скачать книгу бесплатно
Пiсля того як капелюх повернувся до Джона, вiн важко зiтхнув, наче уникнув якоiсь великоi небезпеки.
Тим часом дерево оживало пiд натиском сокири та пилки. Майже все необхiдне для затишного житла вже лежало бiля нiг Вендi.
– Якби ж то знати, – зауважив хтось, – якi будинки iй подобаються.
– Пiтере, – закричав iнший, – вона перевертаеться увi снi!
– Вона вiдкрила рот! – вигукнув третiй, зачудовано видивляючись. – Оце добре!
– Може, вона заспiвае щось увi снi, – зауважив Пiтер. – Вендi, заспiвай нам пiсеньку, яку хатинку ти хотiла б мати.
І негайно ж, навiть не розплющуючи очей, Вендi заспiвала:
Бажаю мати такий будинок,
Якого не бачив свiт,
Де будуть червонi стiни,
І дах зелений, i плiт.
Вони дуже зрадiли цьому, i щоб виконати таку забаганку, принесенi колоди були помащенi липким червоним соком, а вся земля навколо була встелена мохом. Вони миттево звели стiни будинку i покрили мохом дах, вiдтак заспiвали хором:
Ми збудували стiни й дах,
Поставили дверi чудовi,
Скажiть нам, матiнко Вендi,
Що можна додати знову?
На це вона вiдповiла:
Гадаю, що найкраще далi
Вiкно потрiбно встановити,
У нього зазирнуть троянди,
А звiдти виглянуть дiти.
Загубленi тут же прорубали вiкно, а з великого жовтого листя змайстрували фiранки. Але звiдки ж узяти троянди?
– Троянди, – задумався Пiтер.
Але вони швиденько «посадили» кущ, i троянди вмить розцвiли.
А дiти?
І щоб Пiтер не встиг розпорядитися, як бути з дiтьми, вони поквапилися заспiвати:
Троянди тепер, як справжнi,
А дiтей ми сховали за дверi,
Інших створити не можемо,
Бо нас народили до вечерi.
Пiтеру так сподобалася ця чудова iдея, що вiн швиденько повернув справу так, нiби сам усе це вигадав. Будиночок вийшов гарненький, i Вендi, мабуть, було в ньому дуже затишно. Звiсно, вони бiльше не могли ii бачити. Пiтер обiйшов увесь будинок, перевiряючи, чи все гаразд. Нiщо не уникло його орлиного погляду.
– Нема чим стукати у дверi, – зауважив вiн.
Хлопцi засоромились, але Базiка подав свiй черевик, i з нього вийшов чудовий молоточок.
Начебто будiвництво скiнчилося, а от i нi.
– Немае комина, – заявив Пiтер. – Там мусить бути комин.
– Певна рiч, комин потрiбен, – стурбовано погодився Джон.
Це подарувало Пiтеру iдею. Вiн схопив капелюх iз голови Джона, вибив денце i насадив на дах. Маленькiй хатинцi так сподобався новий комин, який наче на подяку, тут же випустив iз себе хмарку диму.
Ну, тепер, здаеться, i справдi вже все було готово. Залишалося тiльки ввiчливо постукати в дверi.
– Намагайтесь виглядати якнайкраще, – застерiг iх Пiтер. – Перше враження завжди найважливiше.
Вiн був радий, що нiхто не спитав його, що таке «перше враження». Вони занадто перейнялися тим, щоб виглядати якнайкраще.
Ватажок тихенько постукав, i всi дiти завмерли, не було б чутно жодного звуку, якби не Тiнкер Белл, яка стежила за ними, сидячи на гiлцi та вiдверто знущаючись.
Питання, яке найбiльше хвилювало хлопцiв: якою буде вiдповiдь на стукiт? Якщо вона ледi, то що iй подобаеться?
Дверi вiдчинилися i на порозi з’явилася Вендi. Загубленi всi, як за командою, зняли шапки.
Господиня дивилася на них зачудовано, вони й не думали, що, вiдкриваючи дверi, вона настiльки здивуеться.
– Де це я? – спитала вона.
