скачать книгу бесплатно
– Що вона каже, Пiтере?
Йому довелося тлумачити.
– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велика i потворна дiвчина. І що вона – моя фея.
Хлопчик спробував вгамувати Тiнкер Белл.
– Ти ж знаеш, що не можеш бути моею феею, Тiнк, бо я – чоловiк, а ти – жiнка.
На це Тiнк вiдреагувала спересердя: «Ти дурний вiслюк» – i зникла у ваннiй кiмнатi.
– Зазвичай вона спокiйна фея, – пояснив Пiтер винувато, – ii назвали Тiнкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англiйською – дзвiночок).
Вони все ще залишалися разом у крiслi, й Вендi продовжувала чiплятися до Пiтера з розпитуваннями:
– То ти бiльше не живеш у Кенсiнгтонському парку?
– Інодi буваю там…
– А де ж ти тепер живеш?
– Із загубленими хлопцями.
– А хто вони?
– Це дiтваки, якi випали з вiзочкiв, поки iхнi няньки витрiшки продавали. Якщо iх за сiм днiв нiхто не знайде, то вони вирушають у краiну Нiколандiю, щоб жити там. А я – iхнiй ватажок.
– Як це чудово виглядае!
– Так, – погодився Пiтер, – але дуже нудно та самотньо. Розумiеш, у нас там немае дiвчат.
– Зовсiм немае дiвчат?
– Та немае, бо дiвчатка занадто розумнi, щоб випадати зi своiх дитячих вiзочкiв.
Це дуже втiшило Вендi.
– Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так вiдгукуватися про дiвчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажае нас.
Замiсть вiдповiдi Пiтер пiдвiвся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом iз ковдрою з лiжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Вендi, i дiвчинка рiзко заявила, що вiн не господар у ii будинку. Проте, Джон продовжував спати на пiдлозi настiльки безтурботно, що вона дозволила йому залишитися там.
– Я знаю, що ти хотiв здаватися добрим, – сказала Вендi, заспокоiвшись, – тому можеш подарувати менi поцiлунок.
Вона зовсiм забула про його невiгластво, коли йшлося про поцiлунки.
– Я не думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав вiн трохи з гiркотою, i запропонував повернути щось iнше.
– О, любий, – сказала Вендi приязно, – я не мала на увазi поцiлунок, а лише наперсток.
– А це що таке?
– Щось таке, – i Вендi поцiлувала його в щоку.
– Весело, – визнав Пiтер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобi подарував наперсток?
– Якщо тобi так хочеться, – зауважила Вендi, тримаючи цього разу голову прямо.
Пiтер поцiлував ii i тiеi ж митi дiвчинка злякано заверещала.
– В чому рiч, Вендi?
– Хтось боляче смикнув мене за волосся!
– Це, мабуть, Тiнк. Нiколи не знаеш, що iй заманеться.
Це справдi була фея, яка вовтузилася в повiтрi i знову вдалася до ненормативноi лексики.
– Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Вендi, щоразу, як ти будеш дарувати менi наперсток.
– Але чому?
– Чому, Тiнк?
І фея повторила:
– Бо ти дурний вiслюк.
Пiтер не збагнув чому, зате Вендi втямила i трохи засмутилася. Бо вiн сказав, що прилiтав до них у дитячу зовсiм не заради неi, а щоб послухати казки.
– Розумiеш, я ж не знаю казок. І нiхто iз загублених хлопцiв не знае навiть однiеi казки.
– Який жах! – зiтхнула Вендi.
– Знаеш, – спитав Пiтер, – чому ластiвки будують гнiзда пiд стрiхами будинкiв? Щоб слухати казки. О, Вендi, твоя мама розповiдала тобi таку чудову казку.
– Це яку ж?
– Про принца, який шукав дiвчину, що загубила кришталевий черевичок.
– Пiтере, – пояснила Вендi азартно, – це ж Попелюшка, i вiн потiм ii знайшов, i вони жили пiсля цього дуже щасливо.
Пiтер так зрадiв, що зразу ж схопився з пiдлоги, на якiй вони сидiли, i поквапився до вiкна.
– Куди ти йдеш? – закричала Вендi, передчуваючи щось недобре.
– Розповiсти iншим хлопцям.
– Не треба, Пiтере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу iнших казок.
Вона промовила саме цi слова, тому не може бути жодних сумнiвiв, що таким чином вона випробовувала Пiтера. Вiн повернувся i в його очах промайнув якийсь жадiбний погляд, що мав би стривожити дiвчинку, але цього не сталося.
– А скiльки казок я б могла розповiсти хлопцям! – замрiяно сказала Вендi, i Пiтер умить схопив ii та потягнув до вiкна.
– Вiдпусти мене! – наказала вона йому.
– Вендi, летiмо зi мною, розкажи моiм хлопцям казку.
Звiсно, iй було приемне таке прохання, але дiвчинка заперечила:
– О, любий, та я не можу. Подумай про мою матiнку! До того ж я не вмiю лiтати.
