, лише без постiльноi любовi. Вона поруч – i вiн щасливий. А iй цього було мало. Хотiлося щовечора i щоночi кохатися з ним у постелi, товктися до солодкого крику, а вiн… Та й вiк у нього почав брати свое. А вона вперто – все ще на щось сподiваючись, – наспiвувала йому одну пiсеньку, почуту нею в Суботовi:
Спать менi не хочеться,
І сон мене не бере,
Та нiкому пригорнути
Молодоi мене.
Ласкою бiля нього припадала:
Нехай мене той голубить,
А хто мене вiрно любить,
Нехай мене пригортае,
Хто кохання в серцi мае…
Кохання до неi вiн мав, але на завадi йому вже почав ставати вiк. І це сьогоднi, а що буде завтра-позавтра? А вона ж iще молода.
І тодi Олена сказала собi: бути гетьманшею – це бiльше, нiж злягатися в постелi, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.
І знаходила молодикiв для забави. А потiм зупинилася на одному, бо вiн, будучи ключником, завiдував полковою скарбницею, з якоi дещо i iй перепадало. І вона зупинила свiй вибiр на ньому. Спершу зi своiм грiхом ховалася, утаемничувала його, а далi, вiдчувши, що iй усе дозволено, почала кохатися з ним смiливiше й вiльнiше… І гетьманич Тимiш, який ненавидiв ii, свою мачуху, щось запiдозрив.
Коханцевi вночi (гетьмана не було в Суботовi) Олена поскаржилась:
– Тимiш, мабуть, здогадуеться, що ми любов крутимо. Треба щось робити.
– З ким?
– Та кажу ж, iз Тимошем. Бо розкаже гетьману про своi пiдозрiння, а той у гнiвi своему крутий…
– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошевi рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.
– Якщо вiн здогадуеться, а менi здаеться, що се так, то виведе нас на свiтло денне. Та ще як перевiрить, чи все гаразд у полковiй скарбницi, вiд якоi ти, мiй любчику, маеш ключики.
Вiн наче злякався.
– То що нам робити?
Вона вiдповiла чомусь вже роздратовано:
– Ти ще мене питаеш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тiлько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.
– Я щось придумаю…
Але коханець не встигне «щось придумати», i Тимiш випередить коханцiв.
Молодика звали Любимом. І для Олени вiн був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пiзно, слово, як вiдомо, не горобець…
Переказували, буцiмто Тимiш зловтiшно буркнув:
– Стане iй той любчик кiсткою в горлi.
Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Вiдвiдуючи церкву, незмiнно ставила свiчку.
– За здравiе, – голосно починала, – гетьмана нашого славного i мужа мого. – Але закiнчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немае): – І за здравiе Любчика, голубчика мого.
І не кривила при цьому душею, бо обидва iй були потрiбнi i обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що ii, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею вiн ii ощасливлював. Дай Боже, iм обом здоровля та вiку довгого.
І вiрила, що так i буде, i завжди вони в неi будуть: гетьман, муж ii, i Любим – коханець ii.
За гетьмана Олена не з любовi йшла. Для неi важило iнше: багатство його, влада чи не короля, велич i слава, у промiннi яких i вона буде купатися i, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жiнкою Украiни.
Ось заради цього i йдуть за вождiв, бодай i старих. А Олена, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами нiколи не володiла. І навiть не бажала iх мати. І вона пiшла. За славетного – щоб i самiй такою стати – гетьмана. А для любовi – природа вимагае свого – завжди знайдеться молодий козак – скiльки iх! І шукати не треба – тiльки моргни, пальчиком примани – i вони вже бiля твоiх нiг. І красенi, i до любовi зело здатнi! І молодшi за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспiльствi.
На Украiнi це (старий чи просто в добрих лiтах чоловiк бере молоду фiфочку, а потiм мае з нею клопiт, не знаючи, як утримати ii бiля себе та ще й змусити ii любити його), так ось, на Украiнi це з давнiх-давен чи не типове явище. Принаймнi не рiдкiсне. Настiльки звичне, що дотепники навiть в’iдливу пiсеньку про таких старих женихайлiв склали. Пригадуете?
Ой пiд вишнею,
Пiд черешнею
Стояв старий з молодою,
Як iз ягiдкою.
А далi… Далi спiваеться, що вона «i просилася, i молилася»:
Пусти мене, старий дiду,
На вулицю погулять!
А вiн iй, як отой собака, даруйте, на сiнi:
Ой i сам не пiду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на бiду.
І що iй тiльки не обiцяе, аби втримати юну звабу бiля себе, ще й мати од неi оте саме, любов:
Куплю тобi хатку
І ще сiножатку,
І ставок, i млинок,
І вишневенький садок!
А вона? Спокусилась багатством? Де там!
Ой не хочу хатки,
Анi сiножатки,
Нi ставка, нi млинка,
Нi вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дiдуга,
Ізiгнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой iзгиньте, пропадiте
Всi старii костi!
Не сушiте, не крушiте