Звiсно, Малюк вiдгукнутися першим.
– Ледi Вендi, – сказав вiн квапливо, – ми збудували для вас хатинку.
– О, скажiть, що вона вам подобаеться, – заскиглив Хвостик.
– Милий, чудовий будиночок, – вiдгукнулася Вендi, i це були саме тi слова, якi сподiвалися вiд неi почути.
– А ми – вашi дiти! – зарепетували близнюки.
Тодi всi хлопцi опустилися на колiна i стали ii благати:
– Ледi Вендi, станьте нашою мамою!
– Хто, я? – сказала Вендi i засiяла. – Я б дуже хотiла, але розумiете, я ж iще тiльки дiвчинка. Менi бракуе досвiду.
– Це не важливо! – зауважив Пiтер, наче вiн знав усе про мам, хоча насправдi знав про них найменше з усiх. – Все, що нам треба, то це просто хорошу людину на роль матерi.
– О, любi, – розчулилася Вендi, – розумiете, менi здаеться, що я саме така.
– Така, така, – закричали всi, – ми це вiдразу збагнули.
– Дуже добре, – сказала вона. – Я постараюся. А тепер нумо додому, моi неслухнянi дiтки. Я впевнена, що ви намочили ноги. Негайно же покладу вас у лiжечко, а поки ви закуняете, встигну закiнчити казку про Попелюшку.
І вони спустилися вниз. Не знаю вже, як вони там усi помiстилися. Але все якось iнакше вимiрюеться в Нiколандii. Це був перший iз багатьох веселих вечорiв, якi вони провели з Вендi.
Поступово всi дiти поснули, а Вендi пiдiткнула iм ковдри. Сама ж вона цiеi ночi спала в своiй маленькiй хатинцi, а Пiтер стояв на вартi з оголеною шаблею, бо вiддалiк лунали голоси пiратiв, i було чутно, як у лiсi нишпорять вовки. Маленька хатинка виглядала так затишно i безпечно в темрявi, яскраве свiтло пробивалося з-пiд фiранок, а з димаря тоненько курилося. Пiтер стояв на чатах. Через якийсь час i вiн заснув, i кiлька фей натрапили на нього, повертаючись додому з балу. Вони, мабуть, помстилися б кожному з хлопчикiв, який заснув би на iхньому шляху вночi, але на Пiтера вони не сердилися, тiльки легенько полоскотали у нього в носi травичкою i полетiли далi.
Роздiл 7
Оселя пiд землею
Найперше, що зробив Пiтер наступного дня, це обмiряв Вендi, Джона та Майкла, щоб зробити дупла в деревах для кожного з них. Гак, як ви пам’ятаете, глумився над хлопчиками, що iм було потрiбне дупло для кожного, але вiн був невiгласом, бо якщо дерево вам не за розмiром, то дуже важко спускатися чи пiдiйматися по ньому, а хлопцi ж не були скроенi за однiею мiркою. Якщо дерево було якраз таке, як треба, то варто було тiльки нагорi глибоко вдихнути, як ви починали ковзати вниз iз потрiбною швидкiстю. А щоб пiднятися, треба було то вдихати, то видихати повiтря, трохи ворушити плечима i так звиватися вгору. Звiсно, коли ви опануете цi дii, то зможете робити всi цi речi, навiть не думаючи про них, i нiщо не становитиме для вас жодних труднощiв.
Але треба, щоб усе було за розмiром, тому Пiтер вимiрював кожного не менш ретельно, нiж коли б хотiв пошити iм костюм. Єдина вiдмiннiсть полягала в тому, що одяг шиють, щоб допасувати до вас, а тут ви мали бути такими, щоб пасувати до дерева. Зазвичай це вдаеться доволi легко. Як можна носити забагато одягу або замало, так i якщо ви опиняетесь у вибоiстих, незручних мiсцях, то можете знайти й дерево неправильноi форми, однак Пiтер робить ще якiсь дii, i пiсля цього ви стаете такими, як треба. А вже коли пасуете, то значна увага придiляеться технiцi спуску, i саме це, як виявила Вендi для свого задоволення, гуртувало всю сiм’ю просто iдеально.
