скачать книгу бесплатно
Вони ще побалакали про Попелюшку, але Базiка заявив, що вiн упевнений, що його мама дуже на неi схожа. Тiльки за вiдсутностi Пiтера вони могли згадувати маму, адже ця тема була заборонена, що було дуже не нерозумно.
– Все, що я пам’ятаю про свою матусю, – долучився до бесiди Хвостик, – це те, що вона весь час казала татковi: «О, як я хотiла б мати власну чекову книжку!» Не знаю, що таке чекова книжка, але я так сильно ii люблю, що хотiв би подарувати мамi хоча б одну.
Раптом вони почули якийсь вiддалений звук. Ви чи я, не призвичаенi до життя в диких лiсах, навряд чи щось розiбрали б, а це була похмура пiсня:
Йо-хо-хо, пiратське життя,
Череп i костi на стязi.
Веселi часи, мотуз з конопель —
Привiт Девi Джонсу-трудязi.
І тут же загубленi хлопчики… але де ж вони? Їх тут бiльше немае. Навiть кролики не зникають швидше.
Я розкажу, де вони. Всi, крiм Хвостика, який подався у розвiдку (роззиратися навколо), вже сховалися в своiй оселi пiд землею – чудовому мiсцi для проживання, краще й вигадати важко. Як же вони туди потрапили? Адже жодних дверей нiде не було видно. Не було, наприклад, великого каменя, який затуляв би вхiд до печери. Однак придивiться пильнiше i ви помiтите сiм великих дерев, а в кожному з них – дупло, якраз завбiльшки з хлопчика. Це й були сiм входiв у пiдземне житло, якi Гак марно шукае вже кiлька мiсяцiв. Чи виявить вiн iх цiеi ночi?
Поки пiрати йшли, гостре око джентльмена Старкi помiтило Хвостика, який швидко вiддалявся в бiк лiсу, i в одну мить блиснув вогнем його пiстоль. Однак залiзний кiготь лiг йому на плече.
– Капiтане, вiдпусти! – заверещав Старкi, скорчившись.
Уперше ми зараз почуемо голос Гака. Це дуже похмурий голос.
– Спочатку прибери пiстоль, – сказав вiн грiзно.
– Але це ж один iз ненависних хлопчакiв! Я мав нагоду застрелити його на смерть.
– Твiй безглуздий пострiл виявив би нас перед Тигровою Лiлiею та червоношкiрими! Ти хочеш розпрощатися зi своiм скальпом?
– То, може, я зроблю щось iнше, капiтане, – патетично запропонував Смiхун, – i полоскочу його Джоннi-штопором?
Смiхун завжди вигадував милi прiзвиська для всього, це свою сокиру вiн називав Джоннi-штопором, бо любив вертiти ним у ранi своеi жертви. Можна було б назвати багато милих рис Смiхуна. Наприклад, пiсля вбивства вiн влаштовував цiлу виставу з витиранням зброi.
– Джоннi – меткий парубок, – нагадав вiн Гаковi.
– Не зараз, Смiхуне, – похмуро вiдгукнувся капiтан. – Адже вiн зараз один, а менi потрiбнi всi семеро. Розiйдiться i вистежуйте iх.
Пiрати один за одним зникли серед дерев, вiдтак iхнiй капiтан i Смiхун залишилися наодинцi. Капiтан глибоко зiтхнув, i я знаю чому, адже вечiр був такий тихий i прекрасний, що йому раптом захотiлося розповiсти вiрному боцману iсторiю свого життя. Вiн щось довго теревенив, але це не зачiпало Смiхуна, який був вiд природи дурнуватий i тому нiчогiсiнько не второпав.
Та раптом його слух вловив слово «Пiтер».
– Найбiльше, – пристрасно теревенив Гак, – я хочу спiймати iхнього ватажка, Пiтера Пена. Адже це вiн вiдсiк менi руку. – Пiрат загрозливо махнув своiм гаком. – Я дуже довго чекав, щоб потиснути йому руку ось цим. Ох, як же його роздеру.
– Однак, – зауважив Смiхун, – я часто чув, як ви кажете, що такий гак вартуе двох рук, коли йдеться про розчiсування волосся чи якiсь iншi домашнi справи.
– Ага, – пiдтвердив капiтан, – якби я був матiр’ю, то радо молився б, щоб моi дiти народилися вже з такими.
І вiн глянув на свою залiзну руку гордо, а на iншу – презирливо. А потiм знову насупився.
– Пiтер кинув мою руку, – сказав вiн, скривившись, – крокодиловi, який випадково пропливав повз.
