скачать книгу бесплатно
Ще якусь мить пiсля того, як пан i панi Дарлiнг пiшли з дому, каганцi бiля лiжок трьох дiтей продовжували свiтити яскраво. Це були дуже симпатичнi вогники, та нiхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пiтера. Але каганець Вендi затрiпотiв i так солодко позiхнув, що двiйко iнших позiхнули також, i, перш нiж вони спромоглися стулити своi роти, всi вогники згасли.
Тепер кiмната була освiтлена зовсiм iншим свiтлом, в тисячу разiв яскравiшим за каганцi. І в той час, коли ми розмовляемо про нього, хтось нишпорить по всiх шухлядах креденса, копаеться в шафi, вивертае там усi кишенi навиворiт у пошуках тiнi Пiтера. Це була дiвчинка, яку звали Тiнкер Белл. Вона була одягнена у витончену одiж iз листя, порiзаного квадратиками, за допомогою яких ii фiгуру можна було представити якнайпривабливiше. Вона була трохи схильна до повноти (i нагадувала пухкий силует пiсочного годинника).
Через якийсь час пiсля того, як фею закинуло у вiкно подихом маленьких зiрочок, у помешкання залiз i Пiтер. Частину шляху вiн нiс Тiнкер Белл, i його рука все ще була оповита чарiвним пилом.
– Тiнкер Белл, – покликав вiн тихесенько пiсля того, як переконався, що хлопцi сплять. – Тiнк, де ти?
А та сидiла в глечику, i, маю сказати, iй це дуже подобалося, бо досi iй нiколи не доводилося потрапляти у глечик iз водою.
– Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тiнь?
Нiжний дзвiн був йому вiдповiддю. Це була чарiвна мова фей. Звичайнi дiти ii не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуете, то обов’язково впiзнаете.
Тiнк сказала, що тiнь захована у великiй коробцi. Вона мала на увазi креденс, i Пiтер пiдскочив до нього, висунув одну за одною всi шухляди i викинув iхнiй вмiст на пiдлогу. В одну мить вiн знайшов свою тiнь i так цьому зрадiв, що не помiтив, як засунув шухляду разом iз Тiнкер Белл, яка загаялася там.
Хлопчик був упевнений, що як тiльки вiн виявить свою тiнь, то зiллеться з нею в едине цiле, як зливаються воедино двi краплi води. Але нiчого такого не сталося i Пiтер страшно перелякався. Вiн принiс iз ванни шматок мила i спробував приклеiти ним тiнь. Але у нього нiчого не вийшло. Тодi вiн сiв на пiдлогу i заридав.
Вiн так плакав, що розбудив Вендi i та сiла на лiжку. Однак вона зовсiм не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на пiдлозi. Їй просто стало цiкаво.
– Хлопчику, – сказала вона ввiчливим голосом. – Чому ти плачеш?
Пiтер також умiв бути ввiчливим, вiн трохи навчився манер у фей. Тому встав i вишукано вклонився. Вендi це дуже сподобалося, i вона йому вклонилася у вiдповiдь iз лiжка.
– Як тебе звати? – спитав вiн.
– Вендi Мойра Енджела Дарлiнг, – вiдповiла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати?
– Пiтер Пен.
Дiвчинка не сумнiвалася, що його звали Пiтером, але це iм’я здалося iй занадто коротким.
– І це все?
– Так, – вiдповiв вiн дещо рiзко. Уперше в життi йому здалося, що його iм’я й справдi закоротке.
– Даруйте, – сказала Вендi Мойра Енджела.
– Немае проблем, – втiшив ii Пiтер.
Дiвчинка спитала гостя, де вiн живе.
– Другий закрут праворуч, – пояснив Пiтер, – а далi прямо аж до самого ранку.
– Яка смiшна адреса!
Пiтер зашарiвся. Вперше вiн вiдчував, що, можливо, ця адреса й справдi була кумедна.
– І зовсiм нi, – заявив вiн.
– Я маю на увазi, – спробувала реабiлiтуватися Вендi, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же ii написати на конвертi?
Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.
– Менi не пишуть листiв, – вiдповiв Пiтер презирливо.
– А твоiй мамi пишуть?
– Я не маю мами, – зауважив вiн.
У нього не просто не було мами, але йому мама i не була потрiбна. Вiн узагалi вважав, що мама людинi нi до чого. Але Вендi, однак, одразу вiдчула, що стала свiдком якоiсь трагедii.
