скачать книгу бесплатно
Вендi захотiла спершу випити чаю, за що Майкл потиснув iй руку на знак подяки, i навiть хоробрiший Джон не мiг зважитися.
– А яка пригода? – спитав вiн обережно.
– Там, у пампасах, спить пiрат, якраз пiд нами, – розповiв Пiтер. – Якщо хочеш, можемо спуститися й убити його?
– Я його не бачу, – сказав Джон, помовчавши трохи.
– Я бачу.
– Припустiмо, – сказав Джон трохи хрипко, – що вiн може прокинутися.
Пiтер обурився:
– Ти ж не думаеш, що я стану вбивати людину, коли вона спить? Спочатку я його розбуджу, а тодi вб’ю! Я тiльки так це роблю.
– Зрозумiло! А ти багатьох убив?
– Тонни.
Джон сказав: «Як жорстоко», але вирiшив усе ж випити спочатку чаю. Вiн спитав, чи багато зараз е пiратiв на островi, i Пiтер пiдтвердив, що вiн нiколи ранiше не бачив стiлькох.
– І хто у них за капiтана?
– Гак, – вiдповiв Пiтер i обличчя його стало дуже суворим, що показало, наскiльки вiн ненавидiв це iм’я.
– Джез Гак?!
– Саме так.
Майкл одразу зарюмсав, а Джон мiг говорити тiльки з паузами, хапаючи повiтря, бо iм чудово була вiдома репутацiя Гака.
– Вiн служив боцманом у самого Чорноi Бороди, – прошепотiв Джон хрипко. – Вiн найгiрший iз усiх! Навiть безстрашний Скажений Бик його боявся.
– Це вiн, – пiдтвердив Пiтер.
– А як вiн виглядае? Вiн великий?
– Не такий великий, як був.
– Що ти маеш на увазi?
– Я вiдкраяв вiд нього шматочок.
– Ти?
– Так, я! – вiдповiв Пiтер рiзко.
– Я не хотiв тебе образити.
– Тодi гаразд.
– Але що ти йому вiдтяв?
– Його праву руку.
– То тепер вiн не може битися?
– Аби так було…
– То вiн шульга?
– Вiн мае тепер залiзний гак замiсть правоi руки, як кiготь.
– Кiготь!
– Кажу ж тобi, Джоне, – наполягав Пiтер.
– Так?
– Кажи: «Так, сер!»
– Так, сер!
– Ось що, – продовжував вiн. – Кожен хлопець, хто служить пiд моею орудою, дае менi обiцянку, i ти маеш дати.
Джон зблiд.
– Ось вона: якщо ми зустрiнемося з Гаком у вiдкритому бою, ти маеш залишити його для мене. Його вб’ю я.
– Обiцяю! – хутко погодився Джон.
Цiеi митi iм було вже не так страшно, адже Тiнк летiла поруч i в ii свiтлi вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла лiтати так повiльно, як вони, i тому полетiла обертом по колу, в якому летiли вони. Вендi дуже це сподобалося, поки Пiтер не розповiв, у чому рiч.
– Вона каже, – тлумачив Пiтер, – що пiрати помiтили нас ще до настання темряви i тепер викочують Довгого Тома.
– Це велика гармата?
– Дуже. Бо вони бачать вогник Тiнкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалiк, то дадуть залп.
– Вендi!
– Джоне!
– Майкле!
– Попроси ii летiти звiдси, Пiтере! – трiйко дiтей заволали одночасно, але той вiдмовився.
– Гадаю, що фея збилася зi шляху, – пояснив вiн сухо, – i вона дуже налякана, що я можу вiдiслати ii саму невiдомо куди, а вона i так налякана?
На мить коло свiтла було зламане i хтось ласкаво, легенько вщипнув Пiтера.
– Тодi скажи iй, – благала Вендi, – щоб вона згасила свiтло.
– Вона не може зробити цього. Це едина рiч, на яку феi не здатнi. Свiтло гасне само по собi, коли вони засинають, як зiроньки.
– Тодi звели iй негайно заснути, – майже наказав Джон.
– Вона не може спати, поки iй не захочеться. Це ще одна рiч, яку феi не можуть зробити.
– Менi здаеться, – пробурмотiв Джон, – що саме цi единi двi речi варто навчити ii робити.
Тут його вщипнули, i не так приязно.
– Якщо б у когось iз нас була кишеня, – запропонував Пiтер, ii можна було б туди засунути.
Однак вони вилетiли в такому поспiху, що в усiх чотирьох не знайшлося жодноi кишенi.
– У мене е чудова iдея. Капелюх Джона!
Тiнкер погодилася мандрувати в капелюсi, якщо залишиться в його руках. Капелюха нiс Джон, хоча вона думала, що ii несе Пiтер.
