скачать книгу бесплатно
– Не йди! – прохали його iншi.
– Я мушу, – вiдказав вiн i сiпнувся. – Я страшенно боюся Пiтера.
І в цю трагiчну мить вони почули знайомий звук, який змусив iхнi серця пiдстрибнути. Вони почули кукурiкання Пiтера.
– Пiтер! – видихнули вони, бо вiн завжди повiдомляв про свое прибуття кукурiканням.
– Ховайте ii, – зашепотiли хлопцi й оточили Вендi. Лише Базiка залишився стояти осторонь.
Знову пролунав бойовий клич пiвня, i Пiтер приземлився перед загубленими.
– Вiтаю, хлопцi! – гукнув вiн i тi механiчно вiдповiли на це привiтання, пiсля чого знову настала тиша.
Прибулець спохмурнiв.
– Я повернувся, – сказав вiн сердито, – то чому не чую привiтань?
Вони вже було розтулили своi роти, але привiтання не вдалося.
Та ватажок не звернув увагу на це, поспiшаючи повiдомити славетну звiстку.
– Гарнi новини, хлопцi, – жваво промовив Пiтер. – Я нарештi знайшов маму для вас всiх.
Мовчанка тривала, тiльки почулося, як Базiка гепнувся на колiна.
– То ви ii не бачили? – спитав Пiтер i вiдчув якийсь неспокiй. – Вона ж летiла сюди.
– От лишенько, – сказав хтось, а iнший додав: – Ох, який сумний день.
Базiка пiднявся.
– Пiтере, – сказав вiн тихо. – Я тобi ii покажу.
Бачачи, що хлопчики все ще ховають Вендi, загороджуючи ii, став благати:
– Вiдступiть, близнюки. Дайте Пiтеру поглянути.
Вони всi вiдiйшли убiк, щоб вiдкрити йому огляд, i тепер Пiтер навiть не уявляв, що ж робити далi.
– Вона мертва, – сказав вiн, почуваючись незатишно. – Можливо, iй страшно залишатися мертвою?
Йому раптом захотiлося вiдскочити подалi i бiгти, бiгти, поки зовсiм не загубиться в свiтах, i бiльше вже нiколи не повертатися. Хлопцi усi з радiстю побiгли б за ним.
Але ватажок не рушив iз мiсця. Вiн витягнув стрiлу в неi iз серця й обернувся до своеi ватаги:
– Чия це стрiла? – зажадав вiн суворо.
– Моя, Пiтере, – озвався Базiка i знову впав на колiна.
– О, яка зрадницька рука, – зауважив Пiтер i пiдняв стрiлу, щоб вразити нею кривдника.
Базiка не ворухнувся. Вiн пiдставив своi груди:
– Бий, Пiтере, – заохочував вiн твердо, – бий по-справжньому.
Двiчi Пiтер здiймав руку зi стрiлою, i двiчi ii опускав.
– Я не можу вдарити, – сказав вiн трепетно. – Щось хапае мене за руку.
Усi глянули на нього зачудовано, крiм Хвостика, який, на щастя, дивився на Вендi.
– Це вона, – закричав вiн. – Це ледi Вендi, я бачу, як вона хапае його за руку!
Як не дивно, та Вендi справдi пiдняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався.
– Менi здалося, що вона вимовила: «Бiдний Базiка», – прошепотiв вiн.
– Вона жива, – заявив Пiтер.
Малюк пiдхопив:
– Ледi Вендi жива!
Пiтер клякнув бiля неi i знайшов свiй гудзик. Ви ж пам’ятаете той жолудь, який слугував йому гудзиком, а дiвчинка повiсила його собi на шию.
– Погляньте! – сказав вiн. – Стрiла влучила точно сюди. Це поцiлунок, який я iй подарував. Вiн урятував iй життя.
– Я пам’ятаю поцiлунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцiлунок.
Та Пiтер його не слухав. Вiн благав Вендi хутчiше прокидатися, щоб вiн мiг показати iй русалок. Але дiвчинка ще не вiдповiдала, адже перебувала в глибокiй непритомностi. Над iхнiми головами пролунав тоненький зойк.
– Чуете Тiнк? – зауважив Кучерик. – Вона ридае, бо Вендi жива.
І тодi iм довелося розповiсти Пiтеру про злочин Тiнк, i вони нiколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя.
– Слухай сюди, Тiнкер Белл! – закричав вiн. – Я бiльше тобi не товариш. Забирайся звiдси назавжди.
Вона злетiла до нього на плече i благала пом’якшити вирок, але вiн струсонув ii. І тодi Вендi знову пiдняла руку, благаючи його про милосердя.
– Гаразд, не назавжди, а лише на тиждень.
Гадаете, Тiнкер Белл була вдячна Вендi за те, що та за неi заступилася? Та де там, вона на таке не здатна.
Феi – дуже дивнi iстоти, i Пiтер, який зрозумiв цi створiння найкраще, часто просто вiдганяв ii.
