скачать книгу бесплатно
Здавалося, що лiтати зовсiм неважко, i вони спробували, пiдстрибуючи спочатку на пiдлозi, а потiм i на лiжках, але марно.
– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пiтер, – вашi думки стануть легкими i пiдiймуть вас у повiтря.
Вiн знову показав iм, як треба.
– Ти так спритно це робиш, – захоплювався Джон, – та чи не мiг би ти повторити це дуже повiльно разочок?
Пiтер показав усе повiльно та хутко.
– Я вже збагнув, Вендi! – закричав Джон, хоча нiчого вiн не втямив.
Нiхто з них не мiг зрозумiти, як треба лiтати, хоча Майкл умiв читати навiть двоскладовi слова, а Пiтер не вiдрiзняв А вiд Я.
Певна рiч, Пiтер iх дурив, адже нiхто не зможе злетiти, поки фея не посипле його чарiвним пилом.
На щастя, його руки були забрудненi такий пилом, вiн просто подув собi на одну руку, i результат не забарився.
– Тепер треба стенути плечима, – скомандував вiн, – i це станеться.
Вони всi ще були на своiх лiжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг вiн скiнчити, як тут же вихором понiсся через усю кiмнату.
– Я лiтаю! – верещав вiн вiд захвату.
Джон полетiв i зустрiвся з Вендi бiля ванноi.
– О, як це чудово!
– Просто приголомшливо!
– Погляньте на мене!
– Погляньте на мене!
– Погляньте на мене!
У них виходило не так елегантно, як у Пiтера, бо вони ще не вмiли допомагати собi ногами, а iхнi голови iнодi мало не торкалися стелi, та це була дурниця порiвняно з тим, наскiльки незвично це було. Пiтер спочатку подав руку Вендi, але iй довелося вiдмовитися вiд його допомоги, бо Тiнк дуже лютувала.
Вони лiтали догори й униз, вiд кутка до кутка. Та вирiшальним було слово Вендi.
– Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не полiтати назовнi?
Звiсно, це було те, чого домагався Пiтер.
Майкл уже був готовий: вiн хотiв з’ясувати, за який час вiн пролетить мiльярд миль. Але Вендi досi сумнiвалася.
– Русалки! – нагадав Пiтер.
– О!
– А ще – пiрати.
– Пiрати! – зарепетував Джон, надягаючи свiй капелюх для недiльних прогулянок. – Летiмо негайно туди!
Цiеi самоi митi пан i панi Дарлiнг з’явилися з Неною з брами будинку № 27. Вони бiгли по вуличнiй брукiвцi, щоб зазирнути у вiкно дитячоi кiмнати. Та воно було зачинене, хоча в кiмнатi й палахкотiло свiтло, але найжахливiше полягало в тому, що вони розгледiли на фiранцi тiнi трьох силуетiв, що кружляли по кiмнатi з закутка в куток, але не по пiдлозi, а в повiтрi. Та нi, не три силуети, а чотири!
Тремтячими руками вони вiдчинили вхiднi дверi. Пан Дарлiнг хотiв було кинутися нагору сходами, але панi Дарлiнг зробила йому знак, щоб вiн пiдкрався потихеньку. Вона навiть намагалася змусити свое серце стукотiти тихше.
Чи встигнуть вони вчасно дiстатися до дитячоi? Якщо так, то буде просто чудово для них, i ми зможемо зiтхнути з полегшенням, але тодi не буде нiякоi казки. З iншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обiцяю, що все закiнчиться добре.
Батьки дiсталися б вчасно в дитячу, якби зiроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вiкно i вiдчинили його, а найменша зiрочка пискнула:
– Виходь, Пiтере!
І Пiтер збагнув, що не можна бiльше гаяти нi секунди.
– Гайда! – гукнув вiн наказовим голосом i тут же виплив повiтрям у нiч, за ним подалися Вендi, Джон i Майкл.
Пан i панi Дарлiнг, а також Нена вбiгли в дитячу кiмнату занадто пiзно. Пташки випурхнули з гнiзда.
Роздiл 4
Полiт
«Другий закрут праворуч, а далi прямо до самого ранку».
Тодi Пiтер сказав Вендi, що це й е те мiсце, де розташована Нiколандiя. Але навiть пташки, що вмiють читати мапи i звiряються з ними за вiтром, навiть вони не змогли б нiчого вiдшукати за такою адресою. Пiтер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить.
Однак спочатку супутники довiряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облiтали круглi дзвiницi i гострi шпилi будiвель, все, що пiдказувала iм iхня фантазiя. Джон i Майкл мчали поряд, потiм Майкл виривався уперед.
Вони згадували, з якою недовiрою не так давно ставилися до самоi можливостi лiтати по кiмнатi.