Вендi та Майкл здолали своi дерева з першоi ж спроби, а Джон мусiв ще трохи повправлятися.
Через кiлька днiв тренувань вони вже могли легко пiдiйматися та спускатися. І вони палко полюбили iхню оселю пiд землею, особливо Вендi. Там була одна велика кiмната, так усi житла треба робити, з пiдлогою, з якоi можна було б викопати хробака, якщо хочете податися на риболовлю, на цiй пiдлозi також росли великi гриби чарiвних кольорiв, якi використовували, як ослiнчики. Деревце Некацiя щосили намагалося прорости в центрi кiмнати, але щоранку вони пиляли стовбур до одного рiвня з пiдлогою. Коли надходив час пити чай, воно виростало приблизно на два фути, i тодi вони клали на нього дверi, так виходив стiл. Але як тiльки чаювання закiнчувалося, загубленi спилювали деревце знову, i в кiмнатi тодi ставало достатньо мiсця для iгрищ. У кiмнатi був величезний камiн, до якого можна було доступитися з будь-якоi частини кiмнати, якби вам запраглося запалити його. Через нього Вендi натягнула мотузки, виготовленi з волокон, на яких вона розвiшувала бiлизну. Лiжко на день пiдiймалося, прихилялося до стiни, а ввечерi, рiвно о пiв на сьому, воно опускалося i займало майже половину кiмнати. Й усi хлопчики спали в ньому, крiм Майкла, лежачи, як сардини в бляшанцi. Існувало суворе правило перевертатися на iнший бiк тiльки за командою всiм водночас. Майкл також мав би там спати, але Вендi вважала, що у неi мае бути хтось маленький. Ви ж знаете, якi тi жiнки, тому для Майкла до стелi пiдвiсили кошик.
Інтер’ер в оселi був простий i невибагливий, але вiн разюче вiдрiзнявся вiд того, що якесь ведмежатко могло б учинити в такому пiдземному обiйстi за таких же обставин. Та була одна нiша в стiнi, не бiльша за пташину клiтку, що слугувала особистими апартаментами Тiнкер Белл. Вона вiдокремлювалася вiд загальноi кiмнати тоненькою фiранкою, бо Тiнк була дуже вередлива i завжди мала потребу чепуритися при роздяганнi чи одяганнi. Жодна жiнка, навiть велика, не могла б отримати вишуканiший салон, роздягальню та спальню в одному примiщеннi. Тапчан, як вона завжди його називала, був справжнiм ложем, на масивних нiжках. Колiр постiльноi бiлизни змiнювався залежно вiд того, якi квiти розцвiтали в цю пору року. В ii дзеркалi жив Кiт у чоботях, а таких меблiв зараз залишилося лише три взiрцi, вiдомi з казок. Рукомийник аж виблискував й обертався, креденс походив iз часiв Карла VI, а килим був найкращий, з раннього перiоду Марджерi та Робiна. Був там ще й чарiвний свiтильник, про людське око, звiсно, адже вона сама освiтлювала свое житло. Тiнк дуже зневажала всю обстановку в оселi хлопчикiв, утiм, можливо, й ii кiмнатка, хоча й гарна, виглядала достатньо пихато, як високо задертий носик.
Менi здаеться, що все це особливо вабило Вендi, адже цi хлопчики були тiльки ii, тому це допомагало iй так багато зробити. Бувало, що цiлими тижнями, за винятком церування панчiх вечiрньоi пори, вона не пiдiймалася нагору. Багато часу забирало готування iжi, це я можу пiдтвердити, бо сам засунув нiс у горщик, i навiть якби нiчого не було в ньому, навiть якщо б не було самого горщика, мама мала нагодувати всiх. Нiколи не було вiдомо точно, буде це реальна iжа чи лише вдавана, все це залежало вiд примхи Пiтера: вiн мiг iсти так, нiби це було частиною гри, а мiг наминати так, що його могло знудити (так напихався iжею), таке стаеться з бiльшiстю дiтей, i це краще, нiж щось iнше. Це ще одна рiч, про яку варто згадати. Уявне було настiльки реальним, що пiд час iжi ви могли вiдчувати ii форму i навiть смак. Звiсно, таке треба було спробувати, але ви й були змушенi наслiдувати його приклад, навiть якщо були вже занадто гладкi для свого дерева, i навiть не сподiваючись, що вам дозволять поiсти.