Урештi капелюх узяла Вендi, бо Джон сказав, що вдарив ним об колiно, коли летiв. І це, як побачимо далi, призвело до лиха, бо Тiнкер Белл дуже не хотiла бути зобов’язаною Вендi. Крiзь шапчину вогник зовсiм не був помiтний, тому дiти летiли в повнiй темрявi. До того ж було гнiтюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пiтер пояснив, що це дикi звiрi хлепчуть воду бiля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухi дерева скриплять гiлками, але Пiтер пояснив, що це червоношкiрi гострять своi ножi.
Потом всi звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо.
– Хоч би щось озвалося, – сказав вiн.
І нiби у вiдповiдь повiтря здригнулося вiд такого страшного вибуху, якого вони ранiше не чули. Пiрати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркiт вiдлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридае по-звiриному: «Де вони, де вони, де вони?»
Тепер трiйко дiтей були справдi наляканi, вони нарештi дiзналися, яка рiзниця мiж уявним островом i реальним.
Аж от небо знову заспокоiлося, Джон i Майкл опинилися самi в темрявi. Джон летiв у повiтрi несамохiть, а Майкл, не знаючи, як плавати, ширяв.
– Тебе застрелили? – прошепотiв Джон i затремтiв.
– Я ще не збагнув, – пошепки вiдповiв Майкл.
Тепер ми вже знаемо, що нiкого тодi не поранили. Однак Пiтера вибуховою хвилею вiднесло до моря, а Вендi пiдкинуло вгору, i вона опинилася наодинцi, але з Тiнкер Белл. Було б краще, якби Вендi цiеi митi впустила капелюх iз рук.
Не знаю, спала ця iдея на гадку Тiнкер Белл заздалегiдь, чи нi, але вона випурхнула з шапки i почала вказувати Вендi дорогу до ii загибелi.
Тiн була не така вже й погана. Точнiше, лише цiеi митi вона була вкрай погана. Хоча загалом феi вважаються добрими. Та феi можуть вiдчувати лише щось одне, бо, будучи настiльки малi, вони, на жаль, мають мiсце для одного почуття на раз. Феi, однак, можуть змiнюватися, але змiнюватися iм доводиться повнiстю. Зараз Тiнкер Белл захлиналася вiд ревнощiв до Вендi. Те, що вона торочила свою дзвiнковою мовою, Вендi зрозумiти не могла. Я, звiсно, ii розумiю, тому знаю, що фея промовляла кепськi слова, але це звучало так невинно, вона лiтала туди i сюди, наче закликаючи: «Гайда за мною й усе буде гаразд».
Що ж мала робити бiдна Вендi? Вона покликала Пiтера, Джона та Майкла, але тiльки луна зареготала у вiдповiдь. Дiвчинка ще не втямила, що фея ненавидить ii лютою жiночою ненавистю. Й ось, збита з пантелику, хитаючись у своему польотi, вона полинула за Тiнк назустрiч своiй долi.
Роздiл 5
Острiв стае справжнiм
Вiдчуваючи наближення Пiтера, Нiколандiя поверталася до життя. Варто зауважити, що коли Пiтера не було, життя на островi завмирало.
За його вiдсутностi там було дуже тихо. Феi довше спали вранцi, тварини займалися своiми дiтками, червоношкiрi бенкетували по шiсть днiв i ночей, а коли пiрати та загубленi хлопчики зустрiчалися, то хiба що просто кусали один одного за палець. Та з прибуттям Пiтера, який не терпiв спокою, все поверталося на своi шляхи: якщо б ви приклали вухо зараз до землi, то почули б, як весь острiв бурлить життям.
Того вечора основнi сили острова розташувалися наступним чином. Загубленi шукали Пiтера, пiрати шукали загублених хлопчикiв, червоношкiрi шукали пiратiв, а дикi звiрi шукали червоношкiрих. І всi вони рухалися по колу i довкруж острова, але не могли зустрiтися, бо пересувалися з однаковою швидкiстю.
Усi прагнули кровi, крiм загублених, якi любили правила, але цiеi ночi вони вийшли зустрiти свого ватажка. Хлопчики на островi змiнювалися, звiсно ж, в кiлькостi, в мiру того, як iх убивали абощо. Та коли iхня кiлькiсть починала збiльшуватися, всупереч правилам, то Пiтер частину вiдпускав. Однак зараз iх було шестеро, якщо лiчити близнюкiв за двох. Тому зачаiмося тут, серед цукровоi тростини та поспостерiгаймо, як вони крадуться поодинцi, кожен зi свого боку, зi стилетом у руцi.
Їм було заборонено бути схожими на Пiтера, тому загубленi одягалися не в листя, а у ведмежi шкури, в яких вони виглядали такими круглими та пухнастими, що коли падали, то здавалося, що котяться. Тому вони намагалися не спотикатися.