Але що було робити з Вендi, здоров’я якоi перебувало в такому жалюгiдному станi?
– Давайте вiднесемо ii вниз, у нашу оселю, – запропонував Кучерик.
– Ага, – пiдтримав його Малюк. – Саме так i треба чинити з ледi.
– Нi, нi, – зупинив iх Пiтер. – Не смiйте до неi торкатися. З нею треба поводитися шанобливо.
– Отже, – погодився Малюк. – Це те, про що я думаю.
– Але якщо ii залишити тут, – припустив Базiка, – вона ж помре.
– Угу, вона помре, – пiдтримав його Малюк. – Тiльки виходу все одно немае.
– Звiсно ж, е, – заперечив Пiтер. – Ми збудуемо хатинку навколо неi.
Всi дуже зрадiли.
– Хутко! – наказав Пiтер. – Тягнiть нагору все найкраще, що у нас е. Гайда додому. Покваптесь!
Умить вони стали такi ж зайнятi, як кравцi у нiч перед весiллям.
Загубленi кинулися вниз, до постiльноi бiлизни, до дров. І в той час, як вони метушилися, там з’явилися, хто б ви подумали, Джон i Майкл. Вони ледве чвалали, майже засинали на ходу, зупинялися, прокидалися, ступали ще один крок i засинали знову.
– Джоне, Джоне, – мало не плакав Майкл. – Прокинься! Де Нена, Джоне, i де матуся?
Тут Джон протирав очi i бурмотiв:
– То ми справдi летiли?
Вони дуже зрадiли, коли знайшли Пiтера.
– Привiт, Пiтере, – сказали вони.
– Вiтаю, – вiдповiв Пiтер миролюбно, хоча й зовсiм про них забув.
Вiн був дуже зайнятий, обмiряючи Вендi кроками, щоб збагнути, якоi величини мае бути хатинка для ii потреб. Певна рiч, у цiй оселi мали бути i крiсла, i стiл. Джон i Майкл спостерiгали за ним.
– А Вендi спить? – спитали вони.
– Авжеж.
– Джоне, – запропонував Майкл, – давай ii розбудимо i попросимо, щоб приготувала нам вечерю.
Але не встиг вiн це сказати, як з’явилися iншi хлопчики, якi тягнули колоди для будiвництва хатинки.
– Глянь на них! – зойкнув вiн.
– Кучерику, – сказав Пiтер одним зi своiх капiтанських голосiв, – простеж, аби цi хлопцi також узяли участь у спорудженнi хатинки.
– О, так, сер!
– Спорудженнi хатинки? – здивувався Джон.
– Так. Для ледi Вендi.
– Для Вендi, – уточнив Кучерик.
– Для Вендi? – не зрозумiв приголомшений Джон. – Але навiщо, вона ж лише дiвчинка.
– Тому, – продовжив Кучерик, – що ми iй усi тепер служимо.
– Ви? Служите Вендi?
– Так, – сказав Пiтер, – i ви також. Ідiть iз ними!
І здивованих братiв потягнули в лiс рубати, тесати i тягати дошки та колоди.
– Крiсла i камiнну решiтку – насамперед, – наказав Пiтер. – Тодi будуйте стiни й усе iнше.
– Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.
Пiтер потурбувався про все.
– Малюче, – командував вiн, – гайда за лiкарем.
– Ага, ага, – вiдгукнувся Малюк i зник, чухаючи свою потилицю. Але вiн знав, що Пiтеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона i з урочистим виглядом.
– Прошу, сер, – привiтав його Пiтер, рушаючи за ним. – То ви лiкар?
У такi митi рiзниця мiж ним i рештою хлопцiв завжди вiдчувалася дуже разюче. Адже вони усвiдомлювали, що це вiдбуваеться не насправдi, а для нього те, що здаеться справжнiм, насправдi таким не було. Інодi це завдавало певних неприемностей, як у випадку, коли iм доводилося прикидатися, що вони обiдають.
Якщо вони раптом вирушали в уявний свiт, то тут же отримували ляпас.
– Так, мiй маленький друже, – квапливо вiдгукнувся Малюк, щоки якого аж пашiли.
– Прошу, сер, – пояснив Пiтер, – ця ледi дуже хвора.
Вони стояли бiля ii нiг, але Малюк вважав за краще не помiчати цього.
– Ой-ой-ой! – похитав вiн головою. – І де ж вона лежить?
– Он на тiй галявинi.
– Я запхаю iй скляну штучку пiд пахву, – зронив Малюк i спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пiтер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лiкар» витягав «термометр».
– Як вона? – поцiкавився Пiтер.
– Так-так-так, – повiдомив Малюк, – ця штучка iй дуже допомогла.
– Я радий, – втiшився Пiтер.
– Я вiдвiдаю ii ще раз увечерi, – повiдомив «лiкар», – напоiть ii бульйоном iз горнятка з носиком.