– О, Пiтере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дiвчинка, зiстрибнула з лiжка i пiдбiгла до гостя.
– Я плакав не через маму, – обурився вiн. – Я плакав, що моя тiнь не хоче до мене прилипати. Й узагалi, я зовсiм не плаксiй.
– Вона що, вiдiрвалася?
– Так.
Тут Вендi побачила, що тiнь валяеться на пiдлозi, зморщена та жалюгiдна. Їй стало шкода Пiтера.
– Який жах, – сказала вона, але зараз же всмiхнулася, бо помiтила, що хлопчик намагався приклеiти ii милом. Як справжнiсiнький хлопчисько.
На щастя, вона вiдразу збагнула, що треба робити.
– Їi слiд пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.
– Що таке «пришити»? – спитав вiн.
– Ти занадто неосвiчений!
– Нi, я не такий.
Але дiвчинка радiла невiгластву гостя.
– Зараз пришию ii тобi, мiй малий хлопчику, – заспокоiла його Вендi, хоча на зрiст вiн був нiтрохи не нижчий за неi. Дiвчинка витягнула свою торбинку для шиття i пришила тiнь до нiг Пiтера.
– Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася за «пацiента».
– О, я не буду плакати, – запевнив Пiтер, який уже вважав, що нiколи ранiше не плакав. Вiн зцiпив зуби i не видав жодного звуку, аж поки його тiнь не була мiцно до нього пришита, хоч вигляд у неi i був дещо пом’ятий.
– Їi належало б випрасувати, – задумливо сказала Вендi, але Пiтер, ще той хлопчисько, був iншоi думки. Вiн iз дикою радiстю застрибав по кiмнатi. Бо вже й забув, що тiнь йому пришила Вендi.
– Який я розумний! – репетував вiн захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах!
Доводиться визнати, що це марнославство Пiтера було однiею з його найбiльш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою вiдвертiстю, вiн нiколи не був скромним хлопчиком.
Але це неабияк вразило Вендi.
– Ти хвалько, – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звiсно, нiчого не зробила?
– Трiшечки зробила, – зронив Пiтер недбало i продовжував гарцювати.
– Трiшечки! – вiдповiла дiвчинка з гiднiстю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймнi пiти. – Вона знову залiзла в лiжко i накрилася ковдрою з головою.
Для того щоб розбурхати Вендi, Пiтер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, сiв на краечок лiжка i поплескав по ковдрi босою ногою.
– Вендi, – сказав вiн, – не уникай мене. Я не можу утриматися вiд кукурiкання, Вендi, якщо настiльки задоволений собою.
Проте вона не визирала назовнi, хоча й жадiбно слухала.
– Вендi, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жiнка нiколи не змогла б опиратися, – Вендi, вiд однiеi дiвчинки бiльше користi, нiж вiд двадцяти хлопчикiв.
Тодi Вендi, як i будь-яка iнша жiнка, хоча iнших там i не було, визирнула з-пiд ковдри:
– Ти справдi так гадаеш, Пiтере?
– Саме так.
– Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дiвчинка. – Тодi я знову встаю.
І вона сiла з ним поряд на краечку лiжка.
Вендi навiть пообiцяла подарувати йому поцiлунок, але Пiтер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовнi.
– Можеш поцiлувати ii? – спитав приголомшений хлопчик.
– Ти не знаеш, що таке поцiлунок?
– Я буду знати, коли ти зробиш це, – вiдповiв гiсть сухо, i щоб не зачепити його почуття, Вендi дала йому наперсток.
– А тепер, – сказав Пiтер, – я поцiлую тебе?
Вендi вiдповiла трохи манiрно:
– Якщо бажаеш…
Вона переконала себе досить вимушено нахилити свое обличчя до нього, але той просто вiдiрвав жолудь, що слугував гудзиком на його куртцi, i поклав у руку дiвчинки, так що вона повiльно вiдсунулася туди, де була ранiше, вiдтак галантно гiсть сказав, що Вендi буде носити його поцiлунок на ланцюжку на своiй шиi. Дуже пощастило, що вона справдi повiсила жолудь на той ланцюжок, бо пiзнiше трапилося щось таке, що врятувало iй життя.
Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цiкавитися вiком один одного. Позаяк Вендi завжди любила робити правильнi речi, то й спитала Пiтера, скiльки йому рокiв. Це було не зовсiм доречне запитання, i робити так було не слiд. Бо прозвучало, як на iспитi з граматики, коли вiдповiдь знають лише англiйськi королi.
– Я не знаю, – вiдповiв вiн неохоче, – та я ще молодий.
Вiн справдi нiчого не знав про свiй вiк, лише мав пiдозри, але сказав це вiдважно.
– Вендi, я втiк iз дому того ж дня, коли народився.
Дiвчинка була вельми здивована та заiнтригована, i вона показала це в чарiвнiй свiтськiй манерi, за допомогою дотику до своеi нiчноi сорочки та пiдсунувшись ближче.
– Я почув, як мама i тато, – Пiтер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту i стану чоловiком. – Вiн дуже хвилювався цiеi митi. – А я не хочу стати колись чоловiком, – сказав вiн пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким i розважатися. Тому й утiк i оселився в Кенсiнгтонському парку серед фей.
Вона кинула на нього дуже захоплений погляд, i Пiтер подумав, що це тому, що вiн утiк, але насправдi ii захопило його знайомство з феями. Вендi прожила таке тихе сiмейне життя, що знатися з феями iй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона стала закидати спiврозмовника запитаннями i це трохи його здивувало. Бо феi були для Пiтера швидше якоюсь неприемнiстю, що трапляеться на його шляху, i нiчого бiльше. Насправдi вiн iнодi любив давати iм на горiхи (прочуханку). Проте загалом iх любив, i тому розповiв про те, як феi з’явилися.
– Розумiеш, Вендi, коли в свiтi народилася перша дитина i вперше засмiялася, то ii смiх розсипався на тисячу дрiбних шматочкiв i з кожного з’явилося по феi. З того часу вони й живуть.
Балачка добряче втомила дiвчинку, але те, що вiдбувалося у неi вдома, малiй подобалося.
– Отже, – продовжував вiн розважливо, – було вирiшено, що у кожного хлопчика i дiвчинки мае бути своя окрема фея.
– Обов’язково мае бути? Саме так?
– Нi. Дiти зараз дуже розумнi стали, лиш трохи пiдростуть, то бiльше не вiрять у фей. І варто лише якомусь малюковi сказати: «Я у фей не вiрю», й якась iз них умить падае мертвою.
Йому вже набридло теревенити лише про фей i хлопчик прислухався, чому ж затихла Тiнкер Белл.
– Не розумiю, куди вона подiлася, – зауважив вiн, пiднявся i промовив iм’я Тiнк.
У Вендi затрiпотiло серце вiд неспокою.
– Пiтере! – заволала вона, хапаючи спiврозмовника за руку. – Ти ж нiчого не маеш на увазi, кажучи, що в цiй кiмнатi е фея?
– Вона тiльки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти ii не чуеш, еге ж?
Вони разом прислухалися.
– Я щось чую, – повiдомила Вендi. – Наче якiсь дзвiночки дзеленчать.
Той звук чувся з креденса, i Пiтер звеселiв. Нiхто не мiг виглядати таким веселим, як Пiтер, так чудово булькав його регiт. Вiн умiв смiятися, як смiються вперше в життi.
– Вендi, – прошепотiв хлопчик трiумфуючи, – здаеться, я засунув ii разом iз шухлядою!
Вiн випустив бiдолаху Тiнкер Белл iз шухляди, i та заметушилася в повiтрi, лаючи його на всi боки, не тямлячи себе вiд лютi.
– Тобi не можна казати такi речi, – повчав Пiтер. – Звiсно, менi дуже шкода. Але звiдки ж я мiг знати, що ти там сидиш?
Та Вендi бiльше не слухала хлопчика.
– О, Пiтере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу ii розгледiти!
– Вони майже нiколи не залишаються на одному мiсцi, – зауважив Пiтер.
Однак на одну мить Вендi таки побачила романтичний силует, що присiв вiдпочити на годиннику iз зозулею.
– Ой, яка гарненька! – здивувалася Вендi, хоча обличчя у Тiнк все ще було спотворене злiстю.
– Тiнк, – сказав Пiтер доброзичливо, – ця ледi хоче, щоб ти стала ii феею.
Тiнкер Белл вiдповiла зухвало:
