скачать книгу бесплатно
Тут мати наварила йому снiдати, принесла до берега та й кличе:
– Телесику, Телесику,
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!
Телесик почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матiнка снiдати менi принесла…
А змiя й пiдслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!
А вiн чуе, що не матiнки голос, i каже:
– Пливи, пливи, човнику, далi!..
А коли ненька його гукала, то, впiзнавши ii голос, Телесик до берега приплив, наiвся, напився, вiддав матерi рибку, що наловив, вiдiпхнув човника i поплив знову.
От змiя бачить, що нiчого не вдiе, надто в неi товстий голос, то пiшла до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй менi такий тоненький голосок, як у Телесиковоi матерi!
Коваль i скував. Змiя пiшла до берега i стала Телесика кликати, а вiн подумав, що то мати його гукае. Приплив до берега, змiя його ухопила з човна та й принесла до своеi хатки.
– Змiючко Олено, натопи пiч так, щоб аж камiння розпадалося, та спечи менi Телесика, а я пiду гостей покличу та будемо гуляти.
Оленка натопила пiч так, що аж камiння розпадаеться, а тодi й каже:
– Сiдай, Телесику, на лопатку!
– Але ж я не знаю, як сiдати, – i руку на лопату поклав.
– Так? – питае?
– Та нi ж бо, нi! Сiдай зовсiм!
Вiн поклав голову:
– Отак, може?
– Нi-бо, сiдай увесь!
– А як же? Хiба так? – та й поклав ногу.
– Та нi-бо, сiдай увесь!
– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.
Вона й почала показувати, та тiльки сiла, а вiн за лопату та й укинув ii в пiч i заслiнкою пiч затулив, а сам замкнув хату, залiз на превисоченного явора бiля двору та й сидить.
От змiя прилiтае з гостями.
– Змiючко Олено, вiдчини!
Не чуть.
– Змiючко Оленко, вiдчини!
Не озиваеться.
– От вража Оленка – вже десь повiялась!
От змiя сама вiдчинила хату, повходили гостi, посiдали за стiл. Вiдслонила змiя заслiнку, вийняла печеню та й iдять, – думали, що то Телесик. Попоiли добре, повиходили на двiр та й качаються на травi.
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наiвшись!
А Телесик iз явора:
– Покотiться, повалiться, Оленчиного м’ясця наiвшись!
От вони й угледiли Телесика на яворi i все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…
Коли це летять гуси, Телесик iх i просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Вiзьмiть мене на крилята.
Та понесiть до батенька,
А в батенька – iсти й пити.
Ще й хороше походити!..
…Із серденьком, що трiпотiло й завмирало, слухав маленький Тимiш мамину казку про кмiтливого i небоязкого Телесика – ненавидячи змiючку Оленку та радiючи, як Телесик ii перехитрив…
Гусеня, що вiдбилося вiд своiх, тодi врятувало Телесика, взявши його на крилята своi. І понесло – як явiр уже трiщав i хилитався, так змiюки його завзято гризли, – до батенька…
Пригадуючи казку свого дитинства, Тимiш i звав злу мачуху змiючкою Оленкою i мав вiд того якусь не дитячу втiху.
Звав, звiсно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який нiяк не мiг забути завданоi йому ще в дитинствi кривди, звав мачуху змiючкою Оленкою навiть i тодi, коли вже вирiс i заматерiв у доброго козака; звав, бо все не мiг позбутися образи, завданоi йому мачухою. І йому завданоi, i батьковi його, який теж – щоправда, потай – страждав вiд того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.
Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас i сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощаеться. Тим паче, змiючцi Оленцi. І Тимiш без жалю й спiвчуття винiс iй крутий вирок.