Улюбленим часом доби для Вендi був час для шиття i церування пiсля того, як усi дiти вже вляглися. Тодi, як вона казала, мама могла б перевести подих. І вона захоплювалася створенням нових речей для своiх дiтей, ставила подвiйну латочку на колiна, бо вони всi мали найбiльше клопотiв iз колiнами.
Коли ж вона брала кошик iз iхнiми шкарпетками, то в кожнiй була величезна дiрка, Вендi здiймала вгору руки i казала:
– О, любi, часом я думаю, що старим паннам можна позаздрити!
Але обличчя ii при цьому свiтилося.
Пригадуете нашу розмову про ручного вовка? Так ось, вiн дуже швидко пронюхав, що Вендi з’явилася на островi, розшукав ii i вони зустрiлися, як старi друзяки. Пiсля цього вiн уже слiдував за нею всюди.
Час минав собi дуже повiльно, та чи часто згадувала Вендi своiх батькiв, якi залишилися десь далеко? Це напрочуд складне запитання, бо дуже важко було сказати, скiльки вже часу вони були в Нiколандii, бо його розраховують за кiлькiстю мiсяцiв i сонць, а тут змiнюють вони один одного частiше, нiж на материку. Та боюся, що Вендi не надто переймалася долею своiх татуся та матусi. Але вона була абсолютно впевнена, що вони будуть завжди тримати вiдчиненим вiкно, через яке вилетiли iхнi дiти, щоб вони могли повернутися, i це ii дуже заспокоювало. Що ii турбувало бiльше, то це те, що Джон пригадував своiх батькiв тiльки приблизно, як людей, яких вiн колись знав, а Майкл уже встиг навiть повiрити, що Вендi й е iхня справжня матiнка. Цi речi лякали ii трохи, але Вендi прагнула виконувати своi обов’язки, щоб воскресити старе життя в iхнiх головах, навiть вигадала для них контрольнi роботи, на зразок тих, якi у неi бували в школi. Іншi хлопчики мiркували, що це дуже цiкаво, хотiли долучитися, тому змайстрували двi грифельнi дошки. На однiй iз них Вендi писала запитання, а на iншiй вони писали вiдповiдi. Запитання були найпростiшi: «Якого кольору були очi у мами?», або «Хто був вищий на зрiст – татко чи матуся?», або «Була мама брюнеткою чи бiлявкою?». І тi вiдповiдали на всi три запитання, якщо могли. Інодi вона загадувала iм написати твiр не менше, нiж на сорок слiв: «Як я провiв своi останнi днi», «Порiвняйте характер татуся та матусi», один iз них – на вибiр. Або ще: 1) «Опишiть мамин смiх»; 2) «Опишiть татiв смiх»; 3) «Опишiть мамину вечiрню сукню»; 4) «Опишiть свою дитячу кiмнату i те, що там було».
Якщо хтось не мiг вiдповiсти на запитання, йому пропонувалося просто поставити хрестик. І ii жахливо засмучувало, що навiть у роботi Джона з’являлося останнiм часом дуже багато хрестiв. Звiсно, единий, хто не ставив нiколи хрестикiв, був Малюк, i нiхто не мiг би бути бiльш безнадiйним за нього, бо його вiдповiдi були зовсiм безглуздими, через те, що вiн справдi забув свое минуле: меланхолiя – страшна рiч.
Пiтер у цьому участi не брав. По-перше, вiн не визнавав жодноi мами, крiм Вендi. А по-друге, вiн був единим хлопчиком на островi, який не вмiв нi прочитати, нi написати навiть маленького слова. Вiн був вищим за такi дрiбницi.
До слова, всi запитання були складенi в минулому часi. Яким був колiр очей матерi тощо. Вендi, вочевидь, також стала забувати.
