скачать книгу бесплатно
Але цей чоловiк заслуговуе виправдання. Вiн також одягався на вечiрку, i все було гаразд iз ним, поки справа не дiйшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо цей чоловiк, який знав усе про бiржу й акцii, зовсiм не вмiв зав’язувати краватки. Інодi краватка здавалася без бою, але бували випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлiнг проковтнув власну гордiсть i користувався готовими краватками, зав’язаними заздалегiдь.
Це був саме такий випадок. Чоловiк увiрвався у дитячу кiмнату, тримаючи в руках неохайно зiм’яту краватку.
– Що, що трапилося, любий татку?
– Сталося! – репетував вiн дуже голосно. – Ця краватка, вона не зав’язуеться!
Чоловiк став небезпечно саркастичним.
– Тiльки не на шиi! Хоча на спинцi лiжка вона й зав’язуеться! Збожеволiти, двадцять разiв я зробив це на спинцi лiжка, а на шиi нiчого не вдаеться! О, це вже нi! То вже даруйте.
Йому здалося, що панi Дарлiнг не збагнула всiеi серйозностi ситуацii, тому вiн продовжив:
– Попереджаю тебе, матiнко. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моеi шиi, нi на яку вечерю я не пiду, а якщо ми сьогоднi не пiдемо в гостi, я перестану ходити на службу, i ми будемо голодувати, а нашi дiти опиняться на вулицi.
Але й тодi панi Дарлiнг залишалася спокiйною.
– Дай менi спробувати, милий, – запропонувала вона i насправдi це було саме те, про що чоловiк i прийшов просити дружину.
Своiми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, в той час, як дiти стояли навколо, щоб побачити, як вирiшувалася iхня доля. Іншi чоловiки обурювалися б, що вона вмiла зробити це настiльки легко, але пан Дарлiнг був занадто тонкою натурою для цього. Вiн подякував дружинi недбало, вiдразу ж забувши про свiй гнiв, i вже за мить гарцював по кiмнатi разом iз Майклом на своiх плечах.
– Який ми тодi влаштували безлад, – зiтхнула панi Дарлiнг, згадуючи це.
– Наш останнiй безлад, – застогнав пан Дарлiнг.
– О, Джордже, а пригадуеш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дiзналася, що це саме я?»
– Пригадую!
– Вони були такi милi, як гадаеш, Джордже?
– І вони були нашi, нашi! А тепер iх у нас немае…
Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлiнг ненавмисно зiткнувся з нянькою i тут же набрався ii шерстi на своi новi штани. І не важливо навiть те, що штани були новi. Це були першi в його життi штани з шовковою стрiчечкою по боках! Звiсно, панi Дарлiнг тут же почистила iх щiткою, але чоловiк знову затiяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.
– Джордже, та Нена – просто скарб!
– Не сумнiваюся. Тiльки часом я вiдчуваю, що вона сприймае дiтей, як цуцикiв.
– О нi, любий! Я впевнена, вона знае, що у них е душа.
– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлiнг у задумi. – Дуже дивно.
Це був той випадок, коли його дружина вiдчувала, що мае розказати чоловiковi про таемничого гостя. Спочатку вiн кепкував над цiеi iсторiею, але вiдразу ж спохмурнiв, коли дружина показала йому тiнь.
– Вона менi нiкого знайомого не нагадуе, – сказав вiн, ретельно все розглядаючи. – Але це вказуе на якогось негiдника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлiнг, – коли Нена увiйшла з лiками для Майкла. Бiльше ти нiколи не принесеш пляшечку з лiками в зубах, Нено, i це лише моя вина.
Вiн був, без сумнiву, мужньою людиною, та немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн повiвся доволi нерозумно з тими лiками. Якщо у пана Дарлiнга i були якiсь слабкостi, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, нiби все життя вiн дуже хоробро приймав лiки. Тому, коли Майкл почав вiдштовхувати ложку з мiкстурою, яку пропонувала Нена, то пан Дарлiнг докоряв:
– Будь чоловiком, Майкле.
– Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.
Панi Дарлiнг вийшла з кiмнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлiнгу це здалося пустощами.