Першим пiдкрадався Базiка, загалом вiн був вiдважний, але страшенний невдаха, найбiльший iз усiеi iхньоi ватаги. Вiн зазнав менше пригод, нiж будь-хто з них, бо всi важливi подii найчастiше вiдбувалися тодi, коли Базiка тiльки-но завертав за рiг. Наприклад, коли все спокiйно, вiн прагнув скористатися можливiстю назбирати трохи хмизу для багаття, а коли повертався, вже було по всьому. Це погано впливало на нiжну меланхолiю його вдачi, але замiсть того, щоб дратуватися, вiн тiшився, то ж вiн був дуже чемним хлопчиком. Бiдний бадьорий Базiка, небезпека чигала в повiтрi на нього цiеi ночi. Варто було б iй запобiгти, бо якщо таке станеться, доведеться горювати. Фея Тiнкер Бел, яка ретельно шукала цiеi ночi спосiб втiлення власноi витiвки, була переконана, що iй дуже легко вдасться обдурити Базiку. От i хитрюща ж Тiнкер Белл.
Якби вiн мiг нас почути, але ж ми насправдi не на островi, i пройшов повз, гризучи нiгтi.
Далi iшов Хвостик, люб’язний шибеник, його наздоганяв Малюк, який умiв вражаюче свистiти посеред дерев, танцюючи в екстазi пiд своi власнi мелодii. Малюк був найбiльш марнославним iз хлопчисьок. Йому здавалося, що вiн добре пам’ятае той час, коли ще не загубився, i тому поглядав на всiх згори вниз. Кучерик зайняв четверту позицiю. Вiн такий вiдчайдушний бешкетник i так часто вiдбувае покарання за своi бешкети, що коли Пiтер суворо наказував: «Нехай встане той, хто це накоiв», то Кучерик одразу ж мимоволi схоплювався, незалежно вiд того, скоiв вiн це, чи нi. Близнюкiв немае сенсу описувати, бо доводиться уточнювати, чи мова йде про того, кого треба.
Пiтер завжди iх плутав, i його ватага не намагалася iх розрiзняти, тому тi двое завжди плуталися мiж собою, i робили все можливе, щоб iз задоволенням пiдтримувати один одного, не зважаючи нi на що.
Хлопчики зникали у темрявi, i пiсля паузи, але не дуже довгоi, як це бувае на островi, пiрати натрапили на iхнiй слiд. Їх можна було почути ще задовго до того, як з’явилися, бо вони спiвали свою найжахливiшу пiсню:
Трави линву, йо-хо, в дрейф,
На вас пiрати йдуть,
Й якщо стрiлятимемо ми —
Поцiлимо, мабуть!
Нiкого гiршого на вигляд не траплялося бачити на цих берегах. Вони всiм добре вiдомi за книжками – з оголеною зброею, з сережками у вухах. Ось красунчик iталiець Чекко, чие iм’я вирiзав на його спинi начальник в’язницi в Гао. За ним, трохи вiдстаючи, тупотить величезний негр, який змiнив стiльки iмен, що i сам не пам’ятае, як його насправдi звати. Ним досi матерi лякають своiх дiтей у рiзних мiсцинах. Ось Бiлл Джукс, кожен дюйм його тiла вкритий татуюванням, це той Бiлл Джукс, який отримав у спадок вiд Флiнта шiсть десяткiв золотих луiдорiв, цiлий мiшок. А це Куксон, кажуть, що вiн – рiдний брат знаменитого кривавого Чорного Мерфi, але це нiколи не було доведено. Джентльмен Старкi колись служив швейцаром у державнiй школi, тому досi вбивае вишукано та витончено. За ним iдуть Дiрявий Морган i боцман-iрландець Смiхун, на диво генiальний чоловiк, який завдае удар, так би мовити, без образ. Вiн був единим бунтiвником у командi Гака. А ще були Гостряк, який тримав руки за спиною, i Муллiнз, i Елф Мейсон i багато iнших негiдникiв, про яких давно знали i боялися на берегах iспанськоi Америки.