– Я тебе навчу.
– О, як гарно було б умiти лiтати.
– Я тебе навчу застрибувати вiтру на спину, i тодi ми полетимо разом.
– О, – вигукнула дiвчинка захоплено.
– Вендi, Вендi, та замiсть того, щоб спати в своiх лiжечках, ми могли б лiтати по небу i базiкати з зiрками!
– Ого!
– І Вендi, там е русалки.
– Русалки? З хвостами?
– З дуже довгими хвостами.
– Ой, – зойкнула Вендi, – я можу побачити русалок.
Пiтер намагався пустити в хiд всi своi хитрощi.
– Вендi, – сказав вiн, – а як би ми всi тебе поважали.
Вендi каралася в сумнiвах. Здавалося, що вона з усiх сил намагаеться залишитися в дитячiй кiмнатi.
Але в хлопця не було жалю до неi.
– Вендi, – наполягав вiн, – ти пiдтикала б нам ковдри ночами.
– Ой!
– Адже нам нiхто нiколи не пiдтикав ковдри.
– Ой! – i ii руки потягнулися до гостя.
– Ти б зашивала наш одяг i пошила б нам кишенi. Бо в нас немае навiть однiеi кишенi.
Ну, й як тут встояти?
– Звiсно, що це дуже цiкаво, – захопилася дiвчинка. – Пiтере, а ти мiг би навчити також лiтати Джона та Майкла?
– Якщо бажаеш, – сказав вiн байдуже, пiдiйшов до Джона та Майкла i почав iх трясти.
– Прокидайтеся! – кричала Вендi. – Пiтер Пен прийшов сюди i навчить нас лiтати.
Джон протер очi.
– Тодi я встаю, – оголосив вiн.
І миттю опинився на пiдлозi.
– Привiт, – повiдомив хлопчик. – Я вже тут.
Майкл також схопився, наче сну й не було, нiби вiн i не лягав. Але Пiтер раптом зробив iм знак замовкнути. Обличчя присутнiх стали жахливо напруженi, так дiти намагалися вловити звуки з дорослого свiту. Начебто стояла мертва тиша. Буцiмто все гаразд. Нi, стривайте. Все було не так. Нена, яка вiдчайдушно гавкала весь вечiр, раптом принишкла. Саме цю тишу вони i вловили.
– Гасiть свiтло. Ховайтеся! Хутко, – скомандував Пiтер, вчасно беручи на себе командування усiею пригодою.
Коли в спальню увiйшла Лiза, тримаючи Нену за нашийник, кiмната здалася iй такою, як завжди, дуже темною, й якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трiйко янголяток увi снi. Вони справдi майстерно iмiтували це, але бiля вiкна, сховавшись за фiранками.
Лiза була сердита, бо збивала вершки для рiздвяного пудингу на кухнi, трохи закалякана ним, навiть iз родзинкою на щоцi. Пiдозри Нени здалися iй абсурдними. Дiвчина вирiшила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кiмнату, але ж не залишати ii тут.
– Твоi пiдозри нiкчемнi, – сказала служниця, не маючи намiру вибачатися перед Неною. – Всi твоi янголята сплять у своiх лiжечках. Послухай, як гарно вони соплять.
Тут Майкл, вирiшивши закрiпити успiх, засопiв так старанно, що мало не зiпсував усю справу.
Нена знала цi витiвки, тому намагалася вирватися з рук Лiзи, але та тримала мiцно.
Проте Лiза була не надто розумна.
– Ну, годi, Нено, – сказала вона строго i виштовхала собаку з кiмнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся пановi та панi, коли вони повернуться з вечiрки, i тодi, так чи iнак, але ти отримаеш прочуханку.
Вона знову прив’язала нещасну собаку надворi, та ви гадаете, що Нена заспокоiлася? Кличте сюди пана i панi з забави! Це саме те, чого вона прагне. А, може, ви гадаете, що собака непокоiлася за себе, а не за дiтей? Але Лiза повернулася на кухню до своiх пудингiв, i Нена збагнула, що iй уже нiхто не допоможе. Тодi вона стала рватися з ланцюга, i нарештi iй вдалося порвати його. Вже за мить вона увiрвалася у вiтальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразнiше попередити про небезпеку. Пан i панi Дарлiнг втямили, що в iхнiй дитячiй кiмнатi сталося щось жахливе i, навiть не попрощавшись iз господинею, поквапилися на вулицю.
Минуло цiлих десять хвилин з того часу, як трiйко шибеникiв сопiли за фiранкою, але Пiтер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.
Та повернiмося в дитячу кiмнату.
– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зi схованки. – Скажи, Пiтере, а ти справдi вмiеш лiтати?
Не переймаючись вiдповiддю, Пiтер облетiв кiмнату, зробивши кiлька пiруетiв.
– Як круто! – закричали Джон i Майкл.
– Як це гарно, – вiдгукнулася Вендi.
– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пiтер, знову забувши про манери.