Пригоди, природно, як ми побачимо далi, стали iхнiми буднями. Але в цей час Пiтер вирiшив, що через Вендi нова гра, яка дуже його захоплювала, бiльше не цiкавила його, але так завжди траплялося з його забавами. Гра полягала в тому, щоб вдавати, що сталася якась надзвичайна пригода, вихваляючись перед Джоном i Майклом. Так ставалося повсякчас, вони сидiли на крiслах, пiдкидаючи кульки в повiтря, штовхали один одного, ходили на прогулянку i поверталися, прикидаючись, що тiльки-но пiдстрелили ведмедя. Інодi Пiтер нiчого не робив, сидiв на крiселку, кудись витрiщившись. Вiн не мiг не дивитися так довго, i вигляд його був таким кумедним, що зумисне так скорчитись було важко. Хлопчик вихвалявся, що ходить пiшки заради свого здоров’я. Впродовж кiлькох сонць вони зачаровано вислуховували оповiдки про його пригоди. І Джон, i Майкл також були змушенi прикидатися, бо в iншому випадку вiн би поставився до них серйозно.
Пiтер часто ходив кудись один, а коли повертався, важко було визначити, трапилася йому на шляху якась небезпечна пригода чи нi. Інодi вiн про це просто забував. А потiм, коли ви вже його знаходили, то мiг би багато що розповiсти, i все ж знайти його часом бувало нелегко. Інодi вiн приходив додому з перев’язаною головою, i поки Вендi бiдкалася над ним i промивала рану кип’яченою водою, хлопчик розповiдав iй якусь карколомну iсторiю. Але Вендi нiколи нi в чому не могла бути впевнена, ви ж знаете. Проте траплялося багато пригод, про якi вона знала, що це правда, бо сама брала в них участь. Були i такi, якi були правдивi частково, бо iншi хлопцi брали в них участь i запевняли, що все в них – чистiсiнька правда.
Для того щоб описати iх усi, довелося б написати книжку таку ж грубу, як словник iз англiйськоi мови, i максимум, що можна зробити, це описати одну, як взiрець того, що саме вiдбувалося на островi. Складнiсть полягае в тому, яку з них вибрати. Може, про те, як червоношкiрi якось напали на пiдземну оселю? Це була кривава бiйка, особливо цiкава тим, що показуе одну з особливостей Пiтера, який опинився в гущi бою i змiг переломити стан справ на власну користь. Коли перемога вже була на iхньому боцi, вiн чинив по-одному, а iнодi й по-iншому, коли волав: «Я червоношкiрий сьогоднi? А ти, Базiко?» І Базiка вiдповiдав: «Я червоношкiрий, а ти, Хвостику?» Хвостик кричав: «Я червоношкiрий, а ти?» i так далi. Тодi всi вони були iндiанцями. І, звiсно, це закiнчилося б протистоянням зi справжнiми червоношкiрими, якби тi не захопилися вигадками Пiтера i не погодилися б удавати iз себе загублених хлопчикiв. А потiм усе починалося знову, навiть завзятiше, нiж будь-коли.
Ця надзвичайна пригода закiнчилася добре, але ми ще не вирiшили, що це була саме пригода, тому хочемо розповiсти про неi. Можливо, було б краще розказати про один нiчний напад червоношкiрих на пiдземну оселю, коли деякi з них застрягли в дуплах дерев i iх довелося вибивати, як корки. Або можна було б розповiсти, як Пiтер врятував життя Тигровiй Лiлii в Лагунi русалок, i таким чином зробив ii своiм союзником.
Або можна розповiсти про торт, який пiрати спекли для хлопчакiв, розраховуючи, що тi його вiдразу з’iдять i загинуть. І як вони пiдкладали його в рiзнi мiсця, але Вендi завжди виривала торт iз рук своiх дiтей, так що вiн iз часом втратив свiй привабливий вигляд, став таким же твердим, як камiнь, i використовувався, як снаряд. А одного разу сам Гак спiткнувся об нього i впав додолу в темрявi.