– Мамо, ти не повинна балувати його, – крикнув чоловiк iй услiд. – Майкле, коли я був у твоему вiцi, то приймав лiки без нарiкання. Я казав: «Дякую, любi батьки, що дали менi мiкстуру, щоб усе було гаразд».
Вiн справдi вiрив, що все саме так i було, i Вендi також у це вiрила. Тому вона сказала, щоб пiдбадьорити Майкла:
– Тi лiки, якi ти iнодi приймаеш, татку, також гидкi, еге ж?
– Набагато гидкiшi за те, що п’е Майкл, – хоробро сказав пан Дарлiнг. – Я б iх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тiльки пляшечка кудись загубилася.
Але вона не зовсiм загубилася. Просто якоiсь ночi чоловiк дiстався горiшньоi частини шафи i сховав ii там. Вiн i не здогадувався, що чесна Лiза знайшла пляшечку i повернула ii на полицю над умивальником.
– А я знаю, де лiки, татку! – вигукнула Вендi, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу iх.
І помчала ще до того, як вiн встиг ii зупинити. Настрiй пана Дарлiнга моментально зiпсувався.
– Джоне, – сказав вiн тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, вiд якоi аж нудить.
– Це скоро закiнчиться, татку, – пiдбадьорив його Джон, коли з’явилася Вендi, тримаючи в руцi склянку. В нiй були лiки.
– Я зробила це швидко, наскiльки змогла, – похвалилася вона.
– Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлiнг iз мстивою ввiчливiстю, на яку дiвчинка зовсiм не заслуговувала. – Тiльки Майкл перший, – додав чоловiк завзято.
– Перший татко, – наполягав Майкл, пiдозрiливий вiд природи.
– Я можу занедужати, – сказав пан Дарлiнг iз погрозою в голосi.
– Давай, татку, – прохав Джон.
– Припни язика, Джоне, – вiдрубав батько.
Вендi трохи здивувалася:
– Я думала, що тобi ковтати iх було легко, татку.
– Не в цьому рiч, – пояснив чоловiк. – Справа в тому, що у моiй склянцi бiльше, нiж у ложцi Майкла. – Його горде серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я мiг би випити одним духом, але так не годиться.
– Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно.
– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.
– Татку, ти що, боягуз?
– Ти сам боягуз.
– Я нiчого не боюся.
– Й я нiчого не боюся.
– Тодi пий.
– Сам пий.
Вендi спала на гадку чудова iдея:
– Чому б вам не зробити це одночасно.
– Гаразд, – погодився пан Дарлiнг. – Ти готовий, Майкле?
Вендi полiчила: раз, два, три, Майкл проковтнув мiкстуру, а пан Дарлiнг сховав свою за спину.
Тут почулося волання обуреного Майкла.
– Ох, татку! – прошепотiла Вендi з докором.
– Що ти маеш на увазi цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлiнг. – І годi репетувати, Майкле. Я хотiв випити, але схибив.
Це було жахливо, як усi трое дивилися на чоловiка, так, нiби вони зовсiм не поважали його.
– Дивiться сюди, – сказав вiн благально, як тiльки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю своi лiки в миску Нени, i вона буде пити iх, думаючи, що це молоко!
Рiдина була кольору молока, але дiти не зрозумiли сенсу гумору свого батька, i тому дивилися на нього з докором, коли чоловiк виливав лiки в мисочку Нени.
– Як дотепно, – сказав вiн iз сумнiвом, та вони не посмiли викрити його, коли панi Дарлiнг i Нена повернулися.
– Нена – гарний песик, – сказав вiн улесливо. – Я налив трiшечки молочка в твою миску, Нено.
Собака махнула хвостом, пiдбiгла до тих лiкiв i почала хлебтати. Потiм вона глянула на пана Дарлiнга з докором, зовсiм не сердито. І показала господаревi велику червону сльозу, на вигляд якоi нам стае так шкода благородних собак, а потiм сховалася в своiй будi.
Пану Дарлiнгу було жахливо соромно за самого себе, але вiн не бажав здаватися.
У неприемнiй тишi панi Дарлiнг понюхала мисочку.
– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твоi лiки!
– Дуже добре, – сказав чоловiк iз гiркотою. – Немае жодного шансу розсмiшити когось у цьому будинку.
Вендi й далi гладила Нену.
