скачать книгу бесплатно
115
Чекала покоiвка бездоганна
неподалiк – у затiнку скали.
Удвох вони в печеру Дон Жуана
внесли й багаття поруч розвели.
Та господиня вишукано вбрана
аж ослiпила зiр його, коли
осяяло ii раптове свiтло
i в променях лице ii розквiтло.
116
Разок монет свiтився металево
на мармурi дiвочого чола,
i брови розлiталися, як мева,
i шкiра оксамитною була.
І хоч на зрiст ця горда королева,
здавалось, як для жiнки, й чимала,
волосся iй каштанове замало
до самих нiг струнких не дiставало.
117
Як сказано вже, кучерi дiвочi
каштанового кольору були,
зате красуня чорнi мала очi,
а вii ще чорнiшi вiд смоли:
немов стрiла нiчноi поторочi,
жагучий зiр пронизував з iмли,
чи зiр змii, що, сповнена отрути,
прокинувшись, ладнаеться стрибнути.
118
Пашiло сяйвом сонячним у липнi
обличчя, наче жар, полум’яне.
Але уста!.. Побачивши подiбнi,
либонь, i кожен в захватi зiтхне.
О скульптори! Подоби вашi хибнi:
про золото жiночностi ясне
уявлення нiколи не давали
блiдi й камiннi вашi iдеали.
119
Я поясню, чому я так вважаю —
без аргументiв я – нi пари з уст.
Наприклад, я одну iрландку знаю,
що мала найгарнiший в свiтi бюст.
Та скульптор-Час принади того раю
в тiсну втовкмачив форму, як Прокруст,
i врештi для наступноi доби те
створiння залишилось не вiдбите.
120
Красуня наша теж була чудова,
та вдягнена не на iспанський смак:
пiстрява й проста суконька шовкова,
а не мантилья, чорна, нiби фрак.
Адже тому iспанка й загадкова,
i вабить, зацiкавлюючи так,
що в темному нуртуе таемниця
i чарiвна незбагненiсть мiститься.
121
А ця була у платтi iз тканини
тонкоi та квiтчастоi, мов лан.
У нiжних вушках сяяли перлини
i пояс, що облiг дiвочий стан,
у перлах був також до половини.
Але цiлком захоплювала в бран
чудова стрункiсть вишуканих нiжок,
узутих в черевички без панчiшок.
122
Їi служниця срiбло мала в косах,
що обручем зiйшлося на чолi —
то був, либонь, ii дiвочий посаг.
У неi огряднiша взагалi
була постава, хоч на нiжках босих
вона стояла мiцно на землi;
на плечi пасма падали коротшi
i не такi були рухливi очi.
123
Обидвi метушилися не всуе
(о цi жiночi ручки золотi!) —
вони голубку патрали пiсну i
бульйон зварити мали на метi.
Чомусь у вiршах рiдко фiгуруе
ця страва, хоч поживнiша за тi,
якими, пiдгодовуючи, гоiв
Гомер своiх знесилених героiв.
124
Та хто вони, сказати вам пора вже.
О, не принцеси, боже борони.
Я не люблю, героiв не назвавши,
навiювати морок таiни.
Звичайними i простими, як завше,
були й тепер дiвчатками вони:
одна – дочка запеклого рибалки,
а друга iй прислужувала змалку.
125
Рибалка – теж примушений сказать я, —
крiм риболовлi та домашнiх справ,
ще й iншi, прибутковiшi заняття,
хоч i не дуже вишуканi, знав.
Вiн про пiратство добре мав поняття
i капiтал тим засобом надбав,
до того ж з допомогою шаланди
ще й перевiз чимало контрабанди.
126
Ночами, рибу ловлячи, i душi
вiн теж ловив, немов святий Петро —
купецькi судна близько бiля сушi
спиняв i конфiсковував добро.
З невiльникiв зривав добрячi кушi,
бо знав про цю комерцiю i про
те, що продасть нещасних незабаром
в Стамбулi, де торгують цим товаром.
127
Вiн збудував оселю пречудову
у глибинi Цикладських островiв
i знов ii обладнував, i знову
коштовностями повнив, як умiв.
І хто зна, скiльки кровi на будову
та душ людських рибалка перевiв,
i скiльки змiг вiн штормiв побороти
ради скульптур отих i позолоти!
128
Гайде – його дитина ясновида,
ще не доросла, та вже й не мала,
росла йому на радiсть, i планида
ii в красi незайманiй була.
Вже не один закоханий сновида
в снах припадав до того джерела,
але красуня юна та нестигла
вже багатьом вiдмовити устигла.
129
Блукаючи увечерi над морем,
Жуана враз побачила вона,
i видався вiн дiвчинi не хворим —
чоло вкривала смертна жовтизна.
Спочатку пiдiйти завадив сором
до хлопця, що вмирав бiля човна,
але любов до ближнього звелiла,
i шкiра теж приваблювала бiла.
130
Внести до хати i покласти в лiжку —
негожу це нагадувало б гру:
чи не здалася б схожою на кiшку,
що мишеня заманюе в нору?
Та й батько знав одну лише дорiжку
i заспiвав би пiсеньку стару:
вiн хлопця i не викинув би з хати,
але з единим намiром – продати.
131
Тож, нахили враховуючи отчi
i наслiдкiв поганих боячись,
вони, ризикувати неохочi,
Жуана в грот заносити взялись.
Коли ж юнак яснi розплющив очi,
iм рай вiдкрився… (Мовив же колись
святий Павло, що милосердя – мито,
перед яким ворота в рай розкрито!)
132
Невдовзi у печерi запалало
i вогнище, даруючи тепло, —
деревини всiлякоi чимало
на березi годящоi було:
дошки, що iх вiд суден вiдламало,
трухлява щогла, кинуте весло:
i шторми, дяка Боговi, i шквали
тут кораблi нерiдко розбивали.
133