Або розповiсти вам про птахiв, якi були особистими друзями Пiтера. Особливо птаха Нiволга. Вона звила собi гнiздо на деревi бiля самого берега лагуни, але воно впало у воду, коли птаха висиджувала пташенят, тому Пiтер наказав, щоб нiхто ii не турбував. Це була гарна iсторiя, й ii кiнець показуе, наскiльки вдячним може бути птаха.
Й якщо ми вже згадали це, то варто також сказати, що вся лагуна була пригодою, але, звiсно, доведеться розповiдати вже про двi пригоди, а не про одну. Коротша пригода, хоча й захоплююча, була пов’язана з Тiнкер Белл, яка за допомогою iнших фей хотiла перевезти сплячу Вендi на материк на великому листочку. На щастя, листочок втримався, Вендi прокинулася, мiркуючи, як вона там опинилася, i попливла назад. Або, знову ж таки, ми могли б вибрати випадок, коли Пiтер «пiдкорював левiв», коли намалював стрiлою навколо себе коло i був упевнений, що нiхто не наважиться перетнути його. І хоча вiн прочекав там кiлька годин, нiхто з хлопчикiв, Вендi це бачила, затамувавши подих, з-за дерев, не наважився прийняти виклик свого ватажка.
Але ж треба iсторiю одну якусь? Мабуть, треба кинути жереб.
Я кинув жереб i вiн випав на лагуну. Так майже сповнилося одне бажання, як утерти носика Тiнк. Звiсно, можна було б кинути ще раз, а краще зробити це тричi. Однак, нехай уже буде лагуна.
Роздiл 8
Лагуна русалок
Якщо ви трохи примружите очi i при цьому вам пощастить, тодi побачите великий простiр, заповнений водою кольору, який важко розпiзнати у сутiнках. А якщо ви заплющите очi, то простiр набуде контурiв i засяе рiзними барвами настiльки яскраво, що буде здаватися, нiби це палае вогонь. Але якраз перед тим, як полинути на вогник, ви побачите лагуну. Тiльки в такий спосiб ii можна розгледiти з материка, тiльки в таку рiдкiсну мить. Якби ви могли розглядати ii хоча б двi секунди, то запримiтили б прибiй i почули спiв русалок.
Дiти часто гаяли довгi лiтнi днi в цiй лагунi, плавали або пiрнали бiльшу частину часу, бавилися з русалками у водi й таке iнше. Не треба думати, що саме тому русалки були дружнi до них: навпаки, було причиною великого жалю для Вендi, що за весь час перебування на островi iй так i не вдалося почути вiд русалок жодного путнього слова. Коли вона тихцем прокрадалася до краю лагуни, то могла iх розгледiти, особливо на Скелi Потопельникiв, де вони любили грiтися, ледаче вичiсувати волосся, що дуже дратувало дiвчинку. Їй iнодi навiть вдавалося пiдпливти до них нишком, але як тiльки вони помiчали гостю, то всi разом кидалися в воду i сильно били об воду хвостами, зовсiм не випадково, а навмисно.
До хлопцiв вони ставилися абсолютно так само, за винятком Пiтера, який теревенив iз ними на Скелi Потопельникiв годинами або вилазив iм прямо на хвости. Вiн подарував Вендi один iз iхнiх гребiнцiв.
Найбiльше русалок опиняеться в лагунi, коли народжуеться новий мiсяць, тодi вони збираються там i видають дивнi, жалiбнi звуки. Але в цi години лагуна небезпечна i смертельна, про це обов’язково треба пам’ятати. Вендi взагалi жодного разу не бачила лагуну при мiсяцi. Не тому, що боялася, що Пiтер не зможе захистити ii вiд якоiсь небезпеки, а тому, що твердо дотримувалася режиму, за якого всi зобов’язанi о сьомiй годинi бути вже в лiжку.