Але серед них найпохмурiшим i найгрiзнiшим манiрно виступав Джеймс Гак, або, як вiн сам пiдписувався, Джез Гак, i був вiн единою людиною, яку боялося саме море. Вiн iхав на своiй легкiй, але неоковирнiй колiсницi, яку тягнули iншi пiрати, а замiсть правоi руки у нього був залiзний гак, яким вiн пiдганяв возiiв тягнути швидше. Цей жахливий чоловiк ставився до своiх людей, як до собак, i вони корилися йому. У Гака був мертвотний погляд i брунатне обличчя, його волосся вилося довгими пасмами, якi на вiдстанi виглядали, як чорнi свiчки, i додавали напрочуд грiзного виразу його загалом гарному обличчю. Його очi нагадували волошки у станi глибокоi меланхолii, аж до того часу, коли вiн штрикав у вас своiм гаком, i на цьому мiсцi з’являлися червонi плями, а болiло просто жахливо. Своiми манерами вiн нагадував великого сеньйора й елегантно рвав на клаптi своiх супротивникiв. А ще подейкували, що вiн був неабияким оповiдачем. І нiколи не був зловiснiшим, нiж у ту важливу мить, коли вiдправляв свою жертву на той свiт. Пiрат розмовляв вишукано, навiть коли лаявся, що виказувало його добре виховання, на вiдмiну вiд решти його команди. Чоловiк цей був вiдчайдушно хоробрим, це визнавали всi, й едине, чого уникав, був вигляд його власноi кровi, густоi та незвичного кольору. Стиль його одягу нагадував часи Карла II. Дехто згадував, що на зорi своеi кар’ери Гак був на диво схожий на цього нещасливого Стюарта. У ротi вiн тримав спецiальне пристосування власного винаходу, за допомогою якого мiг курити двi сигари одночасно. Але, без сумнiву, найбiльше вражав його залiзний кiготь.
Треба було бачити, як убивае цей пiрат, аби збагнути метод Гака. І тому перед ним запобiгав Дiрявий. Коли був поряд, Морган невмiло схилявся перед капiтаном, поправляючи йому мереживний комiр. Гак стрiляв у цiль, чувся виляск i вереск, тiло падало набiк, i пiрати йшли далi. При цьому вiн навiть не витягав сигари з рота.
Ось такий жахливий був цей чоловiк, iз яким доведеться битися Пiтеру Пену. Хто ж переможе?
Слiдами пiратiв стежиною, яку важко було помiтити недосвiдченому оку, безгучно кралися червоношкiрi, кожен iз них пильно вдивлявся у темряву. Вони несли томагавки та ножi, й iхнi оголенi тiла були пофарбованi та наолiенi. На iхнiх поясах висiли скальпи хлопчикiв i пiратiв, для них важить лише плем’я, i не слiд плутати з м’якiшими серцем делаварами чи гуронами. У фургонi, схрестивши ноги, сидiв хоробрий вождь Велика Маленька Пантера, вiдчайдух i власник найбiльшоi кiлькостi скальпiв, так що вони навiть перешкоджали йому вiльно пересуватися. Замикала процесiю Тигрова Лiлiя, горда та вередлива принцеса. Вона була вродливiша за похмуру Дiану, богиню лiсу, i за красуню Покахонтас також, своiми шанувальниками вона вертiла, як хотiла. Не було такого iндiанця, який не пропонував би iй стати його дружиною, але вона волiла триматися якнайдалi вiд вiвтаря, ii серцю милiший був томагавк. Звернiть увагу, що кроки iндiанцiв не були чутнi, пiд iхнiми ногами навiть гiлочка не хруснула. Єдине, що все ж таки можна було почути, це iхне важке дихання. Рiч у тiм, що вони трохи погладшали вiд частих бенкетiв, на яких спонукала до цього жирна iжа, але з часом вони таки схуднуть. Однак не це зараз становило найбiльшу загрозу.
Індiанцi зникають, наче тiнi, а на iхньому мiсцi на травi з’являються дикi звiрi: леви, тигри, ведмедi й iншi, дрiбнiшi хижаки. Вони важко дихають, висолопивши язики, бо цiеi ночi всi дуже голоднi.
Коли вони проходять, вигулькуе силует останнього з них – величезного крокодила. Незабаром ми дiзнаемося, за ким вiн полюе.
Крокодил зникае, а на стежцi знову з’являються загубленi хлопчики, i цей процес буде тривати доти, доки хтось iз пiратiв не спiткнеться. Тодi рух сповiльняеться i вони натикаються один на одного.
Але наразi всi йдуть розмiрено, однак пильно вдивляються вперед, i нiхто не тямить, що небезпека може пiдкрастися ззаду. Це зайвий раз доводить, наскiльки реальним був цей острiв.
Першими з цього рухомого кола випали загубленi. Вони попадали на галявину неподалiк вiд iхньоi пiдземноi оселi.
– Хоч би вже Пiтер хутчiй повертався, – нервово повторювали пiдлiтки, хоча кожен iз них був вищим на зрiст i ширшим у плечах, нiж iхнiй ватажок.
– Я единий iз вас, хто не боiться пiратiв, – зауважив Малюк тоном, який не давав йому стати загальним улюбленцем, однак якийсь вiддалений звук змусив його квапливо додати: – Але менi усе ж хотiлося б, аби вiн повернувся i розповiв, що там далi сталося з Попелюшкою.