Не так давно це було. Але наскiльки давно? Вони вже летiли над морем, перш нiж ця думка стала турбувати Вендi всерйоз. Джон вирiшив, що це було iхне друге море й iхня третя нiч.
Часом ставало темно, часом – знову свiтло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справдi iнколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пiтер був такий веселий i винайшов новий спосiб годувати iх?
Його метою було переслiдування птахiв, якi тримали в дзьобах iжу, що годиться i для людей, i красти харчi в них. А птахи, своею чергою, вiдбирали iжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цiлi милi, розсуваючи таким чином межi прояву доброi волi. Але Вендi зауважила з нiжною турботою, що Пiтер не здаеться, хоча й розумiючи, що це був доволi дивний спосiб отримати свiй хлiб iз маслом, якщо врахувати, що iснують й iншi способи зробити це.
Інодi вони засинали на льоту, мiцно засинали, i це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливоi висоти. Та найстрашнiше було те, що Пiтеру це здавалося кумедним.
– Он вiн знову полетiв униз! – волав вiн у захватi, коли Майкл раптом падав, як камiнь.
– Рятуй його, рятуй його! – верещала Вендi, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.
Нарештi Пiтер «пiрнав» за ним слiдом i хапав Майкла останньоi митi, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.
Однак вiн завжди чекав до останнього, i вiдчувалося, що його вабить власна спритнiсть, а не збереження людського життя. Крiм цього, вiн любив рiзноманiтнiсть, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, мiг раптом втратити свою принаду, тому завжди iснувала ймовiрнiсть того, що наступного разу, коли ви впадете, вiн може вас впустити.
Вiдчайдух мiг спати в повiтрi i не падати, просто лягав на спину i наче плив, це вiдбувалося тому, що сам вiн був легенький, як пiр’iнка, i подих вiтерцю лише пришвидшував його полiт.
– Можеш бути трохи уважнiшим iз ним, – прошепотiла Вендi Джону, коли вони гралися в «Не вiдставай вiд провiдника».
– Тодi порадь йому не викаблучуватися, – вiдказав на це Джон.
У грi «Не вiдставай вiд провiдника» Пiтер мiг лiтати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожноi акули, що пропливала повз, так само, як на вулицi, коли вам хочеться встромити свiй палець у залiзнi перила. Дiти не могли слiдувати за хлопчиком так само спритно, i це спонукало його хизуватися, особливо, коли вiн споглядав позад себе, щоб побачити, скiльки плавникiв пропустили його супутники.
– Маеш гарно з ним поводитися, – наказувала Вендi своему братику. – Бо вiн може нас тут покинути!
– Тодi ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.
– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?
– Ну, тодi полетимо далi, – припустив Джон.
– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летiти все далi i далi, бо ми не знаемо, як зупинитися.
Це була правда, Пiтер забув показати, як припиняти полiт.
Тодi Джон сказав, що коли вже дiйде до найгiршого, вони будуть змушенi летiти прямо, бо свiт круглий, i тому з часом повернуться до свого власного вiкна.
– І хто приноситиме нам iжу, Джоне?
– А ти бачила, як спритно я видер здобич iз дзьоба орла, Вендi?
– Пiсля двадцятоi спроби, – нагадала йому дiвчинка. – Й якщо навiть ми самi навчимося добувати iжу, поглянь, як незграбно ми ще лiтаемо: вiчно натикаемося на хмари, якщо Пiтера немае поруч i нiхто не веде нас за руки.
Вони справдi весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли лiтати вiльно, хоча, як i ранiше, заробляли собi синцi та гулi. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим бiльше намагалися б уникнути ii, то реальнiше, нiж зазвичай, могли б врiзатися в неi. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.
Пiтер iнодi вiдлiтав вiд них, тодi дiти почувалися зовсiм самотньо. Вiн мiг летiти набагато швидше за дiтей, раптово мiг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якоi iм було зась. Вiн мiг спуститися регочучи вiд чогось дуже смiшного, балакав iз зiронькою, але потiм забував, що це було. Іншого разу вiн вигадував такi забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж вiдбуваеться насправдi. Це трохи дратувало дiтей, якi нiколи ранiше не бачили русалок.
– Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Вендi, – то як ми можемо сподiватися, що ти зможеш нас згадати?
І справдi, коли вiн повертався, то не пам’ятав iх, ну, не дуже добре пам’ятав. Вендi була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являеться в очах хлопчика, коли вiн намагався повiдомити iм час дня i вiдлетiти знову. Якось вона навiть була змушена назвати свое iм’я.
– Я – Вендi, – сказала дiвчинка схвильовано.