– Я вже давно, – зауважив Смiхун, – помiтив ваш дивний страх перед крокодилами.
– Я боюся не крокодилiв, – виправив його Гак, – лише цього одного крокодила. – Вiн перейшов на шепiт: – Йому так припала до смаку моя рука, Смiхуне, що тепер вiн усюди мене пiдстерiгае, тягаеться за мною по морях i суходолах, i облизуеться, уявляючи, як з’iсть усю решту мене.
– У певному сенсi, – гмикнув Смiхун, – це такий собi комплiмент.
– Не треба менi таких комплiментiв, – гаркнув Гак примхливо. – Я хочу, щоб Пiтер Пен першим дав себе скуштувати.
Вiн сидiв на капелюшку величезного гриба i тепер промовляв тремтячим голосом.
– Смiхуне, – сказав вiн ледь чутно, – цей крокодил давно б мене з’iв, але, на щастя, вiн примудрився проковтнути годинник, i тепер той цокае у нього всерединi та попереджае мене про його наближення.
Пiрат зареготав, але смiх його був невеселим.
– Одного дня, – зауважив Смiхун, – годинник зiпсуеться, i вiн вас дiстане.
Гак облизав пересохлi губи.
– Ще б пак, – погодився вiн, – тому той страх i переслiдуе мене.
Раптом вiн вiдчув якесь дивне тепло знизу.
– Смiхуне, – сказав вiн, – а мое сидiння гаряче.
Вiн зiстрибнув. Коли все палае, молоток i плоскогубцi печуть.
Вони обстежили гриб, який був завбiльшки з невеличкий ослiнчик. Таких грибiв не бувае в звичайних лiсах. Вони спробували його зiрвати, i вiн легко пiддався, бо зовсiм не мав корiння. Але з того мiсця, де «рiс» гриб, раптом задимiло. Пiрати перезирнулися.
– Це ж димар! – здогадалися вони одночасно.
І справдi, iм вдалося виявити димар пiдземноi оселi. Хлопчики зазвичай затикали його грибом, коли ворог опинявся по сусiдству.
Але не тiльки дим надходив iз комина. Звiдти линули ще й дитячi голоси, адже хлопцi почувалися в безпецi i весело базiкали. Пiрати похмуро прислухалися до розмови, а потiм поклали гриб на старе мiсце. Вони стали пильно роззиратися навколо i помiтили дупла семи дерев.
– Ви не чули голосу Пiтера Пена звiдтiля? – прошепотiв Смiхун i погладив свiй Джоннi-штопор.
Гак кивнув. Якийсь час вiн стояв у роздумах, нарештi його блiде обличчя спотворила така усмiшка, вiд якоi кров холоне в жилах. Смiхун саме цього i чекав.
– Розкрийте ваш план, капiтане, – закричав вiн нетерпляче.
– Для того щоб повернутися на корабель, – повiльно цiдив слова крiзь зуби Гак, – треба спекти великий багатий торт для забави, з товстим шаром зеленого крему на ньому. Там може бути тiльки одне примiщення внизу, бо е лише один комин. Але цi дурнi зробили аж семеро дверей, навiть не збагнувши, що достатньо одних на всiх. Це показуе, що жоден iз них не мае матерi. Ми залишимо торт на березi, бiля Лагуни русалок. Там хлопцi дуже люблять купатися, розважаючись iз русалками. Коли вони знайдуть торт, то вiдразу з’iдять його, адже у них немае матерi, яка пояснила б iм, наскiльки шкiдливо iсти такий жирний свiжий торт. Пiрат вибухнув реготом, i не був щирим i щасливим цей смiх.
– І тодi вони помруть.
Смiхун слухав свого капiтана з усе наростаючим захопленням.
– Це найвибагливiше пiратське вбивство з усiх, про якi я чув, – вигукнув вiн i почав вiдчайдушно витанцьовувати i виспiвувати:
Стiй, боягузе, коли я з’явився,
Вiд страху тобi нiкуди не втекти.
Коли Гак твою лапу мiцно потисне,
Вiд тебе залишаться тiльки кiстки.
Вони тiльки увiйшли у смак i вже мало не затягнули другий куплет, як раптом замовкли. Вони почули тонесенький звук, який навiть опалий листочок мiг заглушити своiм шелестом, але звук цей наближався i ставав усе виразнiшим:
Тiк-так, тiк-так, тiк-так.
Гак застиг на мiсцi з пiднятою ногою.
– Крокодил, – прошепотiв вiн, задихаючись, i помчав геть, а боцман кинувся за ним.