Козацькi звичаi були суворими. З давнiх-давен на Сiчi тяжко каралися такi злочини, як бiйка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадiжки чийогось та громадського добра, втрата совiстi та обов’язку перед товариством, зрада товариства i справи, якiй служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирiшити долю гетьманшi (а втiм, про себе вiн ii вже остаточно вирiшив) i винести iй належну ii вчинковi кару, в Суботовi, щоправда, за вiдсутностi гетьмана, спiшно було зiбрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин i знатних козакiв.
– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за ii дiяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…
Так почав Тимiш, який за вiдсутностi гетьмана був за старшого в Суботовi.
– Лютою, – повторив, – чи…
– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тiльки лютою!
Тимiш схвально кивнув, iншоi вiдповiдi вiд старшин i знатних козакiв вiн i не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала iншоi. Гетьманша вчинила не одне зло, а вiдразу аж три злодiяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадiжками з полковоi каси, пiдбивши до цього i свого коханця, взяла участь у потаемнiй змовi проти гетьмана – iз замахом на його життя.
– А кожна така кара заслуговуе смертi. А iх зiбралося три. Тож i виходить, що гетьманшу треба тричi карати смертю.
І рада остаточно винесла вирок, що не пiдлягав переглядовi: смерть!
Гетьманич схвалив ii рiшення.
Звiстку про те, що iй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокiйно – Тимiш од неi такоi мужностi не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодiяння ii не можуть бути прощенi чи пом’якшенi – вона залишалася все тiею ж змiючкою Оленкою, як звав ii Тимiш.
І хоч кару iй винесли сувору, Тимiш iще вiдчував до неi лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрiбна хоч якась поблажливiсть, тим паче до жiнки, але гетьманич нiчого з собою та зi своiми почуттями вдiяти не мiг – так ненавидiв мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тодi ледь-ледь було похитнулася – злодiйку вже повалено. Та ще коли вiн побачив, з якою вiдвагою вона трималася i з яким спокоем зустрiла винесений iй найвищий вирок.
– Що ж, – нi на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простiр, вочевидь, у вiчнiсть), – Я недарма жила i жила так, як i належить жити жiнцi, котра чогось iз себе варта. Я кохала i була коханою. А що ще треба для жiнки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якоi цiни.
– Вiдьма, – зашипiли козаки. – Не iнакше, як клята басаврючка-бiсiвка! Кiнчайте з нею!
Тимiш востанне глянув на мачуху, але вже чомусь без зла i, чомусь зiтхнувши, махнув рукою. Махнув вiдчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.
– Чинiть з нею так, як i належить чинити з вiдьмою, з клятою басаврючкою-бiсiвкою! Одяг вiдьмi тепер нi до чого, нi цноти, нi стида вона не вiдае. Як вони, бiсiвки, чинять, бувае, з нами, так i ми вчинимо з ними.
Гетьманшу, вiдвертаючись од неi чи вiдводячи погляди убiк, роздягли. Засуджена на те ганебне дiйство навiть уваги не звернула.
– Вiдьма, – шепотiли козаки. – Істинна бiсiвка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!
Потiм те було вчинено i з ii коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками свое стидне мiсце…
І Тимiш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жiнки у нiй вiн тiеi митi не бачив, тiльки вiдьму. Козаки теж бачили у нiй вiдьму, але дивувалися: роздягли ii догола, але хвостика, як то мае бути у вiдьми, в гетьманшi не виявили.
– Вiдводить, бiсiвка, очi, – вирiшили суддi.
І тодi Тимiш вигукнув, намагаючись дивитися в очi мачухи:
– Оце тобi, змiючко Олено, i за Телесика, i за все твое зло, заподiяне гетьману! – До козакiв крикнув: – Садiть ii на коня i – пiд зашморг!..
Гетьманшу посадили на коня.
Руки iй зв’язали за спиною, а коня пiдвели пiд в’iзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – пiдвели до зашморгу, що звисав. Надiли той зашморг гетьманшi на ii нiжну (гетьман, бувало, називав ii лебединою) шийку i пустили коня вчвал.