Вона часто бувала в лагунi, проте в сонячнi днi пiсля дощу, коли русалок там збиралося аж надто багато, щоб гратися з бульбашками. Бульбашки рiзних кольорiв веселки виникали з води i здiймалися, як кульки, коли русалки, грайливо б’ючи своiми хвостами, намагалися триматися всерединi веселки, поки бульбашки не лускали. Їхньою метою було зависати на краечку веселки, для цього було дозволено користуватися i руками. Інодi цiлий десяток таких забав мiг вiдбуватися в лагунi водночас, i це мало доволi привабливий вигляд.
Але цiеi митi дiти, якi намагалися приеднатися до них, були змушенi бавитися окремо, бо русалки вiдразу ж зникали. Проте у нас е докази того, що вони таемно спостерiгали за порушниками i часто переймали собi дитячi iдеi. Джон винайшов новий спосiб потрапляння в бульбашку, з головою, а не рукою, i русалки прийняли його. Це була ще одна ознака того, наскiльки Джон поринув у Нiколандiю.
Крiм цього, ставалося достатньо, щоб побачити, що дiтям достатньо вiдпочити на скелi впродовж пiвгодини пiсля обiду. Вендi спонукала iх робити так, i це мало бути справжнiм вiдпочинком, навiть якщо iжа була несправжня. То ж вони лежали собi на сонцi, а iхнi тiла виблискували в його променях, в той час, як дiвчинка сидiла поруч i пильно за ними наглядала.
Того дня вони всi опинилися на Скелi Потопельникiв. Скеля ця була розмiром не набагато бiльша за iхне велике лiжко, але, певна рiч, вони вже знали, як займати зовсiм мало мiсця. І вони дрiмали або, принаймнi, лежачи iз заплющеними очима, часом нагороджуючи один одного щипками, коли вважали, що Вендi не бачить.
А вона була дуже зайнята шиттям.
Маленькi баранчики побiгли по водi, сонечко сховалося, по водi прокралися тривожнi тiнi, i вода раптово охолола. Вендi вже не могла бачити, щоб засунути нитку в голку, i коли вона глянула вгору, то лагуна, завжди така весела, стала грiзною та недружньою.
Вона знала, що нiч ще не настала, але було так темно, як справжнiсiнькоi ночi. Нi, це було гiрше за нiч. Щось ще не настало, але цiею темрявою i тремтiнням попереджало, що скоро з’явиться. Що ж це було?
Пригадалася купа страшних iсторiй, якi вона чула про Скелю Потопельникiв, як злi капiтани висаджували на нiй морякiв i залишали iх там тонути. І вони топилися на нiй пiд час припливу, бо тодi опинялися зануреними у воду.
Звiсно, iй би краще розбудити дiтей. І не тiльки тому, що насувалося щось незнайоме. А тому, що вже було досить iм спати на скелi, ставало прохолодно. Але Вендi була недосвiдченою матiр’ю. Їй здавалося, що коли вже встановили правило спати пiвгодини пiсля обiду, то треба цього правила суворо дотримуватися. І хоча страх був на ii боцi, мамi хотiлося почути голоси хлопчикiв, та вона не стала будити iх. Навiть коли почула приглушений звук весел, хоча ii серце затрiпотiло, дiвчинка все одно не будила дiтей. Вона стояла над ними, щоб оберiгати iхнiй сон. Хiба це не хоробрий вчинок Вендi?
На щастя, один iз хлопцiв вiдчував небезпеку, навiть коли спав. Пiтер схопився, сну в нього наче й не було, i вiн тут же розбудив усiх iнших.
Вiн застиг нерухомо, приклавши одну руку до свого вуха.
– Пiрати! – закричав вiн.
Усi присунулися до нього ближче. Дивна усмiшка заграла на обличчi Пiтера, i Вендi, побачивши ii, сiпнулася. Коли ця посмiшка з’являлася на обличчi цього хлопця, нiхто не смiв звертатися до нього з жодним запитанням, все, що вони могли зробити, бути готовими коритися. Пролунав наказ гострий i проникливий, всi мовчки чекали цiеi команди:
– Пiрнай!
У повiтрi замиготiли ноги, i за мить лагуна виглядала зовсiм пустельно. Скеля Потопельникiв самотньо височiла посеред грiзноi води, нiби ii саму прирекли на загибель.