Це i справдi був крокодил. Вiн не займав iндiанцiв, i тi продовжували полювати за iншими пiратами. Йому потрiбен був лише Гак.
Хлопчики знову вилiзли зi своеi схованки, але всi небезпеки, якi готувала для них ця нiч, ще не були подоланi.
На галявину з криком вибiг Хвостик, якого переслiдувала зграя вовкiв. Язики переслiдувачiв були висолопленi, а iхне гарчання було просто нестерпним.
– Рятуйте мене, рятуйте! – верещав Хвостик, повалившись на землю.
– Та що ж нам робити, що ми можемо?
Тут вони проявили неабияку повагу до Пiтера, бо цiеi митi всi iхнi думки звернулися до нього.
– А як би вчинив Пiтер? – спитали вони в один голос.
І на одному подиху вигукнули:
– Пiтер поглянув би на них крiзь ноги!
І додали:
– Давайте зробимо, як Пiтер.
Вони негайно обернулися до вовкiв спинами, всi разом нахилилися, споглядаючи на вовкiв мiж своiми ногами. І вже наступноi митi перемога була за ними, бо, як тiльки хлопчики посунули на вовкiв, тi пiдiбгали хвости i зникли.
Хвостик пiднявся з землi, й усi вважали, що його очi все ще бачили вовкiв. Але вiн бачив зовсiм не вовкiв.
– Я бачив дивовижну штукенцiю, – повiдомив усiм, хто його оточив. – Це була велика бiла птаха. І вона летiла сюди.
– Що це за птаха, як вважаеш?
– Не знаю, – замрiяно сказав Хвостик, – але ii звали Вендi.
– Я згадав, – заявив Малюк вагомо. – Є такi птахи, яких називають Вендi.
– Я бачу ii, – закричав Кучерик. – Он летить Вендi у небi.
Дiвчина опинилася майже зовсiм у них над головою, i вони чiтко почули, як вона плаче. Але ще виразнiше долинув до них пронизливий вереск Тiнкер Белл. Розлючена фея зовсiм перестала виявляти приязнiсть i кидалася на свою жертву з усiх бокiв, щоразу посилюючи натиск, боляче щипаючи ii при кожному доторку.
– Привiт, Тiнк! – закричали дещо здивованi хлопчики.
Вона гукнула iм у вiдповiдь:
– Пiтер хоче, щоб ви застрелили Вендi!
У них не було звички розпитувати, якщо Пiтер щось iм наказував.
– Треба виконати бажання Пiтера, – завзято галасували хлопцi. – Хутко несiмо луки та стрiли!
Усi, крiм Базiки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук i стрiли були з собою, Тiнк зауважила це i вже потирала своi рученята.
– Поквапся, Базiко, рухайся! – закричала вона. – Пiтер буде дуже задоволений.
Базiка поклав стрiлу i натягнув тятиву.
– З дороги, Тiнкер Белл! – гукнув вiн, i як тiльки вистрелив, Вендi впала на землю зi стрiлою в грудях.
Роздiл 6
Маленька хатинка
Дурник Базiка стояв, як переможець, поруч iз тiлом Вендi, коли iншi хлопцi, вже озброенi, повистрибували зi своiх дупел.
– Ви спiзнилися! – крикнув вiн переможно. – Я вже застрелив Вендi. Пiтер буде дуже задоволений мною.
Пролiтаючи над його головою, Тiнкер Белл заверещала: «Справжнiй дурень!» – i кудись зникла. Нiхто ii бiльше не чув. Загубленi юрмилися навколо Вендi, i страхiтлива тиша опустилася на лiс. Якби серце Вендi билося, вони б його почули.
Малюк озвався першим.
– Це не птаха, – сказав вiн переляканим голосом. – Гадаю, що це якась ледi.
– Ледi? – вiдкрив рота Базiка i затремтiв вiд страху.
– І ми ii вбили, – хрипко зауважив Хвостик.
Вони скинули зi себе шапки.
– Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пiтер привiв ii сюди для нас.
І вiн у розпачi гепнувся на землю.
– І ця ледi мала нарештi подбати про нас, – похнюпився один iз близнюкiв. – А ти ii вбив.
Їм, звiсно, було шкода Базiку, але ще бiльше жалiли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчикiв, тi вiд нього вiдвернулися.
Базiка був блiдий, хоча у ньому проявилася тепер гiднiсть, яку ранiше нiхто не помiчав.
– Це я накоiв, – сказав вiн несамохiть. – Коли ця ледi приходила в моi сни, я шепотiв: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправдi, я ii застрелив.
І вiн повiльно подався геть.