Пiтер дуже знiяковiв i попросив вибачення:
– Обiцяю, Вендi, – прошепотiв вiн, – якщо тобi здасться, що я тебе забув, тiльки скажи: «Я – Вендi» й я вiдразу ж згадаю.
Звiсно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пiтер показав друзям, як лежати долiлиць на сильному вiтрi, що зустрiчався на iхньому шляху, i це було таке нове вiдчуття, що дiти намагалися повторити цю дiю кiлька разiв i виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправдi вони б спали ще довше, але Пiтер швидко втомлювався вiд сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:
– Виходимо тут.
Так iз ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Нiколандii. Пiсля багатьох мiсяцiв мандрiвники таки дiстатися до неi, бiльше того, вони летiли достатньо прямо весь час, i може статися, що через Пiтера або Тiнк острiв сам шукав iх. Тiльки таким чином i можна було досягти його чарiвних берегiв.
– Он вiн там, – повiдомив Пiтер буденно.
– Де? Де?
– Там, куди показують всi стрiлочки.
І справдi, мiльйон золотих стрiлочок вказував дiтям у бiк острова, iх спрямувало туди дружне сонечко, яке прагнуло допомогти iм знайти дорогу, перш нiж самому податися спати.
Вендi, Джон i Майкл зависли в повiтрi, щоб уперше поглянути на острiв. Як це не дивно, але всi вони впiзнали його вiдразу, i доти, доки ними не заволодiв страх, дiти вiтали острiв, наче давно мрiяли побачитися з ним знову як старi знайомi, куди вони поверталися на канiкули.
– Джоне, поглянь, он лагуна!
– Вендi, дивися, он черепаха закопуе своi яйця в пiсок.
– Кажу тобi, Джоне, що бачу твого фламiнго зi зламаною ногою!
– Поглянь, Майкле, он твоя печера.
– Джоне, а що це там у хащах?
– Це вовчиця з вовченятами. Вендi, я вiрю, що це твое маленьке вовченя.
– А там мiй човен, Джоне, тiльки перевернутий.
– Нi, це не вiн. Твiй човен ми спалили.
– Це вiн, я впевнена. Кажу тобi, Джоне, я бачу дим табору червоношкiрих!
– Де? Покажiть менi, й я вам скажу по тому, як в’еться дим, чи вони перебувають на стежцi вiйни.
– А там, просто перед нами, тече Таемнича рiчечка.
– Тепер я бачу. Так, вони зараз на стежцi вiйни, налаштованi рiшуче.
Пiтеру було трохи прикро, що вони стiльки знають про його острiв, бо вiн хотiв верховодити, його трiумф був уже майже в його руках, аж тут усi трое хлопцiв раптом якось дивно притихли.
Сонячнi стрiлочки згасли, залишивши острiв у напiвтемрявi.
Із давнiх давен в оселях Нiколандii завжди здаеться, що там трохи затемно i занадто загрозливо. Тодi незвiданих мiсцин стае бiльше, чорнi тiнi ховаються в них, ревiння хижих звiрiв стае зовсiм iншим вмить, i насамперед ви втрачаете впевненiсть у власнiй перевазi. Тодi ви дуже зрадiли б нiчним каганцям. Ви навiть дозволили б Ненi сказати, що це трапилося тiльки у вашiй уявi, i що Нiколандiя – неймовiрна вигадка.
Певна рiч, Нiколандiя була неймовiрною в тi днi, але вона була реальною зараз, i не було нiяких нiчних каганцiв, ставало щораз темнiше, та й де була Нена тепер?
Вони часом розлiталися, але, вiдтак, ще тiснiше горнулися до Пiтера. Його поганi манери нарештi звiялись, його очi блистiли i дiти вiдчували якесь поколювання щоразу, коли торкалися його тiла. Мандрiвники тепер опинилися над грiзним островом, вони летiли так низько, що iнодi могли зачепитися ногами за якесь дерево. Нiчого загрозливого не було помiтно в повiтрi, аж раптом iхнiй полiт сповiльнився, наче в повiтрi якiсь ворожi сили стали опиратися iм. Інодi вони зависали в повiтрi, аж поки Пiтер не стиснув своi кулачки.
– Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, – пояснив вiн.
– Хто вони? – прошепотiла Вендi i затремтiла.
Але Пiтер не вiдповiв. Тiнкер Белл присiла йому на плече, але хлопчик струсив ii i послав уперед.
Інодi вiн балансував у повiтрi, дослухаючись, приклавши руку до свого вуха, а часом пильно вдивлявся у поверхню очима настiльки яскравими, що здавалося, вони могли б просвердлити двi дiрки в землi. Перепочивши, вiн знову робив це. Його хоробрiсть була майже вражаючою.
– Ви б не хотiли поринути в пригоду вже зараз, – недбало кинув вiн Джоновi, – чи краще спершу випити чаю?