Кiнь подався, гетьманшу вирвало з сiдла, i вона повисла у зашморзi пiд брамою… Те саме було вчинено i з ii коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а вiн ii обкрадав…
Закоханi – голi-голiсiнькi – посмикались пiд брамою в зашморгах, посмикались i затихли.
Навiки.
Як Олена Прекрасна зi Спарти, так i Олена Прекрасна з Чигирина закiнчили навдивовиж однаково, адже знехтували правiчним застереженням: не сiй вiтер, бо пожнеш бурю…
А старому гетьману ще довго-довго iнодi вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспiвуе:
Козаче-соболю,
Вiзьми мене з собою…
І тодi гетьман вiдчував на сухих пошерхлих губах, на язицi такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патрiархом Паiсiем, коли вiн вiнчав його з Оленою Прекрасною…
Але вряди-годи згадував – мимовiльно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотiв, – як син Тимiш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:
– Змiючка Оленка…
А раптом… раптом вона i справдi була такою – змiючкою Оленкою? Тiльки хотiла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацькоi Украiни, який так ii кохав… так кохав…
І тодi, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душi нестерпно гiрким, i вiн до кiнця свого життя так i не змiг позбутися тiеi гiркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.
Вона ж – змiючка Олена…
І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навiщувала вона, змiючка Олена.
Коли ii вже голу садовили на коня i в’язали iй за спиною руки (дивно, але тiеi митi в душi гетьманича навiть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його вiн поспiшив хутчiй стлумити в собi, як гаддя яке – вiн був дещо жорсткуватим i сентиментiв не терпiв), так ось тодi вона якось чи не насмiшкувато глянула на спадкоемця ii чоловiка i раптом проказала, як проспiвала:
– Бувай, гетьманичу! До скороi зустрiчi!
– Але ж ти йдеш на той свiт, – здивувався Тимiш.
– Тому й кажу тобi: до скороi зустрiчi!
І – як у воду, бiсiвка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю iз помсти – вiдьми, вони на все здатнi.
– А в цьому свiтi, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою нiхто не буде побиватися, крiм, хiба, твого батька.
Тимiш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислi передати йому свою владу i зробити сина гетьманом Украiни. І був би Тимiш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби змiцнити свiй вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдовi спалахнула затята i кривава боротьба за владу, i в тiй колотнечi господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тимiш Хмельницький двiчi ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вереснi 1653 р. пiд час другого походу Тимiш в однiй iз сутичок бiля Сугави був смертельно поранений i помер на руках у товаришiв. І сталося це невдовзi пiсля народження в них iз Розандою двох синiв-близнюкiв…
Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедiя: адже вiн утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана Украiни…
Тимоша поховають iз вiйськовими почестями в Суботовi, у Михайлiвському соборi, у присутностi патрiарха Антiохiйського.
Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого вiн мав такi надii, то й не вiдпустило до кiнця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гiрко… Нi, не тому, що помирае – iз цим вiн уже тодi змирився, – а тому, що втратив такого сина, надiю свою i надiю Украiни.
Горе свое гамував у серцi, зовнi залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побутi вiдзначався невибагливiстю i скромнiстю. Як i в етикетi. Венецiйський посол Альберто Вiмiна згадував про свою зустрiч з гетьманом:
«Усiм, хто входить до його кiмнати, вiн тисне руку i всiх запрошуе сiдати, коли вони козаки. У цiй кiмнатi немае нiякоi розкошi, стiни позбавленi всяких прикрас, за винятком мiсць для сидiння. У кiмнатi стоять тiльки грубi дерев’янi лави, вкритi шкiряними подушками… Дамаський килим простягаеться перед невеликим лiжком гетьмана, в головах його висять лук i шабля – едина зброя, яку вiн звичайно носить…»
А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так i не вгамовувалося.
«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собi. – А долю свою навiть на конi, навiть такому могутньому, як у iнього, не обскачеш…»
Частина четверта
Амiнь тобi, великий муже!