– Гаразд, – кричав вiн. – Розпещуй ii! А мене нiхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навiщо мене голубити – навiщо, навiщо, навiщо?
– Джордже, – благала панi Дарлiнг, – тихiше. Слуги можуть почути.
У них була лише Лiза, яку вона називала «слугами».
– Ну й нехай, – погодився чоловiк необачно. – Клич сюди хоч весь свiт. Але я не дозволю цiй собацi панувати в нашiй дитячiй бiльше нi на мить.
Дiти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловiк вiдiгнав собаку вiд себе. Вiн знову вiдчув себе справжнiм чоловiком.
– У двiр, у двiр, – кричав вiн. – Твое мiсце – на подвiр’i, i там я посаджу тебе на ланцюг.
– Джордже, Джордже, – шепотiла панi Дарлiнг, – згадай, що я тобi розповiдала про того хлопчика.
На жаль, вiн нiчого не хотiв слухати. Бо був переповнений намiрами нарештi всiм показати, хто вдома господар. Коли вiн наказав Ненi вилiзти з буди, та не послухалася. Тодi чоловiк поманив ii солоденькими словами, i коли собака вилiзла, схопив ii i поволiк геть iз дитячоi. Вiн жахливо соромився того, що коiть, але все одно не вiдступав. Це все було через його занадто лагiдну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши песика на задньому дворi, нещасний батько повернувся i сiв у коридорi, зi сльозами на очах.
У цей час панi Дарлiнг поклала дiтей у лiжечка у незвичнiй тишi та запалила каганцi. Вони чули, як Нена гавкала неподалiк, а Джон зауважив:
– Це тому, що вiн посадив ii на ланцюг.
Але Вендi виявилася мудрiшою.
– Нi. Вона не так гавкае, коли нещаслива, – пояснила дiвчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це iнший гавкiт. Так вона гавкае, коли вiдчувае небезпеку.
– Небезпеку?
– Ти впевнена, Вендi?
– О, так.
Панi Дарлiнг сiпнулася та пiдiйшла до вiкна. Воно було надiйно замкнене. Жiнка визирнула назовнi. Нiч була густо поперчена зiрочками. Вони всi якось скупчилися над цим мiсцем, нiби хотiли побачити, що ж тут вiдбудеться. Одна, або й навiть двi найменшi зiроньки пiдморгнули. Та невiдомий страх схопив маму за серце i змусив плакати:
– О, навiщо я зiбралася на ту нiчну вечiрку.
Навiть Майкл, який уже майже заснув, вiдчув, що вона схвильована, розплющив очi та спитав:
– А з нами нiчого не може статися, матусю, якщо у нас свiтяться каганцi?
– Нiчого, мiй скарбе, – заспокоiла вона. – Це нiби маминi очi, якi захищають ii дiтей.
Вона ходила вiд лiжечка до лiжечка, кожному промовляючи ласкавi слова на прощання, а малий Майкл обiйняв маму за шию.
– Мамусю, – схлипнув вiн, – як я тебе люблю!
Це були останнi слова, якi вона вiд нього почула на дуже тривалий час.
Будинок № 27 розмiстився неподалiк вiд iхнього двору, але нещодавно випав снiг, тому татусь i матiнка Дарлiнги ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нiкого не було на вулицi, тiльки зiрки спостерiгали за ними. Зiрки прекраснi, але вони не можуть нi в що втручатися, а можуть лише споглядати. Це було подiбне на якесь покарання. Але за що, жодна зiронька вже не могла згадати. Так вогники стали скляними очима, якi рiдко промовляють (моргання е мовою зiрок), але найменшим я й досi дивуюся.
Вони не дуже любили Пiтера, адже вiн пустун й iнодi дмухав на них, намагаючись загасити. Але i вони були не проти побешкетувати, i тому того вечора вони були на боцi Пiтера й iм дуже хотiлося, щоб дорослi поквапилися пiти. Тому, як тiльки дверi в будинку № 27 за паном i панi Дарлiнг зачинилися, почалося певне хвилювання, а найменша з усiх зiрочок Чумацького Шляху вигукнула:
– Тепер ти, Пiтере!
Роздiл 3
«Виходь! Виходь!»
